Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Повзуча юридична суперечка, наскільки мені відомо. Якщо хочете, я взнаю подробиці.

Я завагався, а відтак похитав головою.

— Вас це непокоїть? — Джек дійсно виглядав зацікавле ним. — Ця тиша? Бо мені, якщо чесно, вона трохи діє на нерви.

— Ні. Зовсім ні, — відказав я і це було правдою. Одужання — різновид перевороту, і як я, здається, вже казав, усі успішні перевороти починаються потайки.

— Чим ви займаєтеся? Вибачте мою цікавість.

— Вранці вправами. Читаю. Сплю після обіду. А ще я малюю. Мабуть, пізніше спробую писати фарбами, але поки що не готовий до цього.

— Деякі ваші речі виглядають дуже гарними як для аматора.

— Дякую, Джеку, мені приємно це від тебе чути.

Я не знав, чи приємність була його натурою, чи він висловив свою версію правди. Та це не мало значення. Коли йдеться про такі речі, як картини, висловлюється тільки чиясь приватна думка, хіба ні? Єдине, що я напевне знав — щось відбувається зі мною. В мені. Іноді я трохи лякався цього відчуття. Але здебільшого воно було просто диявольськи приємним.

Здебільшого я малював нагорі, в кімнаті, яку поступово звик звати Малою Ружею. Звідти відкривався тільки єдиний вид — на Затоку з пласкою лінією обрію, але я мав цифрову камеру, тож фотографував іноді деякі інші речі, друкував знімки, чіпляв їх до мольберту (ми з Джеком поставили його так, щоб потужне післяобіднє сонце просвічувало крізь папір) і малював ті речі. Знімки не робилися послідовно чи з якоюсь конкретною метою, хоча коли я написав про них в мейлі Камену, він відповів, що підсвідомість, якщо їй не заважати, пише свої поезії сама.

Може, si, може, no[65].

Я нарисував свою поштову скриньку. Я нарисував те, що росло довкола Великої Ружі, а потім попросив Джека купити мені книжку «Звичайні рослини узбережжя Флориди» й відтак зміг писати їх назви на своїх картинках. Найменування, здавалося, допоможуть — додадуть якоїсь сили. Тоді в мене закінчувалася вже друга коробка кольорових олівців... на черзі була третя. Рослини були: алое, лавандове море вибухало крихітними жовтими квіточками (кожна мала дрібнесеньку темно-фіолетову серцевинку); гостролист з його довгастим мечоподібним листям; і моя улюблениця софора, яку «Звичайні рослини узбережжя Флориди» також ідентифікували як «намистянку» через коралі зі стручків, що звисали з її гілок.

Я також малював мушлі. Аякже. Мушлі там були всюди, їх було безліч просто в межах мого невеликого радіусу пересування. Я малював захід сонця. Я знав, що захід — це вкрай банально, тому-то я його й малював. Мені здавалося, якщо я хоч раз проб’юся крізь цю стіну «був там-то, робив те-то», я досягну чогось нового. Отже, я складав ці картинки одна на одну, але жодна не здавалася, мені довершеною. Я знову намагався малювати помаранчевим «Вінусом» поверх жовтого, але всі зусилля були марними. Приглушений пічний вогонь ніяк не відтворювався. Кожен захід сонця виглядав як накаляканий олівцями шматок лайна, де кольори повідомляли — я намагаюся розповісти, як палає вогнем виднокрай. Поза всякими сумнівами, будь-якої неділі можна було купити сорок набагато кращих картинок у будь-якого вуличного художника десь у Сарасоті чи у Вінісі. Я зберіг кілька з тих малюнків, але більшість з них так мене дратували, що я викинув їх геть.

Одного вечора після чергової серії невдач, знову спостерігаючи, як зникає дуга сонця, полишаючи по собі кривавий гелловінський слід, я подумав: «Там був корабель. Він додав моєму першому малюнку трішечки магії. Вечірнє світло сяяло прямо крізь нього». Можливо, але зараз на обрії не виднілося жодного корабля; там простяглася лише порожня пряма лінія з найтемнішою синню внизу і яскравим помаранчево-жовтим світінням вгорі, що вицвітало у делікатний зеленуватий колір, якого я відтворити не вмів — принаймні за допомогою мого вбогого набору олівців.

Навкруг підніжжя мого мольберту розкидано двадцять чи тридцять фотопринтів. Мені впадає в око знімок намистини софори крупним планом. Угледівши його, я відчуваю, як починає свербіти моя фантомна права долоня. Я затискаю зубами жовтий олівець, нахиляюся, підбираю фотографію софори і вдивляюся в неї. Світло щезає, але дуже поволі, у верхній кімнаті, яку я зву Малою Ружею, воно затримується найдовше, тож тут його достатньо, щоб захопитися деталями; моя цифрова камера чудово знімає крупні плани.

Я, не довго думаючи, причепив фото на край мольберта і додав браслетку софори до мого пейзажу. Працював я швидко, спершу накидав контури кількох дуг — це була софора, а потім розфарбував: коричневим по чорному, а на рештки одної квітки поклав яскравий шар жовтого. Я пам’ятаю, яким був зосередженим, перетворившись ніби на тонкий яскравий промінь, подібне траплялося на початку мого бізнесу, коли кожна будівля (насправді кожний отриманий підряд) могла стати або проривом, або провалом. Пам’ятаю, що в якийсь момент вклав до рота олівець, щоб знову почесати руку, якої в мене не було; я завжди забував про відсутність цієї частки мене. Так іноді, коли, замислившись, ніс щось у лівій руці, я міг простягнути праву, щоб відчинити двері. Ампутанти забудькуваті, це відомо. Розум забуває, а з фізичним одужанням попускається й тіло.

Що я найкраще пам’ятаю з того вечора, так це дивовижне блаженне відчуття, ніби я вловив і на кілька хвилин затримав у слоїку справжню блискавку. Відтак у кімнаті почало темніти, тіні, здавалося, попливли понад рожевого кольору килимом вперед, у бік гаснучого прямокутника вікна картинки. Навіть в останньому промені світла, що мазнув по моєму мольберту, я не міг достеменно роздивитися, що я зробив. Я піднявся, накульгуючи обійшов тренажер, дістався вимикача біля дверей і ввімкнув верхнє світло. Потім повернувся назад, повернув мольберт і мені перехопило дихання.

Браслетка софори, здавалося, стриміла над обрієм, мов мацак якоїсь морської істоти, достатньо великої, щоб проковтнути танкер. Самотня жовта квітка могла бути оком якогось прибульця. Важливішим для мене стало те, що вона якимсь чином повернула заходу сонця його природну простоту на кшталт — я створюю таку красу щовечора.

Я відклав картинку вбік. Потім зійшов сходами вниз, засмажив у мікрохвильовці порцію курчатини «Голодна людина»[66] і вижер усе до денця коробки.

— 5 —

Наступного вечора я малював вечірню зорю за допомогою пучків дикого проса, і яскраве помаранчеве сяйво крізь зелень перетворило горизонт на лісову пожежу. Через день я спробував пальми, але з того не вийшло нічого гарного, лиш тільки чергова банальщина, я ніби наживо побачив і почув гавайських дівчаток, танцюючих під дзенькання укулеле[67]. Далі я посадовив на обрій велику стару мушлю і сонце сяяло навкруг неї, мов корона, а в результаті — принаймні в мене — тілом ніби мурашки поповзли. Цю картину я повернув лицем до стіни, вирішивши, що коли подивлюся на неї вранці, вона втратить свою магію, але вона не втратила. Принаймні для мене.

Я сфотографував її цифровою камерою і додав знімок до мейлу. Те послання породило листування, яке я роздрукував і поклав роздруківку до теки:

Через два дні приїхав Джек запитати, чи не буде йому якихось доручень, тож я сказав, що хочу поїхати до книгарні, купити альбом репродукцій Салмана Далі.

Джек розреготався.

— Гадаю, ви хотіли сказати Сальвадора Далі. Звичайно, якщо ви не маєте на увазі того хлопця, що написав книжку, яка наробила йому стільки клопоту. Не пригадую її назви.

— «Сатанинські вірші», — миттєво промовив я. Розум — дивна мавпа, правда ж?

Коли я повернувся додому з альбомом Далі — навіть з моєю дисконтною карткою Barnes & Noble[68] він коштував приголомшливих сто дев’ятнадцять доларів, добре, що після розлучення в мене залишилося кілька мільйонів — на моєму автовідповідачі блимав вогник ЧЕКАЄ ПОВІДОМЛЕННЯ. Це була Ілса, і її повідомлення тільки з першого прослуховування здалося мені загадковим.

— Мама хоче зателефонувати тобі, — казала вона. — Тату, я старалася з усіх сил — просила її зважити на всі її обіцянки мені, застосувала всі благання і просила Лін, тож ти побалакай з нею. Побалакай, прошу. Заради мене.

Я сів, без настрою з’їв пиріжок з «Застільних теревенів», якого мені перед тим так хотілося, і відкрив дорогий альбом, подумки промовивши — гадаю, я не був в цьому оригінальним — Вел, хелло, Далі[69]. Не все мене там вразило. В багатьох випадках у мене було відчуття, ніби я роздивляюся роботи якогось талановитого розумаки, котрий просто трохи порозважався. Хоча деякі картини схвилювали мене, а деякі налякали так само, як налякала мене моя власна сяюча мушля. Тигри літають над розпластаною голою жінкою. Летюча троянда. І ще одна картина «Лебеді, які віддзеркалюють слонів», вона була така дивна, що я ледь на неї поглянув... хоча й перевернув альбом, щоб роздивитися віддзеркалення.

Але насправді я займався лише тим, що чекав на дзвінок моєї майбутньої екс-дружини, яка зателефонує і запросить мене повернутися до Сент-Пола відсвяткувати Різдво з нашими дівчатками. Нарешті телефон задзвонив, і коли вона промовила — я висловлюю це запрошення всупереч моїм власним бажанням, я ледь утримався, щоб не відповісти на цю кручену подачу — а я приймаю його всупереч моєму. Але сказав тільки розумію. Спитав — як щодо вечора напередодні Різдва? І коли вона відповіла — це було б добре, — трохи отої напівприхованої готовності до бійки щезло з її голосу. Полеміку, яка могла би приморозити нерозвинутий бутон Різдва з Родиною, було відведено. Втім, поїздка додому від цього не перетворилася на аж так дуже приємну перспективу.

[65] «Так», «ні» (ісп.).

[66] Hungry Man — популярний бренд готових фасованих обідів для розігрівання у мікрохвильових духовках, наразі йдеться про фунт білого курячого м’яса з гарніром з картоплі й зеленого горошку.

[67] Маленька чотириструнна гітара, назва якої на мові гавайців означає «стрибаючі блохи».

[68] Заснована у 1873 р. друкарем Чарлзом Барнсом у штаті Іллінойс книжкова компанія, найбільша сьогодні мережа книгарень і книжкових кав’ярень.

[69] Well Hello Dolly — перші слова знаменитої пісні з однойменного мюзиклу Джері Германа: «Отже, хелло, Доллі!».