Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ти, бачу, старий, і по-нашому вмієш, — ткнувши себе ще раз в груди, сказав з притиском: — Руський, рус, рашен.

Старий підвів повіки, ніби шукаючи за Ранцевим черепом пояснення до слів, і тихо усміхнувся, заперечливо водячи пальцем.

— Нема.

— Як то нема? — обурився Ранцев. — Є, брат ти мій, отут зараз, за океаном.

Але старий вже не слухав, а тільки поманив пальцем і пішов уперед. Ранцев покірно пішов за ним.

«Якийсь трохи малахольний дід», — подумав він, і знову почуття небезпеки і потреби бути обережним замутило його бадьорість.

Старий вивів його у двір і показав на невеликий обмурований басейн, що ховався поміж кущів і дерев.

— Купатися? Добре, — згідливо хитнув головою Равцев. «Але яка ж це Ескімосія, коли так тепло?» — губився розум у здогадах, поки очі мимоволі тішились красою дерев і квітів.

Та старий уже кинув у воду якийсь камінчик, од чого вода замутилась, поклав на траву шматок полотна і таку саму одіж, яка була на ньому, і одійшов.

Ранцев ступнув у басейн. Тепла, пахуча, мильна вода огорнула його так ніжно, що він від приємности розсміявся і вилаявся:

— Здорово живе, сукин кот, старий!

Довго лежав непорушно, а потім почав енергійно змивати з себе бруд. Та вода не темнішала від того, тільки ставала дедалі холодніша і світла.

«Проточна, — догадався Ранцев. — І вливається, і нагрівається. Сказано, капіталістичний світ. Всього напридумали».

Одягнув на себе полотняний одяг і скривився.

«Чи вже ж і мені отак ходити? Ні штанів порядних, ні жодної кишені… Хоч би пасочок якийсь… Як хто побачить з порядних людей, сміятиметься».

Почув знову приступ голоду і поспішив до кімнати. Та в кімнаті нікого не було, і Ранцев сердито здвигнув плечима, підійшов до столу.

Бомба по-старому лежала на дошці.

«Чорт! Лежить тут, дразнить, а сховати нікуди, — вилаявся в думці Ранцев. — Дурацькі фасони якісь. Якась секта, чи що? Тут же ще в Бога вірять».

Двері одчинились. В кімнату увійшов Очет, а за ним…

Ранцев остовпів і відступив два кроки назад, неприємно вражений: за старим ішов пілот і два бортмеханіки.

— Тю, то старий чорт і вас злапав? — замість привітання гукнув Ранцев. — Де він вас спіймав?

— Очевидно, розкопали в снігах, — відповів пілот. — Ще нічого не знаємо. А куди ти зник? Хромченка, другого пілота, з тобою не було?

— Не було, — відповів похмуро Ранцев.

Згадав знову снігову пустелю без краю, себе серед неї, почуття волі і влади. Тепер кінець. Їх троє тут, а бомба лежить на видноті, і не знати, хто заволодіє нею, хто матиме владу і силу.

Ранцев миттю змінився і кинувся сердечно стискати руки товаришам, непомітно відводячи їх від столу.

— Але добре, що нас четверо. Легше буде управитись з старим. Він, видно, багатій тутешній.

Він обернувся до Очета і, вже не церемонячись, скомандував, показуючи на рота:

— Ану, старий, їсти. Та швиденько. Ач, буркали які, як у слона, — додав пошепки, ніби боячись, що Очет зрозуміє його. — Так очима й свердлить.

Очет стояв непорушно, вдивляючись у чотири чужих обличчя, і лице йому темніло і сумнішало. Тільки на повторний оклик Ранцева він втомлено прикрив очі повіками і підійшов до стіни.

Вийняв з неї одну скляну цеглинку, звідки війнуло холодом, і дістав з отвореної маленької ніші якийсь пакетик, таріль і склянки. Насипав на таріль кілька маленьких таблеток злотавого і темно-брунатного кольору і одійшов.