Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Людмила Коваленко

Рік 2245

(Утопічний роман)

Книга перша

І

Вони летіли над Льодовитим Океаном. Два пілоти, два бортмеханіки, радист і Іван Ранцев — бомбометник.

Навіть крізь подвійні, утеплені стіни полярного літака чулося, яка буря шаліла надворі. Літак уже перейшов межу швидкости згуку і тепер летів, здригаючись від несамовитого лету, невблаганно наближаючись до мети.

Іван Ранцев нудився. Стиснув зубами порожній мундштук і півзаплющеними очима дивився перед себе. Зморені, посірілі обличчя бортмеханіків викликали в нього зневагу, а затягнуті у нейлон пілоти в передній кабіні, що ззовні скидалися на мешканців якоїсь іншої планети, — правдиву лють.

«Стараються, сволочі, — думав він, утупивши злісний погляд у їх непорушні спини. — Не хочеться доїхати… бояться — але довезуть… Довезуть, — ще раз повторив він собі цю думку і замість люті відчув холодний розпач безнадійности, що знову скував його. — Довезуть! Не посміють не довезти. Ба й як? Куди? Додому вертати — також смерть, вірніша, ніж отут… А так — може, ще якось врятуються. Ще є один відсоток надії на життя…»

Ранцев сердито заворушився і смикнув сусіднього бортмеханіка за рукав:

— Дай випити, — не то наказав, не то попросив.

Бортмеханік нерішуче глянув на годинник.

— Ще рано… Ти ж недавно випив…

— Дай. Я свою норму знаю, — вперто настоював Ранцев. — Для кого зберігаєш? Однаково скоро долетимо — пропаде.

Бортмеханік здвигнув плечима і повільно рушив до задньої кабіни. За кілька хвилин вернувся з невеличким термосом, одгвинтив покришку і почав цідити туди горілку.

Ранцев неодривно дивився на повільні рухи його великих жилавих рук. Почував, що єдиною насолодою, єдиною полегшою для нього було б вчепитися зубами у ці руки, аж поки з них не потече кров.

Але закон страху панував над ним навіть тут. Ранцев покірно випив стільки, скільки налив йому бортмеханік, і одкинувся на спинку сидіння, з насолодою витягуючи ноги.

«Ех, заснути б хоч годину, — тоскно промайнуло йому в голові. — Хоч би п’ять хвилин».

Не спав уже четверту добу. Не спав ні секунди. Короткі хвилини, що був сам, лежав, заплющивши очі і кличучи сон і забуття. Та забуття не приходило.

І перед тим спав небагато.

Вже від двох тижнів, відколи прийшло йому призначення до «Льодової ескадрильї», його охопив розпач приречености. І зависть. Завидував усім, хто лишався осторонь війни. Завидував жагуче, до стиску зубів, до гострих уколів у серце. Завидував до ненависти.

І ту зависть і ненависть мусив таїти. Мав перед собою майже певну смерть і знав, що та смерть — безглузда. Не вірив словам, що говорили йому і що говорив сам. Не вірив у ніщо. Знав тільки страх і смерть. І ради страху мусив іти на смерть.

Почував ненависть до тих, що посилали його. Слухав командувача повітряними силами, що напучував їх на звитяжство з смертю. Слухав тупо, байдуже. Великі слова порожньо дзвеніли в повітрі і будили в серці тільки гіркий сміх здушеної зневаги. І ненависть.

— Любов до батьківщини… Щастя людства… Воля геніального проводу нашої партії…

Чув ці слова все своє життя. Тридцять два роки жив на світі і кожного дня слухав ті самі слова. Їх плюгавив кожний оратор і бруднила кожна сторінка газети.

А життя знало тільки страх і смерть.

Страх був такий звичний, покора такою вкоренілою, що він, уже приречений, схоплювався на ноги щоразу, як згадувалося ім’я вождя і щосили плескав у долоні.

Цей рух приносив полегшу. Ще легше йому стало би, коли б міг бити руками об пухкі червоні щоки командувача. Та ясно не смів про це подумати. Це ховалось десь у підсвідомому і викликало тупу нудь і злість.

Тому пив. Пив так само тупо і байдуже, як слухав промови. Пив і рахував чарки, коли прийде забуття.

Забуття не приходило. Тільки звичне напруження, щохвилинна обережність і чуйна увага до себе і інших меншали, і трохи спадали пута лицемір’я. Говорити не сміли. Тільки переглядались значущо і раптом вибухали сміхом. Невеселим. Надто голосним. Надто розкотистим. Замовкали так само раптово, як і вибухали. Пили далі. І він пив і рахував чарки, чекаючи на забуття.

Забуття не приходило. На світанку голова паморочилась, важчала. Але думка, що він мусить заснути, що хоче заснути, що зараз засне, чітким шпичком стирчала в мозку. І гнала сон.

Злість на себе, лють на долю, зненависть до оточення шукали виходу. Виходу в зненависті. Не смів ненавидіти винуватих, тому ненавидів невинних. Ненавидів тих, кого смів ненавидіти, кому міг свою ненависть показати.