«Скляна, чи що? — розгублено бились думки. — Чи, може, крижана?» — раптом блиснуло йому в голові, і щось знайоме, недавнє в’язалося з цим словом.
Ранцев наморщив чоло, силячись пригадати це недавнє, та голова була важка і неясна. Тисячі якихось образів обірвано миготіли десь на порозі свідомости і, не оформившись, зникали.
Він стомлено заплющив очі і раптом побачив: безкрайня і біла снігова пустеля. Очам боляче від цієї білости, і до серця підступає безнадія. Тоді він кидає вперед свій хутряний мішок, і очі кілька хвилин спочивають на цій темній плямі.
«Сніг… Я йшов снігом, — поволі збиралися думки. — Ішов, ліг і заснув. А цей знайшов мене… Тутешній… ескімос, чи щось таке… Живе багато. Їхній буржуй або шаман… Треба обережно», — але далі вже не міг думати.
Думки розпливались невиразними плямами по мозку, і тільки почуття небезпеки лишилося. Та тіло було надто втомлене, чуже, не дбало про самозахист і було байдуже до життя. Кожен нерв і кожен м’яз ніби прислухався: буде він жити чи ні?
Ранцев почув, що йому ще треба вчитися думати, рухатись, діяти. Треба вчитися жити. Але жити! Він живе!
Це була остання ясна думка, з якою він знову заснув.
Спав і не чув, як розлилися в повітрі чіткі переливи дзвіночків, і не бачив, як великий дивний птах пролетів над скляним дахом.
Та господар помітив його і радісно поспішив до дверей. В дверях стояла нова постать, ззовні майже така сама, як і старий, в такій самій одежі. Тільки з довгого, ще трохи кучерявого волосся та з бездонної терпеливости очей пізнавалось одразу, що то жінка.
Старий стояв перед нею, трохи винувато зазираючи їй в очі. Вона пильно вдивилася в нього, потім усміхнулась поблажливо, як дитині.
— В старих книжках писалося, що чоловік до смерти лишається дитиною, — тихо, співуче мовила вона.
— Отже, ти знову маєш забавку. Таки оживив їх?
— Оживив. Але зараз вони знову сплять, і я не знаю, чи будити їх, Омем?
Очі Омем потьмарились і посуворішали.
— Для чого питаєш? Що зробив — за те відповідаєш. Тепер уже не твоє право розпоряджатися їхнім життям. Що збудилось — мусить прожити свій час.
— Але вони вже прожили свій… І глянь на цього. Він зовсім темний.
Омем схилилась над Ранцевим.
— Кмедь. Чорний, — сказала вона і тим дала ім’я новозбудженому. — А інші?
— Трохи світліші… місцями сірі, але теж темні… каламутні і темні… Як пускати їх в наш світлий світ?
Омем усміхнулась знову.
— Значить, вони потрібні. Без тертя нема іскри… без проби — нема певности… Пусти їх в життя.
— Зовсім вільно?
Омем замислилась. Потім рішуче хитнула головою.
— Пусти вільно… Але сам не можеш відходити.
Старий зітхнув.
— Так. Я знаю… А я так мріяв про самостійність і спокійні думки. Про життя в собі…
— Мріяв! Говориш, як дитина… Наші знання ще нічого не важать, а ти жалкуєш за мріями… Пусти їх усіх разом… Зло мусить одштовхнутись од зла, і нам легше буде їх розуміти…
— Вже летиш? — сумно спитав старий.
Омем вагалась.
— Хотіла б уже летіти… В горах так добре бачиш життя… Але ти викликав мене, і тепер я уже зв’язана з ними… Дозволь мені ще трохи побути там, а тоді я прилечу до тебе і до них.