Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Скляна, чи що? — розгублено бились думки. — Чи, може, крижана?» — раптом блиснуло йому в голові, і щось знайоме, недавнє в’язалося з цим словом.

Ранцев наморщив чоло, силячись пригадати це недавнє, та голова була важка і неясна. Тисячі якихось образів обірвано миготіли десь на порозі свідомости і, не оформившись, зникали.

Він стомлено заплющив очі і раптом побачив: безкрайня і біла снігова пустеля. Очам боляче від цієї білости, і до серця підступає безнадія. Тоді він кидає вперед свій хутряний мішок, і очі кілька хвилин спочивають на цій темній плямі.

«Сніг… Я йшов снігом, — поволі збиралися думки. — Ішов, ліг і заснув. А цей знайшов мене… Тутешній… ескімос, чи щось таке… Живе багато. Їхній буржуй або шаман… Треба обережно», — але далі вже не міг думати.

Думки розпливались невиразними плямами по мозку, і тільки почуття небезпеки лишилося. Та тіло було надто втомлене, чуже, не дбало про самозахист і було байдуже до життя. Кожен нерв і кожен м’яз ніби прислухався: буде він жити чи ні?

Ранцев почув, що йому ще треба вчитися думати, рухатись, діяти. Треба вчитися жити. Але жити! Він живе!

Це була остання ясна думка, з якою він знову заснув.

Спав і не чув, як розлилися в повітрі чіткі переливи дзвіночків, і не бачив, як великий дивний птах пролетів над скляним дахом.

Та господар помітив його і радісно поспішив до дверей. В дверях стояла нова постать, ззовні майже така сама, як і старий, в такій самій одежі. Тільки з довгого, ще трохи кучерявого волосся та з бездонної терпеливости очей пізнавалось одразу, що то жінка.

Старий стояв перед нею, трохи винувато зазираючи їй в очі. Вона пильно вдивилася в нього, потім усміхнулась поблажливо, як дитині.

— В старих книжках писалося, що чоловік до смерти лишається дитиною, — тихо, співуче мовила вона.

— Отже, ти знову маєш забавку. Таки оживив їх?

— Оживив. Але зараз вони знову сплять, і я не знаю, чи будити їх, Омем?

Очі Омем потьмарились і посуворішали.

— Для чого питаєш? Що зробив — за те відповідаєш. Тепер уже не твоє право розпоряджатися їхнім життям. Що збудилось — мусить прожити свій час.

— Але вони вже прожили свій… І глянь на цього. Він зовсім темний.

Омем схилилась над Ранцевим.

— Кмедь. Чорний, — сказала вона і тим дала ім’я новозбудженому. — А інші?

— Трохи світліші… місцями сірі, але теж темні… каламутні і темні… Як пускати їх в наш світлий світ?

Омем усміхнулась знову.

— Значить, вони потрібні. Без тертя нема іскри… без проби — нема певности… Пусти їх в життя.

— Зовсім вільно?

Омем замислилась. Потім рішуче хитнула головою.

— Пусти вільно… Але сам не можеш відходити.

Старий зітхнув.

— Так. Я знаю… А я так мріяв про самостійність і спокійні думки. Про життя в собі…

— Мріяв! Говориш, як дитина… Наші знання ще нічого не важать, а ти жалкуєш за мріями… Пусти їх усіх разом… Зло мусить одштовхнутись од зла, і нам легше буде їх розуміти…

— Вже летиш? — сумно спитав старий.

Омем вагалась.

— Хотіла б уже летіти… В горах так добре бачиш життя… Але ти викликав мене, і тепер я уже зв’язана з ними… Дозволь мені ще трохи побути там, а тоді я прилечу до тебе і до них.