Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Краса завжди беззахисна — зітхнула Омем. — І тому гине. Я посадовила таку квітку там, де колись поклали в землю мою доню.

— Все сумуєш? — спитав Очет.

— Та сумую, — винувато розвела руками Омем. — І розумію. І примирилась. Але сум за нездійсненою красою, за нерозквітлою квіткою все не кидає мене.

— Через твої руки і серце перейшло стільки інших.

— Так. Але чому тієї не було?

Омем помовчала і сумно покивала головою.

— Отакі ми з тобою мудрі. Старіємо і маліємо. Вже таки час нам відходити, а ми все тримаємось життя. Ну, лишайся з спокійним духом.

Очет вийшов за нею.

— Чом не літаєш на тонах? — спитав він.

— Та так, щоб не лякати дітей. Початок Початків надто простий і суворий. Хто не вміє ще чути і розуміти, розчарується, занидіє.

— О, мої вже бавляться в простоту… Навіть твоя ваза видасться їм надто вибагливою. У них тепер в моді тільки кола, трикутники і квадрати.

— То час вже посадити їх на землю. Вона вирівнює розумування.

— Багато вже відходять самі. Зрікаються літати, самі довбають землю, сіють пшеницю, палять перед своїми шатрами багаття і співають тужливих українських пісень.

— То добре. Так мусить іти. Інакше не переможуть ні влади розуму, ні влади землі.

Омем вийняла з-за пазухи невеличкий коробочок і натиснула на западину в ньому. Хвиля тепла війнула навколо неї, і почувся звук. Низький і грізний. Страшний в своїй байдужій владі, з одвічною тоскою до виявлення, що вирувала в тремтінні його переливів.

Все затихло навкруги, дослухаючись того неголосного, але всепокриваючого звуку. Літаки спинились в леті, а квіти в садку повернули всі головки в його бік.

Але Омем уже вмикнула в западину мережу срібних дзвіночків, і звук покірно затих, уступаючись перед їхнім веселим передзвоном.

— Лети з спокійним духом, Омем! — гукнув Очет навздогін одлітаючій і повільно пішов до хати.

III

Ранцев прокинувся, ніби хтось гукнув його. Злякано розплющив очі і розглянувся. Не було нікого. Спробував поворухнутись. Повна воля. Ніщо вже не тримало його. Зсунувся на підлогу і став, тримаючись за стіл. Ноги підгинались в колінах, але почував себе бадьорим і певним. Раптом радісно скрикнув і кинувся до дошки, що виступала від столу.

Замотана в шовк і зотлілу вовну, там спокійно лежала бомба.

— Бомбочка! — прошепотів хрипко і жагуче. — Моя бомбочко!

Злодійкувато схопив її і хотів сховати. І тільки тоді побачив, що не має куди сховати.

Стояв голий. Криві, вихудлі ноги тремтіли від ваги тіла, хоч тіла майже не було. Рудувата вовна на грудях побіліла при тілі.

«Чорт! Скільки ж то я спав, що так ослаб? Тепер би м’яса шматочок і випити, — сласно подумав Ранцев. — І щось одягти… Хоч, здається, ескімоси ходять в хаті голі».

Почулось шаркання старечих ніг, і Ранцев швиденько поклав бомбу на місце. Повернувся з невинним виглядом до дверей і знову зустрів ті самі очі. Здавалось, вони перебирали одну по одній усі його думки. Від Ранцева очі перейшли на бомбу і довго спочили на ній. Потім повіки опустилися, ніби закриваючи з-перед очей і Ранцева, і бомбу.

Старий підійшов ближче і ткнув на себе пальцем.

— Очет, — сказав він і повернув пальця на Ранцева, запитливо піднісши брови, але не дивлячись.

— Іван, — ткнув Ранцев і собі в груди.

— Ходім, Іване, — сказав старий, і Ранцев радісно розсміявся.