Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Рушаємо. Спочинемо потім...

Матвій довго відкашлював і відхаркував, як віддалились звуки копит, все ще не ймучи віри власному порятунку, дивові, що сталося на рівному місці, істинно рівному, як цей безкраїй і безмежний степ.

Всі наступні дні Матвія не покидало почуття тихої удачі, що теплило душу, як в перший по-справжньому весняний день десь візьметься над свіжою ріллею призабутий вже теплий вітер, і від подиху його заструменіє повітря, колихнеться перше завше хвилююче марево. Від того тепла, від тої довгоочікуваної і такої жаданої волі в нього аж світ перед очима струменів, колихався і плив — і тоді, як пішки міряв цей степ, і як врешті чумаки його підібрали, і насамкінець як добрався було до цього містечка, де в придорожній корчмі можна поїсти по-людськи вперше за останні роки і нарешті по-людськи виспатися.

Він саме вечеряв з тим тихим вдоволенням раптовою усмішкою долі та звичайнісіньким людським везінням, як в корчму, що гуділа голодним вуликом, зайшли було троє, з одягу чужоземці. Матвій ковзнув по них поглядом і вже розглядати, всміхаючись поблажливо у душі, взявся підпиле і розчервоніле козацтво, та спогад раптовий кольнув: десь він бачив одного із цих прибульців, отого з ріденькою рудою борідкою та шрамом мало не через усю щоку. Дурниці які, висварив натомість себе він по хвилі, мало які руді вештаються світами... Прибулець із шрамом, відчувши чийсь погляд, мимоволі окинув оком навкруг і врешті зустрівся очима з Матвієм.

В ту ж мить, мов кимось мальована, постала у пам’яті без потреби забута досі картина. Матвій ще був помічником садівника у мурзи, якраз він тоді обкопував деревця, як мурза із цим рудобородим неспішно прогулювалися доріжкою. Він не чув, про що там мурза балакав із цим чоловіком, тільки вже як порівнялися, рудобородий вклонився мурзі:

— Це все, що я, як царський посланник, знаю про задумки й наміри царя Олексія щодо кримського ханства...

Мурза зняв із руки перстень із діамантом поважної величини:

— Як підтвердиться сказане, мій повелитель не скупитиметься на ще навіть щедрішу винагороду.

В ту хвилю Матвій ненароком зустрівся поглядом із рудобородим, і той стривожено аж приспинився.

— Пусте, — зрозумів відразу мурза неспокій гостя. — Йому тут довічно копати...

Зараз же, в цій корчмі, Матвія єдина думка точила шашелем: «Впізнає чи ні, згадає чи ні?».

Рудобородий по хвилі ковзнув байдуже по Матвієві поглядом, як по вішалці або стільцеві, і всівся зі своїми супутниками в протилежному, дещо вільнішому на той час куткові корчми.

І знов до Матвія вернулося відчуття удачі життєвої та везіння, таки пронесло й цього разу, не впізнав рудобородий раба недавнього, що підслухав ненароком, як продавав той таємниці престолу царського; і з тим благословенним відчуттям приязної долі Матвій засинав того вечора, зморений дорогою стражденною та потрясіннями втечі й погоні.

Вже під досвіток, коли втому на себе перебрала ніч, почув він приглушені голоси подорожніх, які щось дізнавалися в корчмаря. Раптовий болісний зойк за стіною змусив нараз схопитися. В один мент він ввірвався туди, де двоє незнайомців, що були ввечері з рудобородим, душили корчмаря, що не мав сили навіть стогнати, тільки білки очей, сповнені жаху, нестямно крутилися.

— Стояти! — гаркнув Матвій, вихопивши ножа.

Ошелешені кривдники на мить розгубилися, але тільки на мить — хтось ударив по голові, непобачений, з-за спини Матвія ударив, різноколірні іскри попливли перед очима, мов по воді круги від кинутого камінця; він падав, свідомість втрачаючи, встиг лишень на хвильку побачити збоку лице напасника — лишилися в пам’яті руда борідка і шрам на щоці.

На ранок так і застали їх на підлозі обох: корчмар лежав з Матвійовим ножем у грудях аж по руків’я, а в самого Матвія знайшли у кишені гаманець корчмаря...

— Тут вже убивцю не доведеться далеко шукати, — крізь марево, наче з-під землі, ще почув Матвій кілька чиїхось слів і знову впав у безпам’ятство.

3

Через два дні, якраз по полудні, Юрій Немирич терпляче чекав своєї черги до гетьмана — мав він дати Хмельницькому остаточну відповідь. Посол із Московщини, що втрапив раніше у гетьманську світлицю, чомусь непередбачувано затримувався, і помічники його у передпокоях собі тихенько придрімували, зрідка носами покльовуючи. Немирича ж не брала ніяка дрімота, він востаннє перед зустріччю сіяв, віяв і перевіював, як на свіжому вітрі підсохле зерно у пожнив’ї, свої думки, роздуми та вагання.

Ні, він ніяк не зможе прийняти пропозицію сивого гетьмана, він не здатен пересилити себе; і діло навіть не в бою під Зборовим, коли чудом вождь козаків не поліг від його меткої кулі, — на війні як на війні, будь-яка мить може згасити життя, наче свічку від влучного пострілу. Ти, Немиричу, маєш себе поважати, — тихо пливли думки, мов дим від козацької люльки, — тобі в цьому житті треба не конче чинів, марнославства чи нових маєтностей; ти достатньо заможна людина, дванадцять містечок та сіл понад сім десятків у володінні твоєму — при будь-якій владі безбідно житимеш. Але ти допуститися не повинен, аби смішки та пересмішки про тебе пішли, як про твар безхребетну, — позавчора з поляками був, вчора пхав шведського воза дипломатичного, а сьогодні, як зійшла козацька зоря, вже під запорізький прапор подався... Тим паче, з Хмельницьким ти до ґвалту не згоден, що угоду таку із московитами у Переяславі підписав: з попелу галушки не вдаються.

Тим думкам на заваді ніяк не ставали ні близька зустріч із гетьманом з наслідками неочікуваними, ані зрідка перешіптування московських посланців, хіба привернув увагу погляд молодого московита, що час від часу з якоюсь тривогою глипав на тебе. Щось знайоме було в тому погляді, який кожного разу немовби поколював, мабуть, раніше він бачив оцього молодика, їх шляхи, ймовірно, десь та колись перетиналися, та в заметілі житейській ніяк не спадало те обличчя на пам’ять.

— Не впізнали, напевне, пане Немирич, — чистюсінькою польською мовою вимовив урешті московит.

Юрій тільки головою мимовільно крутнув, зовсім так, як воду обтрушують, виринувши з озерної глибини.

— Небіж я Самуїла Лаща, — докинув було молодик. — В Кракові мали нещастя колись стрічатися...

Мовби віхоть запалений хтось над головою підняв у темені цілковитій, вихопивши на мить давно забуте, пережите, затулене завісою щільною подій наступних, куди для нього більш пам’ятних.

Гай-гай, скільки-то літ спливло, як справді у Кракові між ним і Самуїлом Лащем спалахнула сутичка несподівана, необов’язкова, дика якась за своєю сумбурністю.

Лиха слава за коронним стражником Самуїлом Лащем, як за прудким човном хвиля, котилася всією Україною, а вельми Канівським і Звенигородським староствами. Командував Лащ хоругвою польсько-шляхетського війська коронного гетьмана Конецпольського, жолнежі його, набрані з каторжників та убивць з валахів, татар і місцевих грабіжників, зо всякого села по скурвому сину, лишали по собі попелища, вкривали трупами вулиці українських сіл, не милуючи ні дідів, ні жінок, ані дітлашні. Двісті тридцять шість разів королівські суди присуджували його до вигнання з держави, тридцять сім разів суд ухвалював страту, та покривав чомусь його в цьому жахітті й безладі раз по разу коронний гетьман Конецпольський. А Лащ насміхався вельми дотепно з тих судів: королівськими ухвалами про вигнання він підшив собі кунтуша і хвалився ним мало не перед кожним зустрічним. Чоловік далеко не бідний, бо люду у нього було душ отак за вісімсот, і земельки чимало, він мав звичку позичати в усіх підряд, навіть не гадаючи колись віддавати. Шпацірувати Лащ полюбляв у компанії цигана-скрипаля, і коли кредитори насідали з нагадуваннями, він наказував грати циганові — і чим настирливіше насідали, тим гучнішою ставала скрипка.

Задавнений борг мав Самуїл і перед Немиричем: ще тільки Юрій завершував навчання в Європі, то разом із братом своїм Владиславом мусив узимку 1633 року судитися із Лащем. Брати звинувачували Самуїла у заподіянні шкоди їх лугинським підданим коло містечка Пелчі, що належало до немиричівського Норинського ключа на Овруччині. Обоє братів домагалися відшкодування збитку, нанесеного їхнім людям в час нападу Самуїла на тамтешню рудню.

Юрій тоді випадково зустрівся на краківській вулиці із Лащем і, на свою голову, теж нагадав про борги.