Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як зачинилися двері за посланником, то обережний Виговський докинув було до старшин:

— А чи не пересолили ми, панове? Нам ниньки той швед, як ніколи, потрібен...

Ні слуху ні духу від шведа довгенько не чулося. Поміж старшин вже й балачка серед іншого йшла: «Якось лагідніше слід було з тим послом, поторгуватися сперш належало, хоч і пишався він, як індик переяславський... Немиричу, бач, закортіло себе показати, тимчасом слини не підхопиш, а слова назад не вернеш».

Слово назад вернулося аж серед літа, як набирало сили колосся ячменів та пшениць, і слово те було листом шведського короля. Хмельницький наказав Немиричу невідкладно відповідь готувати, ще й попередив, що вислухає обов’язково написане.

Наступного дня біля гетьманської постелі Юрій, аби найменше втомити хворого, читав упівголоса заготовлене:

— Найясніший королю Швеції, наш вельмишановний пане і друже!

Хоч особлива доброзичливість вашої королівської величності засяяла і стала відома нам задовго до цього, однак коли після незначного проміжку часу припинилися відомості про неї з обох сторін, визнаємо, що нас огорнула немала досада, коли ми передумували різні причини такого довгого мовчання. Але як тільки виявилася нам надійність становища вашої королівської величності, ми зустріли це з піднесенням, бо звикли жити і кріпитися успіхами друзів...

— Годиться, — мугикнув вдоволено гетьман. — А що далі?..

— Привітний лист вашої королівської величності, — читав підохочений Немирич, — ми прийняли до рук, як вісника постійної і тривалої прихильності до нас, привітали його і сприйняли його зміст вдячним і радісним серцем. Лист вашої королівської величності дав свідоцтво непорушного довір’я і особливої дбайливості; але ми думаємо, що лист не може охопити всіх таємних справ, що торкаються обох сторін і які ми широко розкрили, — і ми будемо сповіщати про все через окремих посланців. Нам загрожує тяжка небезпека від татар і інших, неприязних до нас, і, щоб протидіяти їхнім ворожим замірам, ми зібрали військо в похід...

— Не баритися, — аж пересмикнуло в постелі Хмельницького, — п’ятниця вдруге не трапиться. Посланців невідкладно підготувати, може, найкраще їхати грекові, отцю Даниїлові, Олівебергові...

Немиричу зрозумілою була нетерплячість старого гетьмана. Хмари чорні наповзали зі сходу, непокоїли його сиву голову, вельми ж по Віленських перемовинах та лукавій угоді, коли московити обдурили його і зламали Переяславську угоду, а козацьку депутацію навіть до участі не допустили.

Вперше такого Хмельницького бачило товариство. Коли загинув його син Тиміш, гетьман, зціпивши зуби, перехрестився і лиш вимовив: «На все воля Божа». А як вернулись старшини з Вільно і про бачене оповіли, то заридав гірко обдурений гетьман; потім кричав і плакав, а врешті, прийшовши в себе, пообіцяв:

— Не журіться, діти... З шведом чи турком звоюємо лихо, а москаль на нас таки не возитиме воду...

Юрій немов ішов за думками Хмельницького, розумів тривоги людини, якій і без шведських листів вельми непереливки, тож не сердився навіть на дріб’язкове, на позірний погляд, присікування:

— А як титул короля йменували? — не вгавав Хмельницький.

— Найяснішому Карлу Густаву, Божою милістю королю шведів, готів і вандалів, великому герцогові Фінляндії, герцогові Естонії, Карелії, Бреми, Верди, Штеттіну, Померанії, Кашубії і Вандалії, князеві Ругії, панові Унгрії і Вісмарії, а також маркграфові Рейну, Баварії, Клінії і герцогу Гір і ін., нашому вельмишановному панові і другові...

«Щоб ти здоровий був, пане гетьмане, — сварився подумки Немирич, — тут і залізний біля тебе втомиться та склякнути може...»

Новий шведський посол Густав Лілієнкроне, давній знайомий Юрія, не забарився. Змінив він Велінга, що так нещасливо завершив останню поїздку, — на банкеті випив фляшку вина, а тоді зубами кубок скляний розгриз; від того й помер.

Такого пишного прийому в Чигирині на пам’яті давно не було: за дві милі назустріч три сотні козацтва виїхало, при підході піхота огня з мушкетів дала, коли ж на майдан гості вступили, то гримнули всі гармати; а ще на те споглядали подивований французький посланник і скривлений російський посол Бутурлін. Ввечері 22 червня помираючий гетьман наказав занести його у помешкання Івана Виговського, щоб переговорити з послом про найпотаємніше в найвужчому колі.

Той вечірній гетьманів наказ викликав подив і оторопіння в Немирича, що вже подавно забув дивуватися: хай йому грець, подумалося тоді, гетьман ще поспішає кудись, хоч вже напевне на смертній дорозі, тінь одна залишилася від людини, он чутно навіть від нього сирою землею, що покличе з години, мабуть, на годину. Охляле, виціджене і напівмертве тіло на очах краплина за краплею втрачає життя, але й ті останні краплини цей чоловік скупердяцьки не хоче марно згубити і для справи силиться вжити. Юрій впівголоса перекладав послові Лілієнкроне те, що шелестіло листям сухим з вуст Хмельницького, але й у самого Немирича вуста чомусь змерзли і ледве слухалися.

Густав Лілієнкроне прийняв всі українські умови, коаліція Швеції і України ширитись мала від Балтійського і до Чорного моря, — писав у донесенні в Москву роздратований, аж перо підстрибувало і чорнилом зі злістю бризкало вусібіч, посол Бутурлін.

7

Буває перед грозою, що в якусь мить настає цілковита, всеохоплююча, істинно всесвітня тиша, але тільки на якусь мить; натомість ту тишу несподівано розірве оглушливий грім, від якого млосно защемить у грудях і забряжчать перелякані шибки, з виляском у нутрощах завислої над головою чорнізної хмари метатимуться божевільні блискавиці, а тоді раптово лине нестримна злива, і з прорваної небесної греблі проллється суцільний і безперервний водяний вал.

У Юрія Немирича чимось схоже було відчуття відразу по відходові в кращий світ Богдана Хмельницького. Смерть гетьмана близилася невмолимо в раптово насталій тиші, потому ж впала нестримна злива, справжнісінький вал невідкладних клопотів, від яких чимало таки важило у житті.

Досі трималося все у залізних пальцях отої зморхлої і зжовтілої, порепаної від хвороб і років гетьманової руки. Зараз же, наче спросоння, забагато інших рук потяглося до булави, що не встигла навіть схолонути від Богданових шорстких долонь. Посли іноземних держав і собі насторожено зиркали, чим тут скінчиться, та поспіхом перешіптувалися, потайки здебільшого, із старшиною в надії на більш приязного кожній державі обранця.

В Немирича навіть крихти найменшої вагань не було: по Хмельницькому стати повинен Виговський — з його освіченістю, поміркованістю, яка не шкодить рішучості, зв’язками при багатьох монарших дворах. Щоправда, чимало недоброзичливців носом крутить, Запорізька Січ, як не прикро й не гірко, ним не вдоволена, у Москву від вельми до гетьманства охочих побрехеньки про генерального писаря час від часу ідуть... Пробував було за дорученням Івана Остаповича Виговського поговорити Немирич з послами царськими, Зюзіним, зосібно, та тільки душу собі роз’ятрив. Дивний якийсь чоловік той Зюзін: він боїться навіть крок ступити убік від наказаного йому, пошукати спільно компроміс, бо ж погодити кожне слово з царем одномоментно за тисячу верст немислимо. А ще переляк в очах того посла мов навік застиг: хіба від тих часів, коли, як оповідали з Московщини надійні люди, зле йому цар вчинив.

— На обеде у государя Зюзин местничался с Лобановым-Ростовским, за что был бит батогами за переградою и у стола с окольничим с князем Иваном Лобановым был...

Та нехай собі високопоставлені бояри «местничаются», хай сперечаються собі про місце тлустіше при царськім дворі, чудувався Немирич, але рабське приниження батогами отак біля столу...

Зрештою, то їхні справи, куди важливіші он перед ним, — лежать на столі кілька аркушів дешевенького і зашмуляного вже паперу з хитромудрими закарлючками-тайнописом. Ті закарлюки писані лікарем Лук’яном Григоровичем, його також Литвином інколи звуть, засланим у Московію гетьманом ще коли на ризикове в найвищій мірі та смертельно небезпечне діло, і якого «за вірну службу» до московського Посольського Приказу цар приписав... Тільки Виговський, Немирич та ще двоє людей на всенькому білому світі знали істинні інтереси й діла московського ескулапа.

Пише їх найпотаємніший і найвправніший розвідник, що цар Олексій заклопотаний вельми, наказує невідкладно кордон закрити, аби не тільки людина, а навіть дух бунтівний з українських степів по той бік не проникнув. А ще цар військо у прикордоння збирає, потихесеньку так, без галасу й шуму, зайвого брязкоту... Доконче треба виграти час, мізкував Немирич, допоки в Україні устоїться влада, всіма дипломатичними вигадками проволокитити...