Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Раптом щось оглушливо хряснуло, мушкета вирвало з рук Немирича, він не міг спам’ятатися, що ж відбулося — хіба пороху передали і розірвало мушкета? Ні, то куля з козацького боку на дивовижно маленьку хвилю раніше вцілила в його мушкета, він не поранений, тільки скалка дряпонула щоку, і Немирич спантеличено зворотнім боком долоні витирав з неї кров...

Невже то просто випадок, думав Немирич, зірко вглядаючись в козацькі ряди, доля піджартувала з нього вельми зле, сперш поманивши, а потім пославши на нього кулю сліпу? Він не міг повірити, що перешкодив йому ворожий стрілець. Але коли по козацьких рядах пальнули всі п’ятнадцять коронних гармат і в козака навпроти від вибуху шапку зірвало — Немирич отетерів. «То ж не чоловічисько, то дівча або жінка!», — блискавкою думка майнула, коли той козак надягав знову шапку, поправляючи розкішну косу.

Він тепер знав, що сталося. В останній час поміж козаків бачили дівчину, що стріляла неймовірно влучно, цілилася винятково лише в поважних у польських рядах персон, ротмістрів і вельмож, — і помилялася рідко. Перебіжчик-реєстровець казав, що то відьма насправді, і кулі у неї замовлені. А ще оповідали, що до тої козачки приставили шість козаків заряджати мушкети — тож наказано всій артилерії польській негайно стріляти ядрами в будь-яку жінку, яку тільки помітять у повстанських рядах.

Те було, думав Немирич, тільки чудом, ясновельможний гетьмане, я не став твоїм могильником... І тепер ти кажеш іти з тобою, служити краєві, де мати родила: в якого сірка позичити очі зможу, щоб зустрічатися поглядом з тобою щоденно, убивець зі своєю жертвою? Хто зна, можливо, й за столом одним доведеться колись сидіти, тост виголошувати, запобігливо і ласкаво зазираючи в вічі: «За ваше здоров’я безцінне, ясновельможносте...»

— Зборівська битва належить історії, — тихо проказав гетьман, глипнувши на гостя з-під напівприплющених повік — і Немирич густо почервонів, мов упіймав цей хорий старий чоловік його на гріховних якихось помислах. — Подумайте, пане посол.

— Ваша ясновельможносте, я вельми добре думатиму... — і затнувся на слові гість, відкланюючись на завершення аудієнції.

2

Розсікаючи грудьми високі степові трави, стрімко нісся кінь понад землею, видавалося, мчав він, навіть не торкаючись тої землі. Його кінь, його Сокіл, як подумки іменував Матвій цього молодого, лише півроку як об’їждженого жеребця, котру годину гнав степом, рятуючи від погоні хлопця. Погоня поступово рідшала, з п’яти вершників мчали позаду вже тільки двоє, але виявилися вони особливо затятими — то наближалися, то відставали трішки, їхні коні за витривалістю, певне, були достойні Сокола.

Матвій рятувався від погоні, він втікав з полону татарського.

Три роки судилося Матвієві, зненацька в полон захопленому, гарувати на мурзу татарського, що північніше Сиваша володів незмірими землями, — сперш садівникові у помочі був, а тоді перевели на стайні. Хлопець виняньчив, власне, Сокола, з лошати вигодував, і тепер слухняна лише йому тварина мчала степом стрілою, тільки грива маяла на прудкому вітрові. Час від часу озираючись, Матвій став помічати, що погоня не тільки не відстає, навіть дещо меншає віддаль до неї. І він знов підганяв злегенька Сокола, що і так мчав, напружуючи до останнього кожнісінький мускул...

Як тільки хлопець чекав сьогоднішньої нагоди, сьогоднішнього омріяного досвітка, коли загається необачно сторожа і можна спробувати щастя — істинно на коні чи під конем, воля чи й далі полон або ймовірна смерть...

Вкотре озирнувшись, Матвій з тривогою подумав, що ті двоє з погоні наблизилися майже на відстань пострілу; все-таки, на жаль, полишає потрохи міць Сокола, такого неокріплого і ще не втяглого...

Ні, він не повинен їм вдруге втрапити у лабети, він, потомственний шляхтич, хай і з гілки збіднілої та здрібнілої вже, не має знову конюхом стати в неосвіченого та неотесаного мурзи, баранячого тамтешнього імператора, що вдає з себе інколи імператора справжнісінького... І знову Матвій пришпорював знесиленого коня, ось попереду річка, вросла рідким очеретом, він мчить вздовж берега, вибираючи поспіхом місце, де б міг спробувати щастя у переправі, тільки аби не дістали з мушкета...

Виляск пострілу, спотикається й падає кінь, а Матвій летить через його голову; навіть не іржання, а стогін болісний виривається в Сокола, — і він, і Сокіл, перекидаючись та здіймаючи пилюку, клубком стрімким котяться по землі.

Бувають моменти в житті, що в час найбільшої небезпеки людина діє з особливою ясністю розуму та чіткістю рухів: з подивом виявивши, що майже не ушкоджений при падінні, Матвій, не втрачаючи й крихти часу, стрибнув у воду. Тепер від погоні не було рятунку, зате, мов спалах блискавки, засвітилася неймовірна задумка. Він ще спробує скористатися дивовижною дитячою забавкою: Матвій виріс на березі річки Тетерів, і він, і його ровесники в дитинстві полюбляли змагатися, хто довше під водою пробуде, дихаючи через очеретину; вже не забавку, а справжнісіньке і тривале перебування таке в воді доводилось чути від козацтва, в походах бувалого. Пірнувши щомоці глибше та схопившись рукою за якийсь напівзогнилий корінь, він завмер, заціпенів із затиснутою очеретиною у роті.

Двоє татар за хвилю підлетіли до Сокола, спішилися:

— Де він? — роззирнувся вусібіч старший віком татарин.

Довкола колихалися лиш високі трави, що від спеки вже бралися жовтизною і сохнути почали, та тихо хлюпала в берег хвиля, стишена очеретами.

— Марні наші труди, — показав молодший рукою на річку. — Цей гяур досі в пеклі. Тепер йому, як сказав Аллах, лише кип’яток та гній на поживу.

— Коня шкода, — мовив старший, оглядаючи Сокола, що незрушно лежав на березі.

Якийсь час Матвій, чіпко тримаючись кореня, призвичаювався потрохи, навіть очі розплющив, хоч за сіро-голубою пеленою далі двох сажнів не бачив. Несподівано його почав розбирати кашель — чи то краплина води, як пірнав, не туди втрапила, чи з іншої притичини, тільки немов йому груди хто надував; він щосили було затиснув зуби, навіть скрадливе дихання те своє на мить припинив, він зібрався з останніх сил, аж у скронях задзвеніло немилосердно і запекло...

— Тож напівлоша ще, — присів навпочіпки біля Сокола молодший татарин. — А скакун міг би вдатися гоноровий...

Кінь дивився на людей незмигним байдужим оком, його зовсім тепер вже не переймало усе навколо, рівно ж як нахабні і безцеремонні мухи, що всідалися на скривавлений бік, хіба в тому останньому погляді промайнула гірка образа, що змінилася на зневагу до цього безсердечного світу.

Матвій ще зміг кілька разів вдихнути і видихнути, та сили поступово полишали його, навіть вода навколо з мутної сіро-голубої нараз стала зеленкуватою; він розумів, що витримає хіба ще кілька хвилин і тоді або втратить свідомість, або неминуче спливе на неймовірну потіху його погоні...

— Гріх тварину так мучити, — мовив старший татарин і вправним рухом перерізав ножем коневі горло; збулькувала раз по разу кров у такт останнім порухам серця, що затухало...

— Відпочинемо трішки та поїмо? — запитав молодший.

Старший глянув удалину з-під долоні, де на пагорбі, на віддалі з добру версту, показалися силуети вершників.

— Козацький роз’їзд? — і собі у той бік молодший повернув тепер голову.

Силуети на пагорбі на якусь мить застигли, тільки від марева мерехтіли злегка і коливалися.

Старший повагався, перебираючи різні думки: