– Саме так, – Мартін посолив і приперчив м’ясо, щоб надати йому хоч якогось смаку. – Трагедія. Справді, подвійна трагедія, бо я не можу зробити рентгенограми.
З тацями в руках вони забилися в найдальший кут лікарняного кафетерію – якнайдалі від шаф із гарячими стравами – сподіваючись якомога більше відгородитися від оточення колег і фахових розмов. Завдання було не з легких. Стіни було пофарбовано в брудно-гірчичний колір, підлогу встилав сірий лінолеум, пресовані пластикові стільці були якісь жахливі жовто-зелені. А в глибині зали система лікарняного сповіщення неперервно називала прізвища лікарів та номери телефонів, за якими їм слід було подзвонити.
– З якого приводу її оперували? – спитала Деніс, набираючи салати з тарілки свого шефа.
– Приступи. Але найцікавіше те, що в неї був, можливо, розсіяний склероз. Після того, як ми попрощалися вдень, мені спало на думку, що зміни щільності тканин, які ми бачили на знімках, можуть свідчити про якесь загальне неврологічне захворювання. Я проглянув історію хвороби. В неї підозрювався розсіяний склероз.
– Ти не дивився плівок хворих із підтвердженим розсіяним склерозом? – поцікавилася Деніс.
– Почну ввечері, – відповів Філіпс. – Щоб установити, як працює Майклзова програма, я мушу прогнати крізь машину якомога більше знімків черепа. Буде дуже цікаво, якщо пощастить знайти інші випадки з такою ж рентгенологічною картиною.
– З твоїх слів видно, що ваш дослідницький корабель рушає в плавання.
– Сподіваюся, – Мартін покуштував спаржі і йому не схотілося її їсти. – Спробую не піддаватися надто сміливим мріям на першому етапі, але, Богом присягаюся, мені здається, що все йде пречудово. Ось чому мене так схвилював цей випадок з Маріно. Він обіцяв відчутні результати. Шанс цей іще не втрачено. Сьогодні ввечері буде розтин, і я спробую зіставити рентгенологічну картину з результатами патологоанатомів. Якщо це справді розсіяний склероз – ми починаємо велику гру. Але мені так необхідно вирватися з цієї лікарняної мишачої біганини. Хоча б на пару днів на тиждень.
Деніс поклала виделку і поглянула в Мартінові рухливі голубі очі.
– Піти з лікарні? Ти не маєш на це права. Ти ж один з кращих нейрорентгенологів. Згадай про хворих, яким допомагає твій досвід. Якщо ти залишиш клінічну радіологію – це буде справжнє нещастя!
Мартін поклав виделку й стиснув її руку. Вперше йому було начхати, чи дивиться на них хтось інший.
– Деніс, – проговорив він, – зараз у мене є тільки дві по-справжньому потрібні речі: ти й моя наукова робота. І якби я міг заробляти на хліб тим, що був би з тобою, я, можливо, залишив би й науку.
Деніс поглянула на Мартіна, не знаючи, чи прийняти його слова як комплімент, чи насторожитися. Вона дедалі більше переконувалася, що він її любить, але ніколи не думала, що його наміри такі серйозні. З самісінького початку вона мало не побожно ставилася до його репутації та його по-справжньому енциклопедичних знань у радіології. Водночас він був для неї і коханцем, і науковим кумиром, і вона й думати собі не дозволяла про те, що, можливо, їхні взаємини матимуть серйозніше продовження. Не була певна, чи сама до цього готова.
– Слухай, – вів далі Мартін, – зараз не місце й не час для таких розмов. – Він відсунув тарілку із спаржею наче на підтвердження цієї думки. – Але мені важливо, щоб ти знала, чим я керуюся. Ти зараз лише починаєш клінічну практику, і вона приносить тобі велике задоволення. Ти весь час із хворими, вивчаєш їх. У мене на це, на нещастя, лишається мізерно мало часу. Більшу частину дня я намагаюся розв’язувати адміністративні головоломки чи видряпатися з бюрократичного лайна. І цим усім я ситий по горло.
Деніс підвела ліву руку, яку все ще стискала Мартінова долоня, і ніжно провела губами по кісточках його пальців. Це тривало єдину мить. Тоді вона поглянула на нього з-під своїх темних брів, зумисно кокетуючи, щоб погамувати його раптову злість І, як і завше, домоглася успіху – Мартін розсміявся. Перш ніж випустити руку Деніс, він іще раз стиснув її, озираючись на всі боки, чи ніхто цього не помітив.
Від різкого звуку біпера обоє вони здригнулися. Мартін відразу ж підвівся і підійшов до внутрішнього телефону. Деніс стежила за ним поглядом. Її тягнуло до нього від першого дня їхнього знайомства, а його почуття гумору й дивовижна чуйність вабили все більше й більше. І ось тепер, коли він зізнався, що невдоволений своїм становищем, коли виявив свою вразливість, це зробило його ще дорожчим і ближчим.
Спостерігаючи за Мартіном, поки він розмовляв, вона подумала про ще одну грань їхніх взаємин. Він подарував їй силу, що дозволила урвати інший, згубний для неї зв’язок. Ще в коледжі Деніс познайомилася й була засліплена одним невропатологом, що спритно грав на її почуттях. Знеособлена роз’єднаність студентів викликала у Деніс потребу знайти собі друга. До того в неї ніколи не виникало сумнівів, що вона зможе поєднати родинне вогнище й роботу з людиною, яка глибоко розуміє медицину – фах, що вимагає цілковитої самовіддачі. Річард Друкер, її коханець, був достатньо проникливий, щоб підтримувати в неї це почуття й удавати, наче він цілком його поділяє. Але все було не так. Кілька років він морочив її, не даючи жодних обіцянок, але майстерно плекаючи в неї почуття, що вона не зможе обійтися без нього. Дівчина не могла з ним порвати, навіть зрозумівши, що він собою являє, і навіть перенісши приниження, дізнавшись про його інтрижки з іншими. Вона поверталася, наче побитий пес, щоб знову зазнати образ, із марною надією, що він, нарешті, зміниться й стане тим, ким себе удавав. Надія перетворювалася на відчай, і, зрештою, вона стала сумніватися не в тому, що досі ще не подорослішала, а в своїй жіночій привабливості. Лише знайомство з Мартіном звільнило її від цієї мани.
І зараз, коли Мартін повертався до столу, Деніс відчула хвилю вдячності й ніжності, водночас усвідомлюючи, що він значно досвідченіший від неї і боячись думати про майбутнє, якого він, можливо, й не хотів.
– Не щастить мені сьогодні, – сказав Мартін, сідаючи навпроти неї. – Телефонував Рейнольдс. Розтинати Маріно не будуть.
– Мені здається, що повинні були б, – здивувалася Деніс, знов перейшовши на медицину.
– Звичайно ж. Розтинати мав їхній патологоанатом, але, беручи до уваги Маннергеймове побажання, передав тіло до відділення патології. Ті зателефонували родичам, просячи згоди – і родина заперечила. Певно, вони страшенно засмучені…
– Зрозуміло, – промовила Сенгер.
– Я гадаю… – задумливо проказав Філіпс. – Чорт забирай!..
– Чому б тобі не розшукати знімків хворих із підтвердженим розсіяним склерозом і не подивитися, чи немає там таких самих змін?
– Т-а-а-к, – зітхнув Філіпс.
– Ти міг би хоч трохи подумати про бідну дівчину, а не тільки про власні невдачі й розчарування.
Мартін кілька хвилин уважно дивився на Деніс і та відчула, що переступила дозволену межу. Але вона й гадки не мала читати нотацій. Раптом обличчя його потеплішало й він посміхнувся.
– Ти маєш рацію! – вигукнув він. – І ти навіть гадки не маєш, яку фантастичну ідею щойно мені підкинула.
Просто навпроти столу, за яким сидів реєстратор невідкладної, були сірі двері з табличкою КІМНАТА ПЕРСОНАЛУ НЕВІДКЛАДНОЇ ДОПОМОГИ. Це було приміщення для інтернів і лікарів, хоча й відпочивали в нім рідко. В глибині містилася вбиральня з чоловічим душем. Лікарі-жінки мусили підійматися нагору, до кімнати відпочинку медичних сестер. Уздовж бокової стіни розташувалися три маленькі кімнатки з двома ліжками в кожній, але користувалися ними нечасто й лише для того, щоб на хвильку здрімнути. На більше ніколи не лишалося часу.
Доктор Уейн Томас опустився в одне з вигідних крісел у кімнаті відпочинку. Це був допотопний шкіряний монстр, зі швів якого, наче з відкритих ран, стирчала набивка.