Сім’я Оппенгеймів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Фрідріх Вільгельм Гутветтер, щиро засмучений долею Густава, був страшенно здивований, коли Мюльгейм запропонував йому поклопотатись за нього. Що він може зробити? Політика для нього невідома планета. Він не уявляє собі, до кого звернутись і як. Чим він може мотивувати свій інтерес до невідомого пана Тейбшица? Та хіба хто знає, що взагалі ставиться в провину цьому Тейбшицові. Красномовність Мюльгейма, мов горох, відскакувала від панцерованої дитячої наївності великого поета.

Мюльгейм звернувся до Сибіли. На неї він покладав мало надії. Напевне, вона поставиться до справи так само, як і Гутветтер, а можливо, навіть відчує певне задоволення від того, що Густав, який її кинув, потрапив тепер у біду. Однак Мюльгейм помилився. Узнавши про Густава, Сибіла пополотніла, обличчя її сіпнулось, все її тонке дівоче тіло здригнулося. Опустивши голову на руки, вона почала плакати жалісно, нестримно, як дитина. Її трусило. Проте коли Мюльгейм розповів їй про розмову з Гутветтером, обличчя її раптом зробилося рішучим і злим. Протягом довгих тижнів і місяців зносила вона неземну наївність Гутветтера і дедалі більше нудьгувала за Густавом. Коли політика для пана Гутветтера невідома планета, то нехай він буде ласкавий зробити подорож на цю планету. У противному разі він може не чекати від Сибіли співчуття до своїх космічних переживань.

Проте і Сибілі теж довелось натрапити на впертий опір Гутветтера. Однак у неї в запасі були чинніші аргументи, ніж у Мюльгейма. І ось у неї є лист, адресований у вирішальні інстанції, і такий, що відкриває певні перспективи.

Одночасно і Жак Лавендель, перервавши свій відпочинок в Лугано, приїхав у Берлін відвідати приятеля, Фрідріха Пфанца, міністра господарства.

На думку Жака Лавенделя, Фрідріх Пфанц не дуже добре виконує своє завдання, інакше не було б таких речей, як, приміром, історії у концентраційних таборах. Чи вважає пан Пфанц, що ці історії можуть підвищити німецький кредит? Ні, пан Пфанц цього не думає. І пан Жак Лавендель теж незабаром має лист, адресований у вирішальні інстанції, і теж такий, що відкриває перспективи.

У Моозаху тим часом змінився комендант. Новий хазяїн оглянув табір, оглянув роботи з будівництва дороги. Дорогу треба було уторовувати. Йому казали, що для цього потрібний паровий коток на 20 кінських сил. Комендантові спала блискуча ідея: 20 кінських сил – це 80 людських. Хіба у його розпорядженні немає 80 чоловіків? Навіщо витрачатись на дорогий пар? Отже, у коток впрягли 80 ув’язнених; штурмовики, озброєні кийками й револьверами, оточили їх. І, – гляньте-но, – розрахунок був цілком правильний: коток пішов.

– Ха-хай-хайль Гітлер! – командували штурмовики.

80 ув’язнених у смугастому арештантському вбранні, з бородатими, виснаженими, побитими обличчями, виголені або з зачіскою у вигляді свастики, – натягли посторонки і, тяжко хекаючи, потягли коток.

– Ха-хай-хайль Гітлер!

Методів нового коменданта мусили зазнати на собі всі ув’язнені. Таким чином щодня запрягались нові 80 чоловіків. Популярністю цей вид праці не користався. Лямки посторонок врізались у тіло. Кожний залежав від свого сусіда. Працювати треба було чітко, швидко, бо це робилось прилюдно, перед очима громадськості.

Новий комендант дуже гордився своєю ідеєю. Дорога, побудована виключно людською силою, без машин. Це відповідало ідеям новітнього часу, духові Третьої імперії, духові, що бореться з машинами. Комендант запрошував друзів випробувати якість дороги і переконатись у тому, що вона не гірша від першої-ліпшої іншої дороги. Щоправда, ця дорога була зовсім непотрібна, вона вела з табору Моозах до болота, обходила болото кругом і поверталась у табір. Ніхто нею не користувався. Але це була гарна дорога, і всі друзі та знайомі коменданта повинні були побачити, яка вона гарна.

Вони приїздили й бачили. Вони бачили ув’язнених, запряжених у коток; нічого подібного їм раніше не доводилось бачити, вони розповідали про це своїм знайомим. Табір був ізольований, нова дорога була ізольована, проте новий спосіб дорожнього будівництва збуджував цікавість, і багато хто просив у коменданта перепустку, щоб оглянути роботи. Комендант гордився цим загальним інтересом до своєї ідеї.

Сибіла Раух тим часом приїхала у столицю Південної Німеччини, щоб прискорити звільнення Густава. Вона чула про ідею нового коменданта, дістала перепустку. Щоденно виїздила вона до місця, де ув’язнені тягли коток. На сьомий день черга дійшла до відділу, у якому був Густав, і їх запрягли у коток. Здоров’я Густава за останній час погіршало. Він страждав задишкою. Хоч він був і дужий, муштра втомлювала його дедалі більше, і він часто непритомнів.

Але в той день, коли його запрягли у коток, він почувався досить бадьоро. Натягаючи посторонки, – «Ха-хай-хайль Гітлер», – він думав багато про що, а цього з ним давно не траплялося. Він пригадав пасхальний вечір у Жака Лавенделя в Лугано, і що Бертольда тоді вже не було. Якби він був живий, то повинен був би запитувати: «Чим відрізняється ця ніч від усіх інших ночей?» Йому, Густавові, слід було б подумати про Бертольда, а не про Жана. Жан тепер націонал-соціаліст. Можливо, він тут серед вартових. Ні, для цього він, мабуть, занадто старий. У Жана таке величне обличчя – чому б їм не зробити Жана міністром? У них мало вождів з гарними обличчями. Він пригадує колекцію портретів Тейбшица. Сміятись, коли ти запряжений у паровий коток, не можна, дуже ріже плечі, але всміхатись можна, тим більш, що кучерява борода ховає усмішку. Як повільно рухається коток, страшенно повільно. «Іди своїм повільним кроком, вічне провидіння». Ні, не «повільним», а «невидимим». «Іди своїм невидимим кроком, о вічне провидіння!» Шкода, що він не може пригадати, як далі. Стільки років витратити на вивчення Лессінга, а потім забути цю цитату! Куди ж веде ця дорога, по якій вони тягнуть коток? Вони будували міста для фараонів, міста Пітон і Рамзес. Але там це мало якийсь глузд; а чи є глузд у цьому шляху? Ура! Він пригадав як далі: «Та не дай мені зневіритись у тобі через те, що я не бачу твоїх кроків». Йому було приємно, що він пригадав цитату. Він послабив лямку і перестав думати.

І в цей день Сибіла була тут і уважно оглядала обличчя ув’язнених. Всі обличчя були бородаті, майже всі у синцях, не впізнати того, кого шукаєш. Було дивно думати, що один з цих людей одного разу пролежав цілу ніч без сну тільки тому, що не знаходив доброї фарби для шпалер. Було дивно думати, що цього чоловіка колись мучило питання, чи гарно звучить та чи інша написана ним фраза. А найдивніше те, що вона, Сибіла, спала з ним.

Вона сиділа у своєму маленькому чудернацькому автомобілі, що загруз на краю дороги в болоті, – трудно його буде витягти.

Вона сиділа, тоненька, дитинна, задумлива, і сумними очима оглядала обличчя арештантів, але Густава не впізнала.

Через день дали побачення. Вона приїхала у табір. Її привели у приймальню. За бар’єром під конвоєм двох штурмовиків з’явився виснажений брудний старий чоловік. Сибіла сполотніла, серце впало у неї в грудях. Але вона зробила над собою зусилля, посміхнулась. У цій усмішці не було колишньої дитячості, – підборіддя в Сибіли тремтіло, – та все ж це була усмішка. А потім, – нехай це нерозумно, – адже він Георг Тейбшиц, – але вона не могла стриматись, не могла назвати його чужим ім’ям, – вона сказала:

– Галло, Густаве! – І її ніжний високий голос був сповнений радості, співчуття, сердечності, надії, втіхи, поклику.

– Слухаю! – злякано сказав старий і закрив рукою обличчя.

Через два дні його випустили. Жак Лавендель настояв, щоб Густава негайно переправили через кордон. Він усунув усі перешкоди до виїзду пана Георга Тейбшица. У супроводі спеціальної людини Густава привезли в санаторій відомого спеціаліста із сердечних хвороб недалеко від Франценсбада у Чехословаччині.

Сибілі дуже хотілось поїхати з ним. Але Гутветтер наполіг на тому, щоб вона повернулась до Берліна. Жалісно, докірливо, майже плачучи, він сказав їй по телефону: адже вона їхала на три-чотири дні, а минуло вже два тижні. Тепер, коли вона добилась, чого хотіла, вона могла б, нарешті, і про нього подумати. Річ у тім, що він, Гутветтер, звик до неї. Її земна конкретність укріплює субстанцію його космічних творів. Вона потрібна йому, він не може без неї працювати. Сибіла відчула серйозність його слів. Коли вона дасть волю своїм почуттям і поїде з Густавом, вона може назавжди втратити Гутветтера. Вона вирішила, що поїде до Густава згодом, і повернулась до Берліна.

Через два місяці, коли минуло два тижні після смерті Густава від debilitas cordis, що означає найвищу стадію серцевої слабості, Гейнріх Лавендель одержав від невідомого йому пана Карела Блага, з Праги, поштовий пакет, що містив три документи.

Перший документ становив опис усього, що Густав Оппенгейм бачив і пережив у Німеччині. На 37 сторінках, густо списаних на друкарській машинці, викладені були найдетальніші дані про насильства, вчинені фашистами в районах Швабії, а також точний опис концентраційного табору Моозах. Було старанно уникнуто будь-якої оцінки.

Другий документ – поштова картка, де було написано: «Нам дано працювати над справою, та не дано довершити її». Підписана була картка: «Густав Оппенгейм, уламок розбитого корабля». Спочатку картка була адресована «Густавові Оппенгейму», але це було перекреслено і рукою Густава Оппенгейма написано: «Гейнріхові Лавенделю».

Нарешті, третій документ – лист від доктора Клауса Фрішліна, Густавового секретаря.

Від автора