Сім’я Оппенгеймів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Густавові припало возити гравій. Тачка була важка, ґрунт м’який і слизький. Тачка щоразу вгрузала: по обидві сторони від колеї було бездонне болото. Але Густав був дужий. Проте долоні його скоро напухли і вкрились пухирями.

Щось із вісім хвилин потрібно було на перевезення повної тачки від складу гравію до робочої ділянки, менше половини цього часу йшло на зворотну путь з порожньою тачкою. Коли людина наближалась з навантаженою тачкою до мети, вона вже наперед раділа відпочинкові. Густав оглянув своїх товаришів. Двадцять з двадцяти трьох, що спали з ним в одному приміщенні, були тут. Всі вони були наголо або зовсім коротко підстрижені. Зате щоки в більшості були вкриті буйною поростю. У декого виросли справжні бороди. У двох волосся було вистрижене у формі свастики. Дехто мав окуляри, обличчя були в більшості інтелігентні. Але всі були знесилені, виснажені, отупілі. Майже у всіх були чорні й сині плями на обличчях. Тепер Густав знав, як виглядав справді Йоганнес з табору Герренштейн. Він не скидався на танцюриста з його галюцинацій, але був значно страшніший у своєму брудному смугастому вбранні. Для таких міркувань Густав мав час лише тоді, коли штовхав перед собою порожню тачку. Ідучи з навантаженою, він був сповнений інших думок: «Коли ж я її довезу» або «Ех, якби мені вже їхати назад».

Промарширували назад у табір. Дорогою співали пісню «Горст-Вессель». Проказали застольну молитву. «Прийди, Господе Ісусе, будь нашим гостем, благослови те, чим ти обдарував нас, захисти нашу німецьку націю і нашого рейхсканцлера Гітлера, найвидатнішого з її синів». Поїли юшки з брукви, помили посуд. Вийшли у двір і вистроїлись на перевірку. Коли командир проходив по фронту, вони вигукували: «Хайль Гітлер!» Проспівали національний гімн, і знов почалась муштра.

Цього разу нарешті були присідання. Відбувались вони зовсім не так, як уявляв собі Густав: зовсім не було швидких гнучких рухів угору й униз, навпаки, присідання робились у чотири темпи – кожен дві хвилини. На раз – на носки, два – повільно присісти, три – знов на носки, чотири – у вихідне положення. Коли недосить піднімались на носки або не досить згинали коліна, присідаючи, на підмогу приходили стусани. Чоботи в штурмовиків були великі й важкі. Густав, присідаючи, згадував свого діда Іманнуеля, як він одного разу, коли мати була дуже хвора, сказав йому: «Гам зу лтой ве (це теж на добре)». Густав довго не міг збагнути, яким чином погане може бути корисне. Дід пояснив йому, що це – «зараховується». Існує, мовляв, така бухгалтерія, за якою все, що здається на землі злом, заноситься в небесах у дебет, іде в актив. Маленький Густав так і не зрозумів до кінця цієї бухгалтерії. Але тепер він почав потроху розуміти, що мав на думці дід. Механічно повторював він гебрейські слова: раз, на носки, – «гам»; два, присісти, – «зу»; три, знов на носки, – «лтой»; чотири, у вихідне положення, – «ве». Він дуже старався втримуватись на носках, бо інакше з’являлись на сцену чоботи штурмовиків. Через півгодини він був украй знесилений. Він похитнувся, і стусан молодого штурмовика з селянським обличчям був важкий. З цієї хвилини, присідаючи, він тільки думав про дві хвилини вихідного положення; коли ж наставали ці дві хвилини перепочинку у вихідному положенні, він з жахом думав про шість хвилин напруження, які йтимуть за цим.

Під час півгодинної перерви після муштри Густав лежав у кутку. Потім їх знову вишикували, і начальник з зірочками виголосив перед ними промову. По суті, заявив він, всіх євреїв і марксистів треба було б зарізати, як телят. Але Третя імперія благородна й великодушна і намагається перевиховати цих неповноцінних людей. Лише в тому випадку, коли хтось з них виявить цілковиту невиправність, його ліквідують.

Очевидно, це почалось «навчання» й «виховання», бо після цього були прочитані уривки з книжки «Моя боротьба». Ув’язнені мусили хором повторювати афоризми фюрера; наприклад: «Як гієна не може розлучитись з падаллю, так і марксист не може розлучитись з державною зрадою». Фюрер народився 20 квітня 1889 року в Браунау, в Австрії, і все, що він говорить і робить, іде безпосередньо від Бога. Той з присутніх йолопів, хто до завтрашнього дня не вивчить напам’ять відомостей про життя фюрера і зачитаних сьогодні уривків, – так заявили учням, – матиме три тижні карцера. Євангеліє фюрера викладено у книжці «Моя боротьба». Ув’язненим надається право придбати цю книжку за 5 марок 70 пфенінгів у папці і за 7 марок 20 пфенінгів у палітурці. Гроші вони можуть одержати від своїх родичів.

Їх було 24 чоловіки, тих, кого «навчали» цим способом. Більшість з них інтелігенти: професори, лікарі, письменники, адвокати. А «навчав» їх молодий селянський хлопець. Ув’язнені сиділи у своїх смугастих куртках, наголо або дуже коротко підстрижені, з синіми й чорними плямами на обличчях. У двох волосся було підстрижене у формі свастики. Спустошеність і отупіння були намальовані на їхніх обличчях. Як папуги, вони хором повторювали за «учителем» урок, перелякано намагаючись втримати його у своєму виснаженому мозку. Густав неясно пригадав, як одного разу він читав книжку «Моя боротьба» якійсь людині на ім’я Франсуа і як вони обидва сміялись.

І другої ночі Густав спав важко й глибоко. Другий день минув, як і перший, третій, як другий. Моозахський табір уславився як гуманний. Час від часу Густав діставав стусана або удар по голові чи в обличчя, та все ж у цьому таборі ув’язнених «допитували» значно рідше, ніж в інших. Густав особливо страждав від недостатнього харчування і від надмірної муштри. Хоч організм його був добре тренований, він часто відчував кволість, та й серце починало здавати.

Важко було від фізичної напруги, ще тяжче від голоду, смороду; найтяжче від постійної одноманітності, постійної безбарвності. Ні з ким не можна було розмовляти, безглуздість муштри розкладала вкрай. «Вони прагнуть перетворити людину на тварину, – думав Густав, – вони прагнуть зробити череп її порожнім». Ось і в нього вже немає інших думок, як тільки про те, чи будуть сьогодні присідання, чи будуть «стояти струнко» або «повзати по плацу»; або думка про те, яка з тачок припаде йому сьогодні – легша чи важча, або та, що з розщепленою ручкою, від якої особливо погано буває пухирям на долонях.

Хоч заборонено було розмовляти, проте він добре знав уже всіх своїх товаришів по бараку. Він знав, хто з них лагідний, хто запальний, хто звик до фізичної праці, а хто ні, хто дужчий, хто не такий витривалий, хто, треба думати, довше витримає ці умови, хто скоріше здасть.

Він знав, хто вимовляє «слухаю» високим голосом, хто низьким, хто співає голосно, хто тихо. Останнє мало дуже велике значення, бо коли гімн «Горст-Вессель» або вигук «Хайль Гітлер» звучали не досить чітко, траплялось, що настрій начальника з численними зірками на комірі псувався. Серед товаришів Густава по бараку виділявся зокрема один – чоловік років сорока п’яти, що час від часу моргав – очевидно, раніше він носив окуляри: на переніссі ще видно було слід від оправи, що трохи зарубцювався. Окуляри напевне розбились на якомусь допиті або заради втіхи в нього їх відібрали. Що б йому не казали, на все він перелякано відповідав одне: «Слухаю», супроводжуючи це боязким жестом, – підносив руку і тримав її перед обличчям. Ясно було, що мозок цієї людини не витримав. Нещасний заважав всім на навчанні і на роботі, був тягарем для своїх товаришів і навіть для варти. Але його божевілля правило за приємну розвагу для тюремників, які самі нудились від своїх одноманітних обов’язків. І замість того, щоб відіслати нещасного у лікарню для душевнохворих, вони мали за краще використовувати його божевілля для втішних експериментів.

Дні минали одноманітно, буденно. Одного разу, коли Густав штовхав свою тачку, він натрапив на темнувату калюжу і спинився на хвилинку перепочити. В освітленій сонцем воді він побачив раптом відзеркалення великої голови з брудною кучерявою бородою, з сивуватим пушком на тім’ї. Він давно вже не бачив свого обличчя, раніше йому доводилося бачити його часто. З цікавістю вглядався він у своє відображення: обличчя виснажене, втомлені очі з кривавими прожилками. Так ось який тепер пан Георг Тейбшиц! Густав здивувався, але не можна сказати, щоб пан Георг Тейбшиц йому не сподобався. На жаль, у нього було занадто мало часу, щоб міркувати з приводу свого обличчя – треба було везти тачку назад. Коли наступного дня він потрапив на те саме місце, калюжа вже висохла, так що він не міг більше бачити свого обличчя: це його дуже засмутило.

Дні минали з тією самою сірою одноманітністю й порожнечею. Лише наприкінці другого тижня відбулась подія. Одного разу на «навчанні» був присутній якийсь фашистський офіцер у високих чинах з «дубовим листом» на комірі. Загонові Густава було задано повторювати хором гасло: «Націонал-соціалісти врятують Німеччину». Вони проказали цю фразу, потім повторили її кілька разів. Раптом офіцер з «дубовим листом» прислухався і обірвав їх. Він наказав їм декламувати групами по чотири чоловіки. Черга дійшла до групи Густава, і тут всі почули, як чийсь голос ясно вимовив: «Націонал-соціалісти катують Німеччину». Офіцер з «дубовим листом» наказав групі ще раз повторити гасло. І знов було чути: «Націонал-соціалісти катують Німеччину». Голос належав тому божевільному, з якого втішались тюремники. Всі були певні, що дурний без ніякого злого наміру перекривлює фразу: так він її зрозумів, очевидно, так, – на його думку, – казали фашисти. Але офіціально старого не вважали за божевільного, а тому вирішили, що він це зробив зловмисно. Увесь його відділ був покараний, залишений без обіду й вечері. Головні ж винуватці – група, до якої належали Густав і дурний старий, – були посаджені в карцер.

Одиночні карцери були розташовані близько вигрібної ями. Раніше вони правили за відхідки; їх позабивали дошками і таким чином пристосували до нового призначення. Кожна одиночна камера була розміром 1¹/₂ кв. метри і зовсім темна. Густав провів під замком цілий тиждень. Він був замкнений вдень і вночі. Його випускали тільки поїсти. Спочатку його мучив страшенний сморід; далі, з кожним днем більше, його мучила неможливість рухатись, розправити кінцівки. Найдужче боліла спина.

Були такі години, коли Густав перебував немов у півсні. І були години дикого розпачу, години люті, гарячкових думок: хто ж, нарешті, для нього щось зробить? Але вже не було більше таких годин, коли б Густав мирився зі своєю долею. Він вже більше не думав «гам зу лтойве».

Дурний він був, що повернувся до Німеччини. Гейнріх і той інший хлопець мали рацію. Правильно роблять євреї, які залишались у Німеччині, коли сидять мовчки. Яка неймовірна гординя була вважати себе за кращого від якогось пана Вейнберга? Чи налагодив Більфінгер свої відносини з нареченою? Цей проклятий Більфінгер. Це він у всьому винний. Збити б йому його окуляри з квадратної морди. Ні, в усьому завинив Йоганнес Коген. Це він загяг його сюди. Йоганнес завжди і все отруював йому. Йоганнесові легко було присідати! Стрибати, мов ляльковий блазень, – це не така вже майстерність! От простояти дві хвилини на носках – це трохи важче, мій друже. Особливо при рахунку «три».

«Як звались приміщення, куди римляни замикали своїх рабів? Якийсь античний автор писав про них. Яка шкода, що я не можу пригадати його ім’я. На Максрегерштрасе мені здавалося, що я не зможу працювати, коли не матиму досить місця, щоб походжати туди-сюди. А чи не запропонувати мені тюремникам, щоб вони не давали мені обідати, а за це випустили на дві години? Вони цього не зроблять. Вони зламали масштаби. Пригадав. Колумелла – ось ім’я автора, що писав про рабів. А приміщення для рабів називались «ергастули». Моя пам’ять! У мене все ще непогана пам’ять».

«Я йолоп у квадраті. Кому це корисно, що я гину в цьому смороді? Всі мали рацію, немає нічого смішнішого за «мучеників». Йоганнеса Когена слід було б разок добре вдарити по морді. De mortuis aut bene, aut nihil.[21] Але все ж оперезати його таки слід було б. Анна мала б мене відрадити. Вона мала б замкнути мене в лікарню для нервових хворих. А все ж таки я дам Йоганнесові разок прямо в його жовту пику».

Він розмахується. Кулаком попадає у дерев’яну стінку карцера. Удар слабенький, але Густав лякається. Що, коли раптом хтось почув… Він швидко випростовує спину і проказує: «Слухаю».

Вночі його повели на «допит». Хоч його й замкнули в карцер, але все ще відносили до категорії «легковиправних». Його допитували зовсім не з якимсь злим наміром, а просто тому, що не було чого робити. І все ж він повернувся з допиту в такому стані, що на другий день, коли хотіли його вивести з карцера, знайшли його непритомним.

На два дні його перевели в лазаретний барак. Потім знов повернули в колишню камеру, і життя його текло, як і раніше. Старий без окулярів кудись зник. Тепер Густав, коли до нього звертались, захищав обличчя руками і відповідав: «Слухаю».

Клаус Фрішлін працював у центральній організації по боротьбі з фашизмом. За останні часи він зробився ще спокійнішим і розсудливішим. І все ж, узнавши зі своїх секретних списків, що Густав попався, він був глибоко вражений.

Він спробував дістатися до Мюльгейма. Мюльгейм був у гарних відносинах з багатьма колегами з табору фашистів, і це давало йому змогу вишукувати способи для врятування своїх друзів. Такі справи, звичайно, були небезпечні для нього самого, і колеги щораз настійливіше радили йому кинути все й тікати. Але Мюльгейм не міг встояти перед проханням тих, для кого він був останньою соломинкою. «Дурний я, – казав він сам до себе, – коли ж я спинюсь!» І вирішивши твердо, що ця справа буде останньою, він брав на себе потім ще одну останню.

Про нерозумного свого друга Густава він згадував часто. Звістки від нього надходили рідко, і він давно вже взагалі від нього нічого не чув. Він гадав, що Густав подорожує десь за кордоном, у красивих місцях, у небезпеці, веселий, у товаристві якоїсь приємної жінки. Коли він, Мюльгейм, закінчить тут свої справи і втече за кордон, йому неважко буде розшукати Густава. Мюльгейм давно забув нерозумні вчинки свого друга і дедалі частіше мріяв про зустріч з ним за кордоном.

У такому настрої застав його телефонний дзвінок Фрішліна. Мюльгейм жадібно розпитує, чи нема відомостей про Густава, чи не знає Фрішлін, де тепер Густав. Фрішлін лаконічно відповідає, що повідомить про все особисто. І Мюльгейм нетерпляче чекає приходу Фрішліна.

Без зайвих слів Фрішлін повідомляє, що в концентраційному таборі в Моозаху перебуває якийсь Георг Тейбшиц, за всіма ознаками – Густав Оппенгейм. Мюльгейм дуже зблід, розгубився і вилив на Фрішліна всю свою лють і сум.

– Ви були єдиною людиною, що тримала з Оппенгеймом зв’язок, – накинувся він на нього. – Ви мали б його відрадити. Адже він дитина.

– А звідки ви знаєте, що я цього не робив? – холодно сказав Фрішлін.

Мюльгейм безпорадно дивився перед собою. Заступатись за когось, хто потрапив у лабети штурмовиків, було дуже небезпечно. Його колеги націонал-соціалісти і слухати не схочуть про цю справу. У вівторок він збирався виїхати. Він може сам потрапити в прикре становище, але жодної секунди він не подумав про те, щоб ухилитись.

Є дві можливості. Він спробує обидві. Насамперед він звернеться до Фрідріха Вільгельма Гутветтера, а потім треба, щоб Жак Лавендель натиснув на міністерство господарства, нехай воно втрутиться.

[21] Про мертвих слід або говорити добре, або нічого не говорити.