Сім’я Оппенгеймів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли він скінчив, Анна мовчки зібрала аркушики, пильно склала і зав’язала їх у міцну папку. Вона міркує, вона не легковірна. Вузькою сипкою стежкою вони піднімаються до свого будинку. Анна береться до своєї роботи. Потім вона кличе його вечеряти. Перед ними піщаний пляж, пінії і море. Наближається ніч, стає холодно. Вони говорять про тисячу незначних і значних речей. Анна, мабуть, не така весела, але спокійна, як звичайно.

Так минає вечір, так минає наступний ранок. Вони бігають ранком на довгу дистанцію, плавають, гуляють. Анна читає свою французьку книжку, господарює. День минає заздалегідь визначеним порядком.

І тільки раз знову заходить мова про вчорашнє. Анна питає, коли приїде Йоганнес Коген і чи приїде він взагалі; Густав писав їй, що Йоганнес, можливо, приїде до них дні на три-чотири. Ось коли Густав розкаже їй про свого друга. І він говорить, що Йоганнес до нього не заїде і пояснює чому. Це схвилювало її більше, ніж усі документи Більфінгера.

– Невже не можна йому допомогти, невже не можна для цього щось зробити? – гаряче питає вона після розгубленої паузи.

– Ні, – відповідає Густав, – ландскнехти не терплять, щоб втручалися в їх справи. Коли за когось заступається якийсь юрист чи навіть міністр, то ув’язнений відчуває це потім на своїх кістках.

На лобі його з’явились вертикальні зморшки, він злегка заскреготів зубами. Але він не дозволив собі заговорити про концентраційний табір. Він прекрасно бачив, що спокій Анни порушено, але він став мудрий, він чекав, поки вона як слід перемеле це під своїм опуклим лобом.

Сталося це увечері. Він читав, лежачи в ліжку, коли вона прийшла. Вона сіла до нього на ліжко і почала говорити. Вона покінчила з облаштуванням. Усе зроблено так, як вона собі уявляла. Але тепер це її не радує по-справжньому. Речі, про які розповідав Густав, такі жорстокі і жахливі, що після всього почутого нелегко вернути собі рівновагу. Але все-таки вона повинна стати на оборону цілого, на оборону своєї Німеччини проти нього. Загалом, переворот був необхідний. Попередні правителі боялись поворухнутись, вони жували жвачку і цим довели республіку до розпаду і гниття. Нові правителі хитрі і примітивні, але вони щось роблять. «Фюрер» саме з його хитрою, незачепленою критикою примітивністю, з дурною монолітною вірою є саме той необхідний для народу протилежний полюс порівняно з попередниками. Правда, варварства було чимало, але воно, напевно, неминуче. Чи не сам Густав процитував їй вчора скаргу одного забутого єгипетського письменника, дуже схожу змістом з тим, що каже Густав? І коли Густав покаже їй на сто тисяч неподобств, то це сто тисяч одиничних випадків та й тільки.

Густав дивився в її ясне серйозне обличчя. Воно було не таке спокійне, як завжди. Їй нелегко було зібрати свої заперечення. Скарга єгипетського поета, що жив чотири тисячі триста років тому. Густав добре запам’ятав його слова: «Умілі правителі вигнані, країною правлять кілька неуків. Настає царство черні. Обранець її, піднесений на гребінь хвилі, використовує це як уміє. Він одягається в тонке полотно, мастить лисину миром, має великий будинок і комори з хлібом. Раніше він сам служив за посильного, тепер інші у нього на посилках. Князі лестять йому. Знатні в минулому сановники, випивши чашу злиднів, кланяються новим вискочкам». Густав любить гарні цитати, але ця взята вже з надто далеких часів і не може бути аргументом проти нього. Все, що вона сказала, – сурогат і набагато нижче властивого їй рівня. Вона людина правдива до глибини душі. Якщо вона від усього серця вірить у щось, вона вміє добре висловити свою думку. Все, що вона говорить зараз, розпливчасте, нестійке. Не треба спеціально вивчати фізіогноміку, щоб побачити, що сама вона вірить своїм словам лише наполовину.

Густавові неважко розбити її заперечення. Він підвівся, сперся головою на руку. Лампа над ліжком освітлювала його обличчя, і воно різко виділялось у сутінках кімнати. Так, це правда, – сказав Густав, – не народ винен у тих неподобствах, що творяться. Чотирнадцять років нацьковували його на євреїв і соціалістів, але він не кинувся на них, як дикий звір. Чудовий доказ гарних ознак народу. Не народ варвар, а уряд, нова імперія, її чиновники, її наймити. Всі мерзенні злочини виконувались наймитами уряду, а він покривав їх. Але варварство полягає не тільки в цих злочинах, воно властиве самим принципам нових властителів. Вони знищили попередні масштаби і узаконили самовілля й насильство. Провина нового уряду не стільки в тому, що сталися ці лиходійства, скільки в тому, що він перешкоджає розслідувати їх, кидає в тюрми викривачів і цим санкціонує нові злочини. Густав говорив про безсоромне визнання терору, який проповідують нові правителі в десятках тисяч книжок, газет, у промовах, у своїх декретах. Він говорив про голе, неприкрите рвацтво, про дурне расове чванство. Вони витягли цей фетиш із комори, де зберігався старий мотлох. Гидко дивитись, як професори в своїх аудиторіях приносять жертви цьому фетишу, як судді на своїх кафедрах виносять вироки його іменем. Огидна комедія! Король голий, а народ валяється перед ним навколішках і кричить про його пишні шати. Звичайно, і зараз у Німеччині роблять чудові машини, чітко працюють на фабриках і заводах, створюють чудові музичні твори, багато мільйонів людей намагаються зберегти гідність. Але тут же розкинувся праліс, де катують і ріжуть, а всі навколо змушені судорожно закривати очі і вуха. Це злочин одиниць. Припустімо, що кожне окреме знущання, кожне окреме убивство – дрібниця порівняно з цілим. Та справа в тому, що саме ціле складається суцільно із таких незначних дрібниць, як тіло складається з клітин. А коли надто багато клітин зруйновано, то, кінець кінцем, розпадається й тіло.

І цього разу Густав говорив не діловито, не навів майже жодної цифри, жодної дати. Але він висловив усе, чим він був повний вщерть; він заперечував їй не словами, вся істота його виливалась перед нею. Вона дивилась на нього, на його велике схвильоване обличчя у колі світла, відкинутого нічною лампою. Воно до останньої риски було яскраво освітлене. Воно було немолоде, але мужнє й відважне. Перед нею був не той Густав, якого вона знала. Його поблажлива флегма зникла. Події захопили його, змішалися з ним, загартували тканину, з якої він був зроблений, згрубили її. Анна любила його.

Однак вірила йому лише наполовину.

Те, що один раз засіло під її опуклим лобом, міцно залишалося там. Перебудувати її було нелегко. Для цього потрібна була уперта виснажлива робота. В особі Анни Густав зіткнувся з усією отруєною загіпнотизованою Німеччиною, яка страшенно повільно буде опритомнювати після наркозу. Але він дістав необхідне йому підтвердження. Те, що він поставив перед собою, – необхідна робота.

Це було те, чого він добивався. Тепер, по суті, він мав право провести кілька спокійних тижнів з Анною. В подальшому його чекають чималі іспити. Анна, хоч вони й не говорили більше про Німеччину, перемінилась. Хоч як повільно здавала вона свої позиції, а повернувшись, вона побачить іншу Німеччину.

Вони проводили ясні спокійні дні в своєму облупленому будиночку, всередині якого були чистота і порядок. Серед спокою ясного латинського узбережжя важко було уявити собі, що за якихось двадцять годин їзди звідси є країна кошмарів, Німеччина, в міста якої вломилися страховища пралісів. Густав і Анна багато ходили по спокійних широких просторах навколо; красивою дугою підіймалась дорога до мису; навколо були виноградники, пінії, маслинові гаї; рівний гуркіт морського прибою проводжав їх до сну і зустрічав їх ранком; безупинно віяв легкий солоний вітер. Вечорами з тихих горбів спускалися отари кіз. Життя було легке і пройняте античним спокоєм.

Йому вдалося за чотири дні не сказати жодного слова про Німеччину; були години, коли він зовсім забував про неї. Але раптом вона знову і страшно нагадала про себе.

Вони сиділи в маленькому строкатому кафе в порту ближнього приморського містечка, і Густав читав якусь газету. Раптом його засмагле обличчя зблідло, він випустив газету з рук. Анна підняла її. Вона прочитала, що відомий німецький професор Йоганнес Коген наклав на себе руки у концентраційному таборі Герренштейн. Анна теж зблідла, спочатку під очима, потім всім обличчям.

– Ходім, – сказала вона.

Вони поїхали додому. Всю дорогу вони мовчали. Густав пішов до моря, сів на камінь. Вона залишила його на самоті. Увечері вона сказала:

– Ти мав рацію, Густаве, я помилялась. Я закривала очі. Ти маєш рацію, Німеччина стала іншою. Звичайно, не тільки тому, що сталася ця смерть, не тільки тому, що ти мені казав і давав читати, і не тому, що в Німеччині, якби знали про моє перебування з тобою, мені обрізали б волосся і водили по вулицях, як безсоромну твар. Коли я думаю про те, що бачила в Німеччині, коли я дивлюсь на це звідси, новими очима, то тепер, від цієї години я мушу сказати: мені соромно, Густаве. Ця нова Німеччина – жахлива.

Густав згадував розумне горде жовто-коричневе обличчя свого друга Йоганнеса. Самогубство, убивство при спробі втечі, серцева слабість – такі були офіційні причини смерті ув’язнених у концентраційному таборі. А потім те, що залишалось від в’язнів – поламані кістки і безформні купи м’яса, – клалося в труну. Запломбована труна видавалась родичам по відшкодуванні витрат і під розписку, що вони не будуть її розкривати. Вони забороняють газетам друкувати об’яви про смерть, коли в них є слова: «раптом умер».

– Переважна більшість моїх друзів і знайомих побували на фронті, – сказав Густав. – Багато з них були вбиті. Я не рахував, скільки людей відібрала в мене смерть за останні місяці, але можу сказати з певністю: від рук фашистів моїх друзів загинуло більше, ніж під час війни.

Коли Анна пізніше спитала його, що він буде робити, він сказав:

– Я не буду мовчати. Це все, що я знаю.

Анна нерішуче спитала:

– Чи не буде це необережно?

Тривога в її голосі сповнила його щастям. Він знизав плечима.

– Так я далі не можу жити, – сказав він.

Настало літо. Анні треба було їхати назад. Густав провів її до Марселя. Анна вдивлялась в обличчя друга. Воно здавалось їй серйознішим, молодшим, але в той же час мужнішим і спокійнішим, ніж раніш. У тривозі за його долю, але щаслива з тієї зміни, що сталася в Густавові, вона переїхала кордон.

Він стояв на пероні, дивлячись услід поїзду, що віз Анну в країну кошмарів. Дні, проведені з нею, були добрі, плідні. Він усвідомив собі багато такого, що раніш несвідомо гнітило його.

Поки що він ще жив в облупленому будиночку на високому мисі далеко від усякої суєти. Порядок, створений Анною, швидко зникав, але це його не засмучувало. Він не замикається від людей, розмовляє з місцевим і проїжджим народом, з рибалками, винарями, олійниками, з випадковими туристами. Але багато він буває на самоті. З братами, з родичами він майже не підтримує зв’язку. Він одержує листи, але відповідає рідко, дедалі рідше. Він відчуває глибокий спокій – його доля визначилась.