Сім’я Оппенгеймів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гроші в його гаманці тануть. Він міг би написати Мюльгеймові або в Швейцарський банк, у якому в нього є рахунок. Але він не робить ні того, ні того. Поки є гроші, він буде залишатись тут. Ті, що лежать у банку, призначені для іншої мети.

Звички його спрощуються, він живе невибагливо. Він блукає або роз’їжджає у своєму маленькому, дедалі несправнішому авто по чудових широких просторах. Іноді він спиняється десь на сонці і підживляється хлібом з сиром, фруктами, запиваючи ковтком терпкого місцевого вина. Часом він сидить десь у маленькому шинку, розмовляє з селянами, торговцями, рибалками, кондукторами автобусів. У післяобідній час вмикаються гучномовці, скрізь музика, вечорами танцюють, життя барвисте, гомінливе. Густав віддається його потоку. Так, він може бути веселим, дуже привітним. У ці моменти в ньому мелькає щось від колишнього Густава, якого охоче слухали чоловіки, приязню якого пишалися жінки. Ще й тепер жінки поглядають на нього і зітхають, коли він іде геть. Він часто буває замислений, але рідко – сумний. Страхіття країни кошмарів не забуті, він не відвертається від них, він переживає їх так само, як переживав би по той бік кордону. Хоч він завжди думає про них, але він спокійний, майже веселий.

У ближньому великому місті, в Марселі, у вітрині книжкової крамниці він побачив нову німецьку книжку – невелику брошуру: Фрідріх Вільгельм Гутветтер. «Про виховання нової людської породи». Присвячується подрузі.

Густав купив книжку. В ній є кілька цікавих думок, але вони викладені такою пишною, такою урочистою і туманною мовою, що крізь цей туман не можна розглянути саму ідею. Це ідея без адреси і без номера телефону, і що з нею робити – невідомо. Навіть Сибіла, його маленька, тоненька, діловита Сибіла не знатиме, що з нею робити. Другого дня, коли Густав брав із собою сніданок на прогулянку, в нього не було паперу, і він вирвав дві сторінки із брошури «Про виховання нової людської породи».

З Берліна йому писали, що навіть Жан, старий капельдинер театрального клубу, вступив у партію націонал-соціалістів. Це схвилювало Густава більше, ніж брошура Гутветтера. Погано він тоді розпорядився й останніми годинами перебування в Берліні, і тими п’ятьма марками. Краще було б йому присвятити цей час Бертольдові.

Іноді, самотньо лежачи на березі своєї бухти або сидячи перед своїм облупленим рожево-коричневим будиночком на піщаному, порослому пініями мисі, він бачить внизу на скелях чоловіка, що вудить рибу. Скелі ці входять в найняту Густавом ділянку, і він має право заборонити цьому чоловікові вудити тут. Він любить самотність, хоч присутність людей для нього вже не так неприємна. Іноді той чоловік хлюпає по воді, полюючи на морських їжаків, а інколи лягає на камені, гріючись на сонечку. Густав починає вітатись до нього, розмовляти про те про се. У цього чоловіка важка статура, ліниві рухи, велика голова, густі, немов у моржа, вуси; він одягнений у просторий темно-синій костюм з грубої шерстяної тканини, – такі костюми носять багато місцевих жителів. Виявляється, що він німець, один із багатьох німців, які живуть тут на південному узбережжі, і звати його Георг Тейбшиц.

Пан Георг Тейбшиц усього кілька тижнів як виїхав з Німеччини. Грошей в нього небагато, але вистачить, щоб скромно прожити років із три-чотири тут або в іншому місці, де не такі холодні зими. Георг Тейбшиц гріється на сонечку, його сонні очі у глибоких очницях виблискують, і він дрімотно похитує масивною головою; коли він говорить, то робить великі паузи і ніколи не відповідає відразу. Він багато бачив і багато пережив. Кілька років тому він, очевидно, був багатою людиною, потім гроші спливли, а потім знов, здається, завелись. Тепер він прагне одного: спокою і якомога менше людей навколо себе. Недалеко звідси він примітив будиночок; будинок – це багато сказано, скоріше це собача конура, приємна собача конура у приємній місцевості; ландшафт у сіро-коричневих тонах, багато маслинових дерев.

Вона коштуватиме тисяч п’ятнадцять франків. У пана Тейбшица залишилась у Німеччині дружина, яка могла б йому вислати ці гроші. Але він не робить собі щодо цього ілюзій: можливо, що вона й не вишле йому грошей.

Пан Тейбшиц невибагливий, але він любить рибу і всякі продукти моря й уміє їх готувати. Густав пропонує йому готувати в його кухні. Вони знаходять деревне вугілля і щось подібне до жаровні. Пан Тейбшиц, під досвідченим керівництвом Густава, чистить рибу, смажить її в олії, додає розмарину й кмину. Він уміє приготувати і смачний бульябес,[20] їсть повільно, з насолодою, довго жує і навіть трохи плямкає.

Коли ще він був багатою людиною, пан Тейбшиц до певної міри цікавився мистецтвом, найдужче живописом, мав гарну колекцію картин. Особливо добре розумівся на пейзажі. Відчуває красу природи, вміє у небагатьох словах так змалювати пейзаж, що він стає перед очима, як живий. Багато їздив, і те, що бачив, – бачив добре. Коли жінка не надішле йому грошей і йому конуру придбати не доведеться, то він напевне піде у пішу мандрівку по Італії і Сицилії. Все це пан Тейбшиц розповів панові Оппенгейму, ліниво повертаючи язиком, вудячи рибу або гріючись на сонечку чи готуючи рибу.

Одного разу пан Тейбшиц прийшов з цілком зміненим виглядом. Він виголив свої моржові вуси. Вони перешкоджали йому їсти, пояснив він Густавові. Густав, мовляв, має на нього згубний вплив. Він ще, мабуть, перетворить його, Георга Тейбшица, на сибарита, – додав він, як звичайно всміхаючись. Насправді було навпаки: під впливом Тейбшица Густав став дедалі менш вибагливим. Він купив собі такий же, як у Тейбшица, просторий темно-синій грубошерстий костюм. З того часу, як пан Тейбшиц виголив свої моржові вуса, стало помітно, що Густав і він дуже схожі, зокрема, коли вони сидять у своїх однакових синіх костюмах. Мимоволі вони запозичують один в одного звички. Раніше Густав боровся зі своєю поганою звичкою скреготати зубами. Тепер він перестав слідкувати за собою. Коли пан Тейбшиц плямкає, він скрегоче зубами. Одного разу він, сміючись, зауважив:

– Ми схожі один на одного, пане Тейбшиц.

Пан Тейбшиц глянув на нього.

– У вас поважніший вигляд, докторе Оппенгейм, – сказав він ліниво, сухо, загадково.

Пан Тейбшиц не часто говорить про німецькі справи, але й не уникає цієї теми. Йому подобалося жити в Німеччині. Він любив її небо, її людей, її природу. Шкода, що вони спаскудили там пейзаж своїми свастиками. Минулого року в Ніддені він бачив свастику, викладену з піску в усю широчінь величезної дюни. Через три дні вітер, звичайно, її здув. Природа дозволяє багато чого над собою робити, але кінець кінцем, вона залишається незмінною. У ті часи, коли в нього ще були гроші, він багато літав. Згори видно, яка широка земля і яку маленьку частину становлять величезні міста, якими вони так вихваляються. Шкода, що прекрасна німецька країна оскаженіла. Багато ще таких, які не хочуть це визнати остаточно. Їм здається, що скажену собаку можна умовити, щоб вона не кусалась. Але скільки він знає про скажених собак, це не так. Шкода, дуже шкода прекрасної Німеччини. І пан Тейбшиц показує Густавові фото альпійського передгір’я.

Так, при теперішніх скромних прибутках пан Тейбшиц замість збирання картин заходився збирати фотознімки. Густав з приємністю розглядає цю колекцію пейзажів і людей. Пан Тейбшиц показує йому, звичайно, і портрети діячів нової Німеччини, портрети її керівників. Які пусті голови, істерично напружені, брутальні обличчя! Абсолютно всі вони сфотографовані перед мікрофоном і в усіх у них рот широко роззявлений. Пан Оппенгейм і пан Тейбшиц, в однакових темно-синіх просторих костюмах, схиляють голови над фотографіями, розглядають один по одному широко роззявлені роти. Вони нічого не кажуть, мовчки зиркають один на одного, губи їх розтягаються, всміхаються – і раптом, забувши про все, що їм заподіяли ці люди, – вони пирскають зі сміху, регочуть гучно, полегшено. А потім пан Тейбшиц показує фотографію, що завершує цей розділ його колекції: фото, на якому фашистські вожді слухають концерт. Ті самі люди, які там так дико, по-звірячому, роззявляли рот, сидять тут лагідні, мрійливо закотивши очі, сентиментально віддаючись музиці.

Але вони здатні і на щось інше – це видно з іншої серії фотографій колекції пана Тейбшица. Він показує Густавові картки, які в Німеччині продають на користь фонду допомоги штурмовикам по 20 пфенінгів за штуку. На цих картках: штурмовики виголюють голову молодому євреєві, залишаючи волосся у формі свастики; штурмовики виводять на естраду дівчину з плакатом на шиї: «Я, безсоромне створіння, віддалась євреєві»; штурмовики везуть робітничого лідера у ганебній тачці. Які моторошні обличчя у жертв. Молодий єврей схилив голову набік, дівчина напіввідкрила рот, робітничий лідер, лисий, старий, лежить у своїй тачці, підібгавши ноги, спираючись спиною на дно тачки, судорожно вхопившись рукою за край, міцно стиснувши губи. Пан Тейбшиц простягає Густавові одну картку за іншою; туго зав’язаний рукав синьої блузи утруднює рухи його засмаглої волосистої руки. Густав довго розглядає фотографії, і губи його теж міцно стиснуті. Чи вони не скажені справді, що так переможно показують всьому світові свою ганьбу?

– Ви уявляєте, – спитав він, – як можуть ті, що живуть в Німеччині, зносити подібні речі? Невже вони, дивлячись на це, не кричать від обурення?

Пан Тейбшиц, ліниво повертаючи язиком, сказав, що в країні наростає гнів. Він дещо про це чув. Так, наприклад, в одному концентраційному таборі в Брауншвейзі ув’язнені, дізнавшись про смерть Клари Цеткін, схотіли вшанувати її пам’ять. Вирішили 24 години мовчати. Це мовчання роздратувало фашистських тюремників; вони залишили ув’язнених без обіду і підсилили «навчання». Втрутився сам комендант табору, «учений» наці, який пустив у хід найлютіші з випробуваних методів, щоб зломити мовчання ув’язнених. Він добився лише того, що увечері були відправлені в лазарет 22 чоловіка із смертельними крововиливами. Ув’язнені мовчали. Вечері їх теж позбавили. Мовчання 400 ув’язнених вплинуло так, що вдвоє збільшили караули і наготовили кулемети на сторожових баштах. Цілу ніч комендант і вся варта перебували в бойовій готовності. Перед ранком комендант наказав підняти з нар трьох старіших ув’язнених і, як вони й далі мовчали, застрелили їх «при спробі втекти».

Другого разу пан Тейбшиц розповів про страту чотирьох альтонських робітників, яких фашисти захопили під час облави у робітничому районі. До місця страти пригнали 75 ув’язнених, щоб вони дивились, як умирають їх товариші. Коли наймолодшому з чотирьох страчуваних запропонували висловити своє останнє бажання, він відповів, що йому хочеться в останній раз звільнити руки. Коли йому розв’язали руки, він ударив начальника штурмовиків кулаком в обличчя і тоді поклав голову на плаху.

Пан Тейбшиц розповідав ще багато подібних випадків і завжди з такими деталями, що було ясно: відомості він отримував не з туманних газетних заміток. Одного разу Густав спитав його:

– Скажіть, пане Тейбшиц, звідки ви все це так точно знаєте?

Пан Тейбшиц, як і звичайно, довго не розкривав рота. Густав подумав, що він зовсім не відповість. Стояло надвечір’я, небо було бліде. Показався ясно-жовтий молодий місяць. Сонце й місяць стояли в небі одночасно.

– Ми отримували про ці справи дуже докладні відомості, – сказав нарешті пан Тейбшиц.

– Хто це «ми»? – спитав Густав. Він запитував нерішуче. Йому не вдавалося цілком приховати своє хвилювання.

Пан Тейбшиц позіхнув.

– «Ми» – це номери, коли вам хочеться знати точно, – відповів він. – Я, наприклад, був номером С II 743. Справа йде про організацію, яка проводить внутрішню пропаганду. Щось подібне до внутрішньої місії, – ліниво додав він. – Досить складна штука – ця внутрішня еміграція, мушу вам сказати. Живеш у ресторанах, готелях, кожної ночі спиш в іншому місці, а поліція йде за тобою слідом. Продавати оппенгеймівські меблі напевне легше.

– А з кого складаються ці «ми»? – розпитував далі Густав.

– З партійних активістів, з пролетарів, часто жінок і навіть дітей, – відповів пан Тейбшиц. – Витрата людського матеріалу велика. Але завжди є поповнення: кількість невдоволених у Німеччині велика. Звичайно, приймати до організації можна тільки таких людей, які добре знають, що відчуває людина, яка не має грошей.

Він трохи повернув важку голову і, ледве блимнувши сонними очима, насмішкувато зиркнув на Густава.

[20] Улюблена на півдні Франції страва: риб’яча юшка з часником.