Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Стратичук, візьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потім подзвоните у відділення, доповісте. А ви, — це мені, — поїдете з нами.

2

Де розташовано відділення, я так і не зрозумів. «Бобік» довго петляв, підстрибуючи на вибоїнах, промені фар діловито обмацували огорожі, цегляні стіни будинків — і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.

Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:

— Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.

— Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.

— Широкого? Це як?

— Масовик-заводій. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, місцями артист, трошки…

Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи піротехніка» слідчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.

— І швець, і жнець… — Матвій Андрійович випромінює здоровий скепсис. — Працюєте де?

— Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масові заходи. День Міста, Проводи Зими, КВК…

— Ясно. Значить, так і запишемо: «Постійного місця роботи не має».

Формулювання мені не сподобалося.

— Документи з собою?

— Ні. Тільки візитівки. Ось…

Підполковник бере візитку за краєчок, наче не бажаючи залишати відбитків. Підносить до світла настільної лампи під напівкруглим сталевим ковпаком. У фільмах такі лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свідок. У мене від яскравого світла очі болять несамовито. Професійне захворювання. П'ять хвилин під лампою, і я зізнаюся у змові з Шекспіром.

— Вдома зараз є хто-небудь?

— Є. Мають бути. Дружина, син…

— Подзвоніть додому. Хай дружина приїде, привезе ваші документи.

Телефон у них старий, чорний. Метал диска відполірований до блиску; слухавка тріснула, і її перев'язали синьою ізоляційною стрічкою. Гуде, як Ієрихонська труба. У цей антикваріат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!»

— Алло, Наташа? Це я… Що? З міліції дзвоню, з відділення… Ну чому відразу п'яний?! Нічого не трапилося. Свідок я. Свідок! Паспорт мій привези — їм для протоколу треба… Потім розповім. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нічого не накоїв… Одну хвилину! Матвій Андрійович, яке це відділення? Номер і адресу скажіть, вона зараз приїде.

Коли кладу трубку на важіль, ловлю на собі співчутливий погляд підполковника.

— Продовжимо, Валерію Яковичу. Гадаю, до приїзду вашої дружини встигнемо закінчити. Отже, розкажіть, як ви опинилися на місці події?

— З Будинку Офіцерів повертався. Ювілейний концерт допомагав готувати. Засидівся потім з директором…

— А як опинилися в районі Нижньої Гиївки? Вам що, по дорозі?

— Там у дружини бабуся живе. Грошей їй хотів занести. А тут цей тип… з кущів…

— Ось тепер давайте докладніше.

І я дав докладніше.

Вже наприкінці розповіді (Матвій Андрійович час від часу робив позначки на аркуші паперу) мене перервав вимогливий зумер телефону. Підполковник зняв трубку, щось буркнув і потім довго слухав, а я знічев'я став оглядати кабінет. Грубо білена стеля, стіни фарбовані емалевою «зеленкою». Під стелею — тьмяна лампочка без абажура, щільно вкрита багаторічними нашаруваннями пилу. Пара стільців із жорсткими спинками. У кутку — облізлий сейф; із замка, недвозначно засвідчуючи втрату кимось пильності, стирчить ключ. Завіска на вікні запнута недбало, без щонайменшого бажання приховати грубу прозу грат.

З особливою гостротою відчулося: часу немає. Зараз зайде Берія або Залізний Фелікс. Або Малюта Скуратов.