Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Все. Приплив. Сушіть весла.

Серце відчайдушно тренькає, провалюючися кудись до шлунку. У животі — крижаний спазм, і дуже хочеться в сортир. Поволі, немов у страшному сні, кладу руки на огорожу.

— Ноги ширше! Так і стій.

Так і стою. Якщо це бандити, їм зайвий свідок — кістка в горлі. А якщо і справді міліція — на мене справу і «повісять». Застали на місці злочину, руки в крові, коньяком пахне… М-мать! У мене ще і ножик на поясі! Швейцарський «Victorinox», подарунок любої тещі… Маленький? — ну і що?! Людину при бажанні олівцем зарізати можна.

— Не він це, Сєня!

— Точно… Б-блін!

— Поверніться.

Повертаюся|обертаюся|. Всі дивляться на мене. Троє|три| ментів, два ліхтарики і два стволи. Менти дивляться пильно, ліхтарі — яскраво, стволи — нервово. Нарешті стволи з ліхтарями неохоче опускаються.

— Старший лейтенант Стратичук, — козиряє безліхтарний і беззбройний мент, звично розкриваючи посвідчення у мене перед носом. Розгледіти нічого не встигаю: «корочка» відразу повертається до нагрудної кишені. — Ви тут не бачили людину в наручниках? Можливо, поранену.

Брехати безглуздо: все одно вони його самі ось-ось помітять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжні, ніякі не бандити. Хоча… одне іншого не виключає.

— Оно, біля огорожі, — показую рукою, щоб вже напевно.

Двоє зриваються з місця. Миттю опиняються поруч із пораненим.

— Він! Живий…

— Дві дірки, Семен! Ну ти стрілець! Ворошиловський!..

— «Швидку» треба… загинається, п-падла…

— Чорт, рація в машині залишилася — чортихається старший лейтенант Стратичук. — Стійте тут і не намагайтеся тікати. Нам треба буде взяти у вас свідчення.

Тон у старлея майже доброзичливий. Мій живіт потихеньку відпускає. Натомість все тіло починає тіпатися дрібним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уїлліса. Ні хріна з мене не вийде.

Тим часом старлей починає стукати в знайому хвіртку.

— Вася, знову ракли! Знову! — верещить з будинку стервозна Ірка. — Я заре мусарню викличу!

Мимохідь співчуваю Васі. І довго, ретельно співчуваю собі. Гумор прорізався… Шибеника.

— Мусарня вже тут! Лікарів викликай, громадянко! — гаркає старлей.

Із вікна несподівано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привіт…» Напевно, Ірка з переляку дистанційку впустила. Кому хочуть передати привіт, залишається загадкою: телевізор булькає і замовкає.

— Та викликали їх, лікарів ваших, — басом відгукується Шафа-Вася. — Ломився тут один козел…

Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.

— Це я козел, — служиві дивляться на мене, як на психа. — Я ломився. Цей… утікач… Він із кущів на мене вивалився. Весь у крові. «Допоможіть» — стогне. Я й почав стукати…

Старлей киває із задоволенням:

— Добре. Ви все правильно зробили.

З-за повороту долинає шум машин. Провулок осяває нервове мерехтіння блималок, і до нас підкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом із брезенту. Із другого, новішого, вибирається огрядний дядько в цивільному. Старлей Стратичук квапиться назустріч, підкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.

— Узяли, товариш підполковник! Узяли! Тут свідок є, він «Швидку» викликав…

— Ясно.