Він уважно дивиться мені в обличчя. Залпом, варварськи перекидає чарку, яку грів у долоньці. Я раптом розумію: він боїться. Він нервує. Сильно, до судомів, до мокрих пахв. Циганський барон Вольдемар не знає, як зі мною розмовляти. Звідси — манери дореволюційного юриста.
— Валерію Яковичу, давайте відверто?
Слабо киваю. Відверто то й відверто.
— Я старший за вас, Валерочко. Я набагато старший за вас. І дуже прошу вас: пробачте їх. Катерина ще дуже юна… Вона просто не встигла. І Федько, дурень, поспішив влізти. Ви його правильно покарали. Шкода, мало.
Він нахиляється до мене. Близько. Я бачу припудрені мішки під очима.
Ворушаться сухі, ніби лаковані губи:
— Вони дотепер|до цих пір|… іноді…
— Що — іноді?!
— Танцюють. Йдуть по вулиці, і раптом… Ви пробачите їх, добре? Дайте спокій. А я, зі свого боку…
Коротке, недбале клацання пальцями. У відповідь чутно грюкіт дверей, які відчинилися. Коли я з жахом розумію, що двері відкрили ззовні — один з громил уже входить до кімнати. З новеньким «дипломатом» в лапі. Відкидає кришку.
Якісь папери…
— Це дарча, Валерочко, — громила розчиняється під гул Вольдемарового баритона. — Все як слід, все завірено. Знаєте платну автостоянку біля Політеху?
— Знаю.
— Там стоїть «Хонда». Колір «металік». Запитайте у сторожа, він покаже. Машина ваша. Тут все записано: номер, інше… Ми могли б вибрати й дорожчу, але тоді це привернуло б увагу. Ви розумієте мене? Машину можете тримати на стоянці скільки завгодно. Хоч цілий рік. Там блок гаражів… За це теж сплачено. У вас є права?
— Ні…
— Але водити ви умієте?
Почуваюся Алісою в Країні Велетнів. Або Джеком-Різником у Задзеркаллі. Зле мені.
— Ні. Дружина уміє. Її батько навчив… Тільки на права ніяк не збереться здати.
— Запишіть мені дані її паспорта. Через тиждень вам подзвонять, скажуть, куди йти здавати. Раніше не можу, вибачте…
Коли я проводжав Вольдемара Павловича, на майданчику вже стояв мій син. Денис із останньої сходинки очманіло розглядав громил, які вперто стулили плечі.
— Тату! Вони мене не пускають! Додому! Не пускають!
І, тоном нижче:
— Говорять, ти дуже зайнятий…
Той громила, що заносив «дипломат», спіймав побіжний погляд старичка. Згорбився. Обернувся до Дениса, який пашів гнівом.
— Хочеш дати мені в пику? — запитав громила. — Давай.
— Ви пробачите їх, Валерію Яковичу, — сказав старий, невідь кого маючи на увазі. — Гаразд?
Я був дуже радий, коли Денис відмовився.
А я — погодився.
10
Коли приніс сюди перше замовлення на афіші, і думки не мав, що знайомство з директором «Бліц-Прес КПК» може виявитися корисним. Здавалося б, що нам Гекуба, і що ми Гекубі? Аж ні! П'ять відсотків посереднику від суми отриманого замовлення — не кіт начхав. Плюс безкоштовні візитівки. Ось зараз дружина зісватала брошуру якогось Ф. М. Варенца «Тисяча кілометрів по Пслу, або Туди й назад». У їх видавництві цю маючню завернули, хоча автор погрожував «за свій рахунок». Мабуть, гидливість перемогла. Що ж, тим краще. Комісійні за «кілометри по Пслу» будуть явно більшими за Наташчин гонорар за редактуру. І хай друкується «в авторській редакції», згідно з бажанням малошанованого пана Варенца.