Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ви, товаришу сержанте, спiзнились! Все, гаплик…

Я обернувся вже біля самого входу до метро. Рюкзак, підхоплений поспішно, немилосердно тягнув ліве плече. На мосту розходилися люди, Бурсацький узвіз виглядав тихим і ледачим, немов удав, який обжерся кроликами. На сходах Академії культури товстоногі студентки голосно обговорювали якусь «лярву-Свєтку». Ніхто не гнався за мною. Ніхто мене не переслідував. А мені як і раніше хотілося бігти.

На станції панувала прохолода.

Потяг прийшов відразу.

Вийшовши на Пушкінській, я узяв пиво у віконці кафе «Тайфун» і сів за крайній столик. Спокійно, Валеро. Спокійно. Найдивовижніше, що подібні умовляння були потрібні, як мертвому припарки. Як це не дивно, я був цілком спокійний. Тоді, скандаливши в їдальні з Наташкою, я взагалі не відзначив дивного надлому свідомості. Пройшло повз мене, не зачепивши; випало з пам'яті, ледве встигнувши туди упірнути. А зараз я пам'ятав все.

Сцену.

Прожектори.

Ретельно поставлений танець. Скільки ж на нього репетицій угробили?..

І себе пам'ятав. Не на сцені. Ні. У залі. П'ятий ряд, третє місце праворуч від проходу. Прем'єра, напевно — повний аншлаг, яблуку нема де впасти. Плечі сусідів, могутня, коротко стрижена потилиця попереду. Тітка-капельдинер притулилася збоку, на табуреті, під «аварійним виходом» — дивиться, затамувавши подих. І я дивлюся. І всі дивляться. А на сцені…

Ні, не я.

НЕ-Я, Той-Хто-На-сцені.

Пиво набубнявіло над краєм келиху. Хвацький картуз піни: набакир. Мамо моя рідна, твій син збожеволів! Двадцять хвилин тому я трохи не забив до смерті випадкового цигана… Я. Тихий, ба навіть боязкий. Муху не скривджу. Навіть донос жодного разу не написав. Навіть анонімки. Бився тільки в школі: двічі. Обидва рази невдало. Нудна, по п'яні сентиментальна людина, схильна до рефлексії та кухонних протестів, я бив людину ногами. На вулиці. На очах у натовпу… Роблю машинальний ковток: пиво гірчить, але загалом прийнятно. Не вірю, як говорив крутий братан Станіславській. Не вірю. Вся катавасія, що трапилася біля базару, згадувалася яскраво, гостро і штучно — як пам'ять про спектакль. Де все навмисно. Де Гамлети встають, Офелії розпускають плітки в убиральні, а Ромео, знявши повішену в першому акті рушницю, якщо і стріляє, то сигаретку у графа Паріса. Що згадувалося серйозно — я-глядач в темному залі. Зачаровано дивлюся на сцену, боячись перевести подих. Зараз там трапиться таке!.. таке!.. і спалахне катарсис, потрясіння, захоплення, руки обпалить оплесками, аплодисментами, овацією!..

У душі пивною піною, замість страху або збудження, осідало розчарування.

Катарсис не відбувся.

— У вас прикурити не знайдеться?

— Знайдеться.

Замість сірників рука відшукала теплу-теплу, майже гарячу кульку. Різьблену. Вийнявши спадок, я підніс його до очей. Так… Цю штуку я з собою на базар не брав. Вона лежала вдома, у вазі. Цю штуку. Не брав. Я. Чорт забирай, я хотів, я щиро прагнув злякатися, і не міг! Не виходило. Глядач не може лякатися. Глядач завжди в безпеці. Куля в кулі, і в кулі, і в кульці… Гублячись у якнайтоншому, ювелірно точному різьбленні, за глибиною кістяних граней тьмяно блищала зірочка. Або око. Або ще щось — не розібрати. Густо-червона, схожа на краплю томатного соку. Здається, раніше вона була багряною. Або бузковою.

Забув.

— Вам погано?

— Мені? Ні… вибачте…

Додому я пішов дворами. Довго стояв біля смітника, привертаючи увагу купки нашорошених бомжів. Побачивши рюкзак і пристойно одягненого чоловіка у не зовсім здоровому глузді, вони зробили стійку, часто-часто дихаючи перегаром. Як з'ясувалося, дарма.

Чоловік вийняв безглузду кульку. Повертів у пальцях.

Сунув назад у кишеню.

Зник за гаражами.

9

Найстабільніший заробіток дають найбільш ідіотські проекти. У доброго бога все гаразд із почуттям гумору. Зате у мене — не дуже. Я вже давно не посміхаюся|усміхаюся|, побачивши у шкільних фойє, поряд з оголошенням про батьківські збори і рекламою курсів рукопашного бою, афішу «Голубий чарівник-газ». Внизу, під «Автор-виконавець В. Смоляков», набрано червоним курсивом: «Явка молодших класів обов'язкова». Ось: з криками і гигиканням в актову залу набиваються малюки, вздовж стін стурбованим конвоєм шикуються вчителі — і я, коханий, варварськи акомпануючи собі на гітарі, співаю з естрадки на мотив вікопомних «Качат»:

А потім, на скорботному прикладі двох мишей-рекетирів і одного кота Леопольда, пояснюю популярно: як користуватися плитою і колонкою. Коли телефонувати «04». У яких випадках. З жартами-примовками. З мораліте, гідними Стівена Кинга: «Маленька дівчинка почула запах газу, але не сказала про це мамі. І ось, темної-претемної ночі…»

Коли я йду, вчителі дякують. Вони завжди дякують. Мені здається, щиро. Просять заходити наступного року. А в завідуючої місцевою їдальнею можна купити дешево м'ясо і молочні продукти. Ще — ватрушки з сиром. В принципі, Управління газового господарства вимагає, щоб я освічував дітвору «покласово». Не більше тридцяти чоловік за раз, для кращої засвоюваності. Але тоді я з глузду з'їду остаточно. Слава окозамилюванню! — начальство «голубого чарівника» і директори шкіл закривають очі на те, що масовики-витівники іменують з вульгарною посмішкою «киданням палиць». Робиш один концерт, а в звіті ставиш п'ять паличок. Мовляв, п'ять класів обслужив. Чисто конкретно, не гуртом, а вроздріб. Зате платить Управління регулярно. Іноді здається, що так вони відмивають нарко-мільйони. Або відпрацьовують гранти фондів пропаганди сексуальних меншин.

Коли мене заберуть до психлікарні, я всіх психів навчу правильно відкривати вентиль.

Почувши вибух, знайте: це я.