Фортеця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Контора гарна. Як лялечка.

Контора стоїть на ринку, у Муджелітах, під вежею з годинником, тісна й нечупарна, гаряча й задушлива влітку і по-тюремному холодна взимку, недалеко від громадських убиралень, від яких іде нестерпний запах, через що Мула Ібрагім і я, навперемінку, обкурювали її ладаном та пахучим зіллям, як у церкві, щоб умилостивити нечисті сили смороду. Але те кадіння мало що допомагало, і нам не залишалося нічого іншого, як звикати.

І це мені теж було байдуже. Я сміявся:

— Людина звикає до будь-якого смороду.

Мула Ібрагім відповідав добродушно, з приємною усмішкою, не згадуючи бога, бо ми були самі:

— Я завжди кажу: буває й гірше.

— Як мовив один мудрий чоловік, коли його вели на шибеницю.

— І він мав рацію! Адже його могли відразу вбити, і йому не залишилося б навіть тих кількох хвилин життя. А дорогою до шибениці є ще надія.

— Марна.

— Усе-таки надія. Краще, ніж нічого. А цей сморід навіть на користь.

— Як так: на користь?

— Ось як: чому громадські вбиральні стоять саме тут? Тому, що тут центр усього ринку. А мені таке місце якраз і потрібне — кожному сюди по дорозі. Розумна ж людина, вибираючи між чистим повітрям з убогістю і смородом з добрими заробітками, довго не роздумуватиме. Два кавуни під одну пахву не схопиш — важко мати одночасно дві вигоди. Буває й гірше.

— Амінь.

Мула Ібрагім настільки задоволений цією роботою, що аж дивно, як він раніше не додумався зайнятися нею. До війська він записався, тікаючи від одноманітних обов'язків імама[4] в мечеті та вчителя в школі, а ще більше — від тих вісімнадцяти грошів на рік. Його привабила можливість мати п'ятдесят грошів місячної писарської плати з безплатним солдатським харчем, а, крім того, він потай сподівався якогось щастя, чиєїсь підтримки, коли повернеться, певного становища, зрозуміла річ, не злидарського. А повернувся без грошей, без нового одягу, без здоров'я і без надії на будь-яку службу, навіть не дуже добру. Удома він застав на двоє дітей менше, ніж залишив, — померли від чуми, і подякував богові, що не більше, як дехто інший — з безкорисливою допомогою тих, хто не ходив на війну. Дружина не докоряла йому за його марне валандання по світу, хоч мала на це підстави, а тільки хвалила долю, що він повернувся живий, бо, якби загинув, мучилася б з трьома дітьми до кінця життя. Лише сказала йому:

— Чого ти в такому віці волочишся по світу? Хіба тут не можна бути писарем?

Нібито він із розкошів пішов на війну! Біда не дає вибирати, а змушує робити, що треба, аби тільки звести кінці з кінцями. Але він почав звикати до цієї думки. І справді, чом би не спробувати? Чого він за своїм щастям повинен тюпати кудись на край світу? Пішов до багатого Шех-аги Соча й позичив грошей, щоб відкрити писарську контору. Той дав йому, не кажучи жодного слова, навіть без розписки і, що найкраще, без лихварського процента. Знайшов він і приміщення (палітурник Ібрагім Паро загинув під Хотином), вичистив кімнату від залишків клею та мишачих недогризків, причепурив її трохи, купив сякі-такі меблі, папір, письмове приладдя і став чекати клієнтів, молячи бога, щоб той допоміг йому. І бог допоміг: клієнтів почало приходити навіть більше, ніж він сподівався, і Мула Ібрагім повірив, що й жінчина лайка може стати в добрій пригоді, якщо її сприйняти як пораду і якщо тобі сприятиме щастя. А воно йому неабияк сприяло, наче хотіло щедро винагородити за весь дотеперішній змарнований час. І він знав (так мені казав, коли ми ввечері першого дня йшли додому), що не було б ні цієї контори, ні клієнтів, ні щастя, якби не було божої милості та мене, Ахмета Шаба, які подарували йому життя. Він, отже, богові подякував за його ласку, а мене став шукати, як тільки трохи зіп'явся на ноги. І зробив це не із вдячності, а з любові: усиновив мене в своєму серці, щасливий, що є на світі така людина і що він натрапив якраз на мене. Бо легше зустріти лихого, таких більше.

І я те знав, тому й збентежила мене його доброта. Може, й він був щасливий від того, що просто живий, може, не міг забути, як смерть стояла в нього за плечима.

Дедалі більше я поринав — мимоволі й не усвідомлюючи того — в цю дивну роботу, про яку я тільки краєм вуха чув, що така існує. Вона відкривала мені зворотний бік життя. Чи його сутність. Усі страждання світу стікалися в нашу просякнуту смородом контору, усі турботи й нещастя, уся жадібність, уся впертість, усе безумство. Ми писали прохання про затриману платню старим солдатам, про виправлення справжніх чи вигаданих несправедливостей, про порушення судових справ щодо майна, про образи, про обман, про гроші — вкрадені, привласнені й неповернуті, про якусь давню сварку, якій уже й причини ніхто не пам'ятає, тож мені часом здавалося, що увесь світ зсунувся з глузду і тхне не краще, ніж громадські вбиральні біля нашої контори.

А Мула Ібрагім спокійно собі займався справами, розмовляв про пристрасті, слухав про жадібність, будив надію у невинних і винних, задовольняв людську потребу в пошуках уявної правди, ні з чого не дивуючись, нічого не осуджуючи, усе сприймаючи як належне, цілком людське, тому здавалося, що він стоїть вище будь-якого горя, хоч саме з нього жив.

— Хіба не чудова оця наша робота? — бадьоро запитував він мене, задоволений і собою, і клієнтами, і молодим помічником, щасливий, що вирвав мене з байдужості й самоти.

Справді, він вирвав мене й звільнив од дивної зачарованості, і я безперестанку дивувався з невідомого досі мені життя. А коли солдатів знову забрали на війну, бо російські війська оволоділи Бендерами, Браїлою, Ізмаїлом, Килією та іншими містами аж до самого Дунаю, неписьменні жінки цілими юрбами приходили в нашу контору, щоб ми їм писали листи до їхніх чоловіків та синів, листи, які часто губляться серед воєнного безладдя або ж застають своїх адресатів мертвими. Тоді я почав думати, чи й мої батьки посилали мені листи, у яких нагадували, щоб я дбав про себе й не простудився та скоріше повертався додому. Чи й перукар Саліх з Аліфаковця писав листи своїм двом синам, бо інших дітей у нього не було, і чи й досі він пише їх, висилаючи на третій загін, від якого залишилася тільки сама назва, а в ньому вже ніхто й не знає, що під Хотином колись воювало два брати з Аліфаковця, тим часом батько сердиться, що його сини такі неуважні й не поспішають з відповіддю, а я не можу сказати йому правду. Навіщо вона йому?

Мула Ібрагім для мене велика загадка. Розгублено дивлюся на нього й не знаю, де помістити його між благородством і холодною діловитістю. Він уважно приймав жінок і старих людей, звично вислуховував їх, не розчулювався і не засмучувався від їхніх розповідей, але був якийсь дуже надійний, чим викликав у них повне довір'я, яке важко пояснити. Коли я писав лист, то чекав, щоб мені сказали, що хочуть повідомити, і ми обоє спотикалися — і я, і той, хто казав; людина говорила загальні, непотрібні слова, мертві й непридатні для вжитку, або починала тужити, від чого мені стискалося горло, здригалась рука, і люди думали, що я невправний у своєму ділі.

А Мула Ібрагім добре знав і їхні душі, і клопоти і читав кожну їхню невисловлену думку, мовби дивився їм у серце. Він не чекав, щоб йому щось казали, він звільняв їх від мук оповіді й браку слів і сам писав, промовляючи вголос: «Дорогий мій сину, дитино моя рідна, писала я тобі місяць тому… (адже так було?)…а від тебе не дістала ні рядочка, ні словечка. Знаю, що тобі нелегко на тій нещасній війні і що в тебе нема часу, щоб написати про себе своїй матері, але мені хоч би якусь вісточку від тебе. Не сердься, що часто пишу тобі, мати як мати, вона і сумує, й горює, як нема коло неї її дитини. Удень ще сяк-так, то те, то се роблю, але коли ніч настане, всі думки про тебе і про очі твої найкращі, здрімнути не можу. Усе чекаю, чи не стукне калатало над хвірткою, сподіваюся, нерозумна, що ти прийдеш… (тільки не плач, треба ж докінчити)… чи хто вістку принесе від тебе. Про нас не турбуйся, ми живемо добре… (знаю, що погано, але він тобі все одно не допоможе, а йому так легше буде)… і задишка в мене вже майже минулася. Мейра розпитує про тебе щодня… (хіба вже не питає? виходить заміж?)… дівчата розпитують про тебе щодня…»

Я зупиняв свою руку й слухав ті гарні слова, що нагадували старовинні пісні. Століттями назбируваною тугою віяло від тих листів, писаних більше заради матерів і дружин, ніж заради солдатів, а слали їх на вітер, у безвість, і потім горіли вони десь у вогні, розпаленому першої холодної ночі обозниками.

І доки я, зворушений, ледве стримуючи сльози, слухав ці тужіння й підбадьорювання, тамуючи ожилі спогади, Мула Ібрагім був цілком спокійний. Він навіть помічав, що моя рука зупинилася над незакінченим рядком, і нагадував мені: «Пиши, не гайся». А коли він кінчав писати листа, переповненого любов'ю й красою, то по-діловому брав гроші за працю й клав їх у шухляду, люб'язно запрошуючи клієнта приходити ще.

Я бачив у ньому дві цілком різні людини — яка ж із них справжня?

Увечері він записував у книгу кожну найдрібнішу монету, дякуючи богові за милість. Тоді я ненавидів його. Адже негідно заробляти на чужому горі, думав я. І якось сказав йому про це.

— Горе не я вигадав, — відповів він спокійно. — А людям я допомагаю. Чесно роблю те, що від мене хочуть? Чесно. І беру дешевше, ніж інші. Але, як бачиш, багато нещасть, через те й заробіток великий.

І все-таки плату мені не збільшив.

— Плата в тебе добра, — сказав він мені цілком серйозно. — Я в твої роки мав наполовину менше. І був більш задоволений, ніж тепер. Знаєш, що найкраще в житті? Бажання, мій друже.

[4] Імам — знавець корану, мусульманський священик.