Фортеця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Меша Селімович

ФОРТЕЦЯ

1. Дністровські плавні

Не розповідатиму, що було під Хотином, у далекій землі українській. Не тому, що забув, а тому, що не хочу. Не варто говорити про жахливу різанину, про людський страх, про звірства одних і других, — цього не треба ні пам'ятати, ні оплакувати, ані славити. Найкраще забути, щоб і людський спогад про все те погане загинув, щоб діти не співали пісень про помсту.

Скажу тільки, що я повернувся живий. Бо якби не повернувся, то не записав би цього й ніхто б не знав, що воно було. Чого не записано, того й нема; було, та розвіялось. Я переплив розбухлий од буйних дощів Дністер — і так врятувався. Інших порубано. Зі мною прийшов тільки Мула Ібрагім, військовий писар, з яким я подружив за ті три місяці мандрів до батьківського дому, до далекого рідного краю, — прийшов, бо я, пливучи, витяг з підступної річки його продірявлений човен, а потім півдороги ніс, волочив, підбадьорював його, хворого, коли він падав на коліна або лягав горілйць і непорушно втуплювався в чуже похмуре небо, чекаючи смерті.

Нікому я не розповідав про Хотин, коли ми повернулися. Можливо, тому, що був утомлений і безпорадний, що все хотинське здавалося мені неймовірним, мовби воно існувало в іншому житті, та й сам я став ніби інший, не той, що зі сльозами на очах дивився на рідне своє місто, ледве впізнаючи його. Я ні за чим не жалкував, не почував себе ображеним, ані ошуканим, просто був якийсь спустошений і розгублений. Коли я лишив учителювання й кинув дітей, яких учив, то мріяв про славу, про щось небуденне, осяйне, а опинився в багні, в непроглядних мочарах під Хотином, де були тільки воші й хвороби, рани й смерть, — неописанні людські муки.

З того жаху, що його називають війною, запам'ятав я безліч дрібниць і лише два випадки — і розповідаю про них не тому, що вони важливіші від інших, а тому, що їх ніяк не можу забути.

Перший стосується одного з багатьох боїв. Ми намагалися захопити невелике укріплення — земляний насип, обнесений плотом. Багато людей загинуло в болоті біля тої загороди — і наших, і їхніх, чорна вода в баюрах поруділа від крові, запах старого болотного коріння змішався зі смородом трупів, яких ніхто не підбирав. А коли ми взяли той насип, коли розорали його гарматами й власними головами, я зупинився втомлений: яке безглуздя! Що ми здобули, а що вони втратили? І нас, і їх оточував єдиний переможець — безмежна тиша прастарої землі, байдужої до людських страждань. Того вечора я охопив руками голову і так сидів на вогкому пні перед вогнищем, яке вибирало очі, оглушений криками болотних птахів, наляканий густим мороком дністровських плавнів, що вперто загортав нас у забуття. Не знаю, як тої ночі я, незрозумілий для себе самого, зумів пережити страх у собі й навколо себе і нестерпний біль поразки після перемоги. В тумані, в імлі, у криках і пересвистах, у відчаї, для якого я не знаходив причини, у цій довгій безсонній ночі, у безпросвітній моторошності, яка ширилася не від ворога, а звідкись із мене, народився я такий, який є, — невпевнений у собі й усьому людському.

Другий випадок гидкий, і марно я намагаюся забути його. Часто він оживає в моїй пам'яті і тоді, коли я цього не хочу. Усе його може збудити, навіть супротивне йому: чийсь веселий сміх, голубине агукання дитини, ніжна пісня про кохання. І то пригадується з кінця, не так, як я зараз розповідаю, — через те, можливо, де в чому й не точно, але інакше буде незрозуміло. У третьому загоні ми, десятеро сараєвців, одразу відокремилися — зі страху перед невідомим краєм, невідомим ворогом, невідомими іншими солдатами. Один в одному ми знаходили щось своє, близьке, викликали думку про рідне місто й сім'ю, могли мовчки переглянутися між собою, дивуючись: що ж ми шукаємо в цій чужинській землі, крім своєї й чужої недолі? Я повертався до них, мов до власного дому. Були вони люди звичайні, добрі. Одні з них подалися на війну, бо хотіли, інші — бо мусили.

Ахмет-ага Мисира, кравець (інакше я його й не пам'ятаю, як п'яним), довго мріяв про те, щоб зватися агою[1], а коли доскочив цього звання, його відразу ж забрали до війська, про що він, зрозуміла річ, аж ніяк не мріяв. Сердитий старий Хідо, міський оповісник, утік від злиднів. Кремезний Мехмед Пецитава, який завжди ходив розхристаний, останніми словами шпетив і війну, і того, хто її вигадав, і себе, що зголосився йти на неї, але ніколи не хотів сказати, чому так зробив. Ібрагім Паро, палітурник, з розсіченою верхньою губою, що, кажуть, є ознакою особливого щастя, мав три дружини в Сараєві і жартома казав, що накивав од них п'ятами. Двоє синів перукаря Саліха з Аліфаковця хотіли спекатися голярського ремесла; хоч один з них, старший, і захопив із собою бритву з батькової перукарні, але голив тільки себе, когось іншого не хотів нізащо в світі. Хаджі[2] Гусейн, на прізвисько Пишмиш, заліз у борги і сховався від них у війську. Смаїл-ага Сово, казаняр, пішов за компанію з іншими, натхнений горілкою, але натхнення в нього скоро вивітрилося разом із хмелем. Авдія Супрда, лихвар у мирному житті і прапороносець на війні, чесно й сумлінно виконував обидві справи — тільки не знати, яка з них була гіршою.

І всі загинули. Ахмет Мисира не довго втішався званням аги, та дорого заплатив за це. Ібрагім Паро назавжди звільнився від своїх жінок — прикінчили його три російські солдати, по одному за кожну жінку. Гусейн Пишмиш сховався від усіх боргів на цій землі, пірнувши сторч головою в дністровське багно. А старший із двох братів зарізався бритвою одного раннього ранку в українському селі, де ми зупинилися на постій.

Повернулися, крім мене, тільки Смаїл-ага Сово та прапороносець Авд-ага Супрда. Смаїл-ага втік додому ще до закінчення війни, зник якось однієї ночі і через кілька місяців, коли саме війна закінчилася, дістався до Сараєва, безтямний від тривоги за жінку й трьох дітей; ледве впізнали його, але коли впізнали, а це сталося відразу, то задушили його як дезертира. Прапороносець Авдія Супрда, сміливець, який не боявся нічого, пройшов живий крізь сотню атак і виніс непродірявлену шкіру з-під тисячі куль, повернувшись після розпуску війська в своє село Ласицю, зайнявся садівництвом. І тут упав із груші та й убився.

Отож я, єдиний живий, розповідаю про них, мертвих. І, якщо чесно признатися, мені приємно, що сталося саме так, а не інакше, що не вони, живі, розповідають про мене, мертвого, бо й не знаю, що б вони сказали про мене, як і вони не знають, що я говоритиму про них. Вони своє відробили, і від них навіть тіні нема. Залишиться тільки те, що я — правдиво чи неправдиво — розповім про них.

І ось той десяток сараєвців, як і тисячі інших, завойовували щось, що їм не було потрібне, билися за царство, не думаючи, що ні вони з тим царством, ні те царство з ними не мають нічого спільного; про це вже пізніше дізналися їхні діти, заради яких ніхто навіть пальцем не кивнув. Довго мене мучила марна думка, яке то безглуздя й несправедливість, що загинуло стільки добрих людей за марево, якому й назви не знаєш. Чого вони там не бачили, в тій далекій Україні, на тому далекому Дністрі? Навіщо все це кравцеві Ахмету Мисирі, навіщо палітурнику Парові, навіщо двом синам перукаря Саліха з Аліфаковця, навіщо воно казаняреві Сову, навіщо оповіснику Хідові? А якби й захопили той нещасний Хотин, якби завоювали чужу землю, то що б від цього змінилося? Чи стало б більше справедливості й менше голоду, та й коли б навіть так, то чи не застрягав би людям у горлі кусень, віднятий силою від чужого рота? І чи були б вони щасливіші? Аніскільки. Якийсь інший кравець Мисира, горблячись, кроїв би сукно і йшов би, щоб загинути в якихось інших мочарах. Два сини якогось іншого перукаря з Аліфаковця, пов'язані братньою любов'ю, мчали б, щоб навіки щезнути під якимось іншим Хотином, у якомусь іншому Дністрі.

Мудрий Мула Ібрагім каже, що нічого безглуздого чи несправедливого в цьому нема. Така, мовляв, наша доля. Якби не було воєн, то ми почали б різатися самі поміж собою. Тому кожне розумне царство шукає свій Хотин, щоб пустити народові погану кров і відвернути від себе накопичене невдоволення. Іншої користі чи шкоди нема ні від перемоги, ні від поразки. Бо хто не втрачав розуму після перемоги? Або хто коли-небудь робив для себе висновки з поразки? Ніхто. Люди — це лихі діти: лихі — своїми вчинками, діти — своїм розумом. І ніколи не стануть іншими.

Я не погоджувався з Мулою Ібрагімом, хоч у дечому він, може, й мав рацію, і довго не міг змиритися зі смертю своїх товаришів у хотинських болотах. Це здавалося^- мені зовсім незбагненним, майже позбавленим глузду, мовби то якась нерозумна й страшна сила люто погралася з людьми. Я ніяк не міг звільнитися від гніту спогадів: надто різко я перейшов од миролюбної вчительської нудьги до суворої дійсності вбивств. А Мула Ібрагім сказав, що це добре, коли я покладаю вину на якусь нерозумну силу. Небезпечно було б, якби я шукав винуватців тут, на землі.

Але ні я, ні Мула Ібрагім, що знав усе, не могли пояснити випадку, про який я хочу розповісти. Справді, довгі місяці війни змінили людей, люди зробилися вкрай брутальні, немилосердні, може, тому, що їх відділяв од домівки незмірний простір, може, через суворі умови війни й постійну близькість смерті, але з другого боку — хіба люди можуть настільки змінитися, що ти раптом зупиняєшся розгублено й, здивований, запитуєш: хто ці люди? Невже це ті самі, що ти знав їх цілих два роки? Мовби війна довго труїла їх, і зло, досі приховане, може, навіть не відоме їм самим, нараз виступило з них, наче хвороба.

Надвечір я повернувся з варти на постій — клапоть сухої землі серед мочарів з хатою, де жила молодиця з трьома дітьми та сухореброю корівкою, яку тримала в хліві з хворостяними стінами. Жінка сама доглядала дітей і корову, її чоловік, очевидно, був по той бік плавнів — воював проти нас. Вона нічого не розповідала про нього, взагалі ні про що не розповідала, та й ми не питали її. Молодиця уникала зустрічей з солдатами, а ввечері замикалася з дітьми в халупі.

Вона була схожа на вродливу молодицю з якогось нашого села над Савою, і ми дивилися їй услід, доки вона, струнка й міцна, не заходила за хлів чи за стіжок ситнику, але мовчали. Може, заради дітей. Або через прапороносця Авд-агу, який би зняв голову кожному, хто посмів би сказати якесь погане слово про чужу жінку. Або, може, ще соромилися один одного.

Того дня, коли це сталося, прапороносця не було з усіма — він пішов у якійсь військовій справі, а я саме стояв на варті. Коли я повернувся, усі були набурмосені, в їхніх очах проглядала якась зловтішна погроза.

— Іди в хлів, — сказали мені. Це повторювали, мов наказ, підганяючи мене і не відповідаючи на мої запитання. Діти сиділи навпочіпки під хатніми дверима.

Я поза хатою й стіжком ситнику зайшов до хліва. На землі лежала жінка. Ібрагім Паро, обтрусившись від соломи й павутиння і затягнувши ремінь, вискочив, не глянувши на мене.

Жінка лежала непорушно, з голими стегнами, навіть не намагаючись накритися, — чекала, коли все минеться. Я вклякнув коло неї. Обличчя її було бліде, очі заплющені, скривавлені губи стиснуті. Жах охоплював усю її постать. Я обсмикав білу сорочку й накрив її, хусткою спробував витерти кров з обличчя. Тоді вона розплющила очі й злякано глянула на мене. Я всміхнувся, щоб заспокоїти її: не бійся, нічого не зроблю тобі. Але вона ніби ще більше злякалась, в її очах зблиснула ненависть. Я дістав із торби сухаря, якого не з'їв на варті, і простягнув їй: візьми, даси дітям. Жінка погордливим рухом відкинула сухаря і плюнула мені в обличчя. А я — нічого не зробив, навіть не ворухнувся, не обтерся. Мене скувала її мука. Цієї миті я все збагнув. Якби я вчинив над нею, поваленою, насильство, як усі, вона перенесла б це зціпивши зуби і ненавиділа б нас, мов собак, ціле життя. А людська чесність і співчуття — після насильства, яке було для неї наче землетрус, чума чи лиха доля, що її насилає господь і якої не можна відвернути, — несподівано пробудили в ній гідність і показали міру її приниження. Із жертви невблаганної долі вона стала жертвою людської жорстокості.

Я цій жінці завдав найтяжчого болю, тяжчого, ніж усі інші. Вона встала, рушила до дверей, але передумала, взяла сухаря і вийшла, не підводячи голови.

Вранці ми сиділи перед хлівом насуплені, сердиті один на одного, лихі на себе і на весь світ, придавлені болотною млою і ще важче — млою, що клубочилася в наших душах. Жінка виводила по одному дітей і вмивала їх на порозі хати, а потім, не дивлячись на нас, увійшла до хліва, закутавшись у хустку, щоб прикрити криваві садна, видоїла корову й молоко віднесла до хати.

Ібрагім Паро, зітхаючи, згадував бога.

Інші сиділи непорушні, безмовні.

Я підвівся, аби не сидіти — мучила мене ота напружена мовчанка й жінчина холодна ненависть, — підійшов до гнилої колоди й почав рубати хмиз. Жінка вийшла з хати, рвучким рухом вихопила в мене сокиру й пішла, засунувши за собою двері.

Раптом ми відчули, що нам стало тісно, земля горіла під нами. Безперечно, та жінка стояла за дверима з сокирою в руці. Як вони вчора її повалили? Обманом, силою, зненацька? А вона знесла усе мовчки, видно, не хотіла лякати дітей. Я дивувався, не міг зрозуміти цього, шкодував, але про жінку і те, що сталося ввечері, не прохопився ні словом. І інші теж. Хоч це стояло нам поперек горла, як кістка.

Замкнута хата і сховані діти були німим докором.

Старший із двох синів перукаря Саліха з Аліфаковця встав і пішов до стіжка, мабуть, за власною потребою. Але його надто довго не було, і молодший брат подався за ним і знайшов його за стіжком уже мертвого. Зарізався бритвою. Очевидно, довго перетинав собі жили від вуха до вуха, перерізуючи горло, кров лилася, як із джерела, щедро напоюючи сиру землю під ним. Біль, безперечно, був жахливий, а він навіть не застогнав. Ми сиділи за п'ятнадцять кроків од нього й нічого не чули.

[1] Ага — титул поміщика, старшини.

[2] Хаджі — мусульманин, який ходив на прощу до Мекки, і просто: господар, хазяїн.