Фортеця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я не міг погодитися на таку безнадію; існує ж, мабуть, і якась інша можливість для людей, крім страху, але я запам'ятав це напучення, цей спільно вистражданий досвід, який споганював усе життя.

Гаразд, послухаюся: май розум у голові, Ахмете Шáбо! Хоч би для того, щоб не отруїли мені мого шлюбного життя.

Якось пополудні я пішов на ринок купити подарунок Тияні. Мула Ібрагім застеріг мене без будь-якої потреби, щоб я не призвичаював дружину до дорогих подарунків. Це добра звичка, якщо вона розумна, приносить радість і підтримує любов. Але якщо вона нерозумна, то розвине в жінці жадібність, а для мене стане тягарем. Нічого дорогого! Тільки щось дешеве й гарне, наприклад, квітку, або корисне — тапці, коли старі порвалися, хустку, якщо не має в чому вийти на люди, а найцінніше — це гарне слово.

— А я хотів купити їй намисто з золотих дукатів.

— Та ти що! Це не уважність, а дурість.

Я всміхнувся:

— Радо б учинив ту дурість, коли б не мусив жити на свої двадцять п'ять грошів цілий рік. Звідки в мене такі кошти, щоб купувати золоте намисто!

— Я не знаю. Твоїй дружині виплатили її частину спадщини.

— Дістала таку мізерію, що й сором згадувати.

— Чого ж ти погодився?

— А що мені до того?

— Ех, важко дружині з тобою, і важко буде дітям, які народяться.

— Кожен народжується на світ із своєю долею.

— Так кажуть усі шалапути.

Не знаю, чи я шалапут, чи просто задоволений несподіваним щастям після собачого життя на війні, але я не образився на Мулу Ібрагіма за те слово, бо знаю, що цей дивний чоловік бажає мені добра, і, веселий, пішов у золотарський ряд купити якусь дрібницю — срібний перстень, дешевий пояс або ланцюжок, щоб виявити своє добре ставлення, а до того додам ще квітку й гарне слово.

Я уявляв, як зрадіє Тияна, коли повернуся додому.

Зупинився я перед крамницею Махмута Неретляка: за брудним склом висіло кілька разків намиста та інший дріб'язок.

Я не знав, що Махмут Неретляк знову відкрив майстерню. Коли я ще ходив до школи, він виготовляв тут фальшиві мідні гроші й пускав їх за справжні. За це, коли дізналися, побили його киями й вислали з Сараєва. Десять років провів він у вигнанні, десь на Сході, і тільки цієї весни повернувся назад і знову засів у цій самій крамниці.

Крізь вікно його не було видно. Але із задньої кімнатки чулися голоси — грубий, з покашлюванням, Махмутів і тонкі дитячі. Може, вчив їх, то чого? Щось ніби знайоме. Боже мій, та це ж арабська мова, перекручена, спотворена, засмічена турецькими, перськими й грецькими словами, приправлена соковитими нашими лайками. Що він робить? Слухав я, сторопілий, цей неймовірний суржик, цю нічию старчачу мову, яка могла тільки посвідчити про далекі шляхи, що ними пройшов цей вигнанець, і про його незчисленні заняття, але дітям вона багато користі не дасть. Тільки наробить плутанину в їхніх малих невинних голівках-гарбузиках.

І доки я вагався, чи покликати його, чи піти геть, він звільнив од мук і себе, і мене, і дітей, випустивши їх на волю з темниці свого незнання та їхньої нетямущості. Вийшли вони ошелешені, спотикаючись під тягарем нісенітниці, яка скаламутила їхній мозок.

— Вони, мабуть, думають, що або самі дурні, або наука дуже важка, — промовив я весело, дивлячись їм услід.

— Справедливо і те, і те, — поважно відповів Махмут.

Я розсміявся:

— Чув, як ти їх вчиш!

— А що в цьому смішного?

— Ти ж сам не знаєш арабської мови.

— Звичайно, не знаю. Звідки я її маю знати?

— То навіщо це робиш?

Він витягнув перед собою руки, пальці в нього тремтіли.

— Своїм ремеслом займатися більше не можу, а іншого нічого не вмію. Перепродую оці брязкальця та вчу дітей. Я мало знаю, вони мало платять, і ніхто ні перед ким не в боргу. Що втрачають? Нічого. Навчаться в медресі[7] кому буде треба. А я з цього живу.

[7] Медреса — мусульманська середня школа.