Фортеця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А які слова я знайду для них?

Увечері я сидів з Тияною в нашій малій кімнатці, єдиній, якщо не рахувати коридора й комірок, у які не втиснуся, коли розтовстію, чого, безперечно, ніколи зі мною не станеться. Ця наша кімнатка має кілька переваг і безліч вад. Дешева, ми в ній самі, і, через те що над пекарнею, взимку тепла, а щоранку нас будить запах свіжого хліба. Щоправда, влітку важко: нас гріє сонце й гаряча пекарська піч, і таргани бігають вільно, ніби нас і нема. Ми вигодами тішилися, а спеку терпляче зносили, відчиняючи двері й вікна. Тарганів відганяли якимись травами, що Тияна купувала на базарі. Або не звертали на них уваги, живучи з ними в мирі. Мені було б байдуже до них, якби Тияна не гидувала ними, особливо вночі, коли вони шурхотіли по долівці й постелі. Іноді я прокидався й бачив, як вона сидить у ліжку, обхопивши руками коліна.

— Що тобі?

— Нічого.

— У тебе щось болить?

— Не болить. Спи.

— Дивна ти сьогодні.

— Я щаслива сьогодні.

Я погоджувався з нею, бо мені хотілося спати, але вранці я ніяк не міг повірити, що й від щастя можна не заснути.

Мені в цій нашій душній кімнатці було краще, ніж під Хотином, їй гірше, ніж у себе вдома. Вона про це не признавалася, щоб не засмучувати мене. Ми не вели розсудливих розмов, це було б мені неприємно, якби й могли; мені хотілося тільки, щоб ми були уважні одне до одного, і ми були такими, не витрачаючи на це зайвих зусиль. Аж поки не погніваємося — через якусь не варту уваги дрібницю, через щось таке, чого й запам’ятати не могли.

Я сказав Тияні, що завтра йду на вечірку до хаджі Духотини, розповів їй, і як я був відмовився, а потім знову погодився заради Мули Ібрагіма.

— А чому б і не піти? З людьми побачишся, порозмовляєш. Що тут поганого? А довго там будеш?

Обманювати вона не вміла. У житті я ще не зустрічав іншої такої людини, яка б так не вміла приховувати своїх думок. Тияна зраджувала себе голосом, виразом обличчя, якщо й не самим словом.

Надто вже легко вона погодилася з тим, що я йду на вечірку. Ще й умовляє мене. Чому?

Я запитав її:

— Не хочеш, щоб я йшов?

Вона всміхнулася:

— Не хочу! Мені ніколи не подобається, коли ти йдеш від мене.

— Може б, ти не хотіла, щоб я й на роботу ходив?

— Звичайно, не хотіла б.

Тепер і я почав сміятися. Вона зовсім божевільна.

— Хто ж так живе?

— Я бажала б так жити.

— Гаразд. Ти хочеш, щоб я не йшов на ту вечірку?

— Ні. Ти все одно підеш. Потім будеш жалкувати, що пропустив нагоду.

— Чого ж ти сердишся?

— Не серджусь. — А потім додала, ніби виправдовуючись: — Я трохи занепокоєна. Може, тому що вагітна.

Ця мала хитрість, якою Тияна пом'якшувала своє незадоволення й усувала моє, спрямувала мої думки до того, третього, присутнього й невидимого, яке вже місяцями тримало нас у напруженні й змушувало вплітати його в своє життя, за ним визначати свої вчинки й бажання.

Заради нього й заради неї я повинен вийти з цієї кімнати. Заради нього й заради неї піду на цю кляту вечірку. І буду розумний, буду хитрий.

Я поклав руку на її живіт і слухав пальцями. Мовчки.