Фортеця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось бачиш, таки п'єш! Ану ще по одній! Усе, усе, до дна!

Друга чарка пішла легше, ніж перша.

— А казав не п’єш! Бачу, як не п'єш! Видно, ти великий жартівник. Чого це ти недавно всміхався? Люблю, коли люди сміються.

Похвала мені сподобалася, я почував себе добре.

— Дивлюся ото, де ж ті воїни. Та й згадав, як я одного чоловіка тяг через річку під повінь, а він у штани наклав од страху. То, може, й серед цих не один так само наклав од страху — і це вся їхня війна, всі їхні воєнні труднощі.

З нього раптом вибухнув сміх, наче постріл, він оббризкав мене горілкою, бо саме почав пити, захлинувся, відкашлявся, прийшов до тями й знову став сміятися, на повний голос, б'ючи себе рукою по коліну, тіпаючись усім тілом, з вереском, аж я злякався і за нього, й за себе.

— Пий! — простягнув я йому кухоль, щоб угамувати його.

— Ох, брате, кажеш: наклав — і то вся його війна!

Сміх переривався тільки кашлем.

Люди почали повертати до нас голови.

— Розкажи-но, прошу тебе. Розкажи всім! Тріснуть од сміху!

— Нема чого! Це не для розказування. А може, це все я вигадав.

— Якщо й вигадав, то гарно вигадав.

— А ти по що прийшов?

Він не чув мене.

— Кажеш: уся війна і всі бойові заслуги!

— Стривай, ти, видно, не любиш розповідати про себе. Питаю тебе: по що ти прийшов?

Я намагався повернути його увагу в інший бік, щоб він звільнив мене від свого недоречного сміху. Я запитував його і тицяв йому кухоль в руки.

І справді, допомогло. Сміх ще вихоплювався з нього, але дедалі тихіше й рідше. І ми знову пили, я вже більше не остерігався, мені лише хотілося, щоб він забув, що я сказав.

— Моя справа зовсім звичайна, така собі.

— Все одно розкажи.

— Я був на війні, австрійці захопили мене, тяжко пораненого, в полон. Вилікували та й забули про мене. Я рубав ліс у Тіролі. Тричі пробував тікати, та мене ловили й замикали в усе міцнішу в'язницю. Випустили тільки після повних дев'яти років. Іди, кажуть, і не згадуй нас лихим словом. Не згадуватиму, кажу, не на весіллі ж був, а в полоні.

Прийшов він додому, а в дружини інший і господарює в його маєтку. П'ятеро дітей у них, а з ним не мала жодного. Він її розуміє і тому не сердиться: чекала, чекала та й вийшла заміж. Але тепер хай повернуть йому його добро, тобто хату й увесь маєток, а жінку він йому дарує. Просто й легко. Аж тут і почалася тяганина — і справа ні з місця. Від нього довго не було ніякої звістки, а дехто бачив, як він упав, тяжко поранений, отож суддя й видав посвідчення про його смерть і дружина успадкувала все та принесла як посаг новому чоловікові. Що тепер робити? Він вимагає свого: не продав, не програв, усе залишив у якнайкращому порядку, а те, що він живий, усі бачать. Яких ще доказів треба? Але чоловік його дружини, його заступник, який своє чоловіче діло справно виконував, каже інше: що людина жива — жива, що майно було її — було. Тільки ж якби не було виданого суддею посвідчення про смерть, а він же з полону таки не писав, то не одружувався б з його, тобто зі своєю тепер, дружиною і якби вона не мала такого посагу, то не взяв би її, бо свого нічого не мав. А якби й здурів та зробив таке, то не настарався б стількох дітей.

І хіба він винен, що людина залишилася жива і що суддя проголосив її мертвою? Він пристає на те, якщо вже не можна інакше, щоб повернути йому дружину й двоє-троє дітей, а той хай залишить йому половину маєтку. Або хай живе з ними, місця для всіх вистачить. Та колишній полонений не хоче ні дружини, ні дітей, а вимагає своє або хоча б половину, бо ж він не винен, що залишився живий і що суддя проголосив його мертвим. І це йому більше подобається, ніж коли б суддя проголосив його живим, а він був мертвий. От і крутиться перед очима в тих, що все вирішують, щоб цей клятий вузол якось розплутати.

Цього разу розсміявся я. Мене вже почала розбирати горілка.

— А ти казав, що зовсім звичайне!

— Бо так і є! Маєток мій, діти його. Що тут неясного?

Тоді, не поспішаючи, із середньої кімнати вийшов Джемаль Зафранія, в окулярах, які йому не дуже допомагали, він орієнтувався на слух, який чудово служив йому. Потім, уже зблизька, перевіряв слабкими очима. Його привабив наш голосний сміх, що тут рідко буває.

— У вас весело, — люб'язно всміхнувся нам Зафранія.

Він завжди всміхається, завжди каже мені дуже гарні слова.