Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інспектор допив каву, закурив папіроску і вдоволено глянув на Марка.

Коли я був малим хлопчиком, приїхав до нас дядько з далеких сторін. Батько мій сидів з ним часто в двійку, пам’ятаю це добре. Вони обговорювали якусь переважну справу, бо їхні обличчя були поважні й задумані. Годинами проходили так удвох по саду. Одного разу дядько Марко покликав мене в свою кімнату і дав мені дарунок з далеких, заморських країн: великий кокосовий горіх і зуб слона. Я був тоді найщасливішим з усіх дітей. Коли я розглядав ті скарби, мені ввижалися далекі острови серед гранатового моря, а там пальмові дерева, гущі і дивні невидані тварини. Дядько Марко мав чорну бороду. Таким його пам’ятаю.

Кельнер приніс склянки з холодною водою. При сусідніх столиках цокотіли дівчата і з’їдали морозиво, закусуючи його довгими прутиками крихких вафель. Усі знали себе тут з бачення або й особисто, гості були постійними бувальцями цієї найкращої кав’ярні міста. Інспектор мав теж немало знайомих на залі.

— Опісля, коли я покінчив мої студії, батько розповів мені про вас. Признаюся, вибачайте, я в цю історію не вірив.

— Звичайно, — відповів Марко, — коли я деколи просто з чванькуватості, або й так собі без глибшої причини розповідав декому про себе, мені не вірили. Уважали мене брехуном, в найкращому разі фантастом. Що ж, люди не сприймають незвичайного, і якби не Стороженко, мою історію давно призабули б.

Глянув у вікно. Вулицею поволі проходжали люди. Це було місце відпочинку, прогулянок і голосних веселих розмов.

— Останньо, — говорив Марко, — я признався Будзиновському. Зійшлася Молода Муза. Це було мабуть дев’ятсот десятого, а може і давніше, це не важно. Отже при нагоді я розповів дещо про себе. А Будзинський, цей, що за одну ніч міг написати історичне оповідання, відповів лековажно: Ви маєте неабияку фантазію! А пішло з цього, що я почав справляти деякі історичні картини в Його оповіданні.

— Гм! І сьогодні вам ніхто не повірить. А все ж, ось мій друг, доктор Григорій. Дуже добрий лікар. Спитаємо?

Марко байдуже скинув плечем.

— Можна спробувати.

Доктор Григорій присівся до їхнього столика. Обережно переніс свою чарку коньяку і закурив сигару з золотою обвідкою.

— Є питання, — почав інспектор, — яке тебе зацікавить.

Він помовчав, затягнувшись димом цигарки, і відхилився на спинку крісла.

— Є питання, — заговорив по хвилині, — чи можна вірити в те, беручи під увагу найновіші здобутки науки, щоб людина могла бути завжди молодою?

Лікар надпив коньяк і підозріливо глянув на інспектора.

— Ти що, закохався на старість?

— Я питаюся цілком поважно.

— Залиши жарти. Нині інші питання стоять перед нами.

— Йдеться про мене, — рішучим голосом сказав Марко, — такий випадок маєте перед собою в оригінальному виданні.

— Який випадок?

— Людину завжди молоду.

Лікар навіть не глянув на Марка. Він запалив погаслу сигару і поцікавився кількома молодими дівчатами, що саме ввійшли до кав’ярні.

— Якби це була правда, то ви, молодий чоловіче, не сиділи б тут з нами, старими, наче єгипетський вельможа на старовинному фреску, а поцікавилися б цими жінками. Просто чудо природи.

— Я говорю поважно, докторе, — нетерпеливо перебив Марко.

Настала мовчанка. Марко переглянувся з інспектором, йому стало жалко, що взагалі починав цю розмову.

— А як так, — промовив лікар, — то вас слід поставити під охорону, як оригінальний пам’ятник старовини.

— Говорю серйозно, — лихим голосом сказав Марко. Його охопила досада на себе й на лікаря за його жарти.

— Бачите, — говорив лікар з веселими блисками в очах, — ви живете ще закоротко. Ви, пане, молодий. Ось такий Фауст, повернувшись у молодість, жив гучно і весело, начхав на усю мудрість і назвав її отрутою життя. А ви ще не веліли пізнати справжньої ціни життя, саме цієї, що її зрозумів Фауст. Ви все ще поважний і на диво на свій вік; маєте замудре лице. Це з моєї точки погляду ніякий комплімент.

Лікар глянув на Марка. Дивилися один одному довгу хвилину в очі. Лікареві здалося, що Марко шукає його серця, його щирості. Так говорили очі. Але лице Маркове залишилося наче з каменя. Посіріло і вирізьбилося твердими рисами, що їх дарує людині звичайно важке горе.

Лікар призадумався. Він струснув попіл сигари в попільничку.