Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інспектор цікаво глядів на них.

— Марко, — промовив до Ірини, — друг Петруся.

Врешті Марко опам’ятався, сіли біля великого вазону з квітами.

— Я вас наче б знав уже, — сказав і вмовк.

Глядів на неї, зачудований своїм хвилюванням і своїм голосом, який видавався йому чужим і непевним. Ірина дивилася на нього великими темними очима. Вона була видимо наполохана. І враз він пізнав її.

Біля себе почув голос інспектора, Підвівся і похитнувся, коли ішли до столу.

Темою розмов була очевидно війна. Інспектор розповідав широко про революцію і роки визвольних воєн. Світ входив в історичне буття наново.

— Ці знімки треба вклеїти в альбом.

Марко чув голос інспектора, але сам сидів непричасний до усього, що діялося довкола нього. В руках тримав фотографії якихсь вояків в одностроях, отаманів революційних років з виголеними чубами і кривими Шаблюками в руках. Він подавав їх далі. А йому передавали знову інші, де були десятки вояків, чоти і сотні, маленькі головки з скорострілом на землі, усі однакові в рівних рядах, всі озброєні.

— Ось, — перед фотокарткою появився палець інспектора, — це я. Пізнаєте? Двадцять один років тому. Молодець що?

Марко всміхнувся, придивляючися фотографії:

— Де це було?

Хтось питався, інспектор відповідав докладно і з гордим захопленням у голосі. Марко говорив мало. Раз глянув коротко на Ірину. Завважив темні волоски на горішній губі. Як у Катерини, — подумав і заліг у ще глибшу мовчанку.

— Ірина, Ірина, — повторював у думках, і це було все, що він знав у цій хвилині. Сидів, наче б чекав на якесь чудо.

Коли прийшов час прощатися, Ірина подала йому руку.

— До побачення.

Вона поглянула на нього ще раз і сказала:

— Ви не знаєте такої околиці — соснові ліси і жовті хвилясті піски? Я часто бачу їх у сні. Літо, запах живиці… Не знаєте такої околиці?

Вона підступила ближче до нього.

— Я вас там бачила. У сні. Завжди в цій самій околиці. Вона нагло спустила вії, засоромлена своєю тайною.

— Ні, — відповів Марко, — ніколи не бачив такої околиці.

— До завтра, пане Марку, — почув біля себе голос інспектора. — Заходьте завтра, поговоримо спокійно.

Він відпровадив Марка аж до брами. По дорозі сказав:

— Про вас оповідала мені моя мати. Вона і досі вас згадує.

Марко пристанув.

— Як то? Знає мене? І про… мене?

— Ні, — відповів інспектор, — про це не знає. Але ви дружили з нею за молодих літ. Анка.

— Ах Анка! — скрикнув Марко. — Пам’ятає мене?

— Дуже добре пам’ятає. Часто згадує: хто знає, що з ним сталося. Він належав до людей, яких гонить доля по світу. Такі ніде не загріють місця.

Марко пристанув.