ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Друга моя печаль — Варя. Вона звикла рано вставати і працювати, і тепер без праці вона, як риба без води. Схудла, зблідла і плаче бідолаха...
Пауза.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ви це дуже добре знаєте, Єрмолаю Олексійовичу; я мріяла... видати її за вас, та й по всьому видно було, що ви одружитеся. (Шепоче до Ані, та киває Шарлотті, і обидві йдуть.) Вона вас любить, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви ніби оминаєте одне одного боком. Не розумію!
ЛОПАХІН: Я сам теж не розумію, зізнатися. Якось дивно все... Якщо є ще час, то я хоч зараз готовий... Покінчімо відразу — і баста, а без вас я, відчуваю, не освідчуся.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І чудово. Адже одна хвилина потрібна, ото й усе. Я її зараз покличу...
ЛОПАХІН: До речі, й шампанське є. (Подивившись на склянки.) Порожні, хтось уже випив.
Яша кашляє.
ЛОПАХІН: А точніше вижлуктив...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (жваво): Прекрасно. Ми вийдемо... Яшо, allez![32] Я її покличу... (У двері.) Варю, облиш усе, ходи сюди. Іди! (Виходить із Яшею.)
ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Так...
Пауза.
За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.
ВАРЯ (довго оглядає речі): Дивно, ніяк не знайду...
ЛОПАХІН: Що ви шукаєте?
ВАРЯ: Сама поклала і не пам’ятаю.
Пауза.
ЛОПАХІН: Ви куди ж тепер, Варваро Михайлівно?
ВАРЯ: Я? До Рагуліних... Домовилася в них дивитися за господарством... економкою, абощо.
ЛОПАХІН: Це в Яшнєво? Верст сімдесят буде.
Пауза.
ЛОПАХІН: Ось і скінчилося життя в цьому будинку...
ВАРЯ (оглядаючи речі): Де ж це... Або, може, я в скриню поклала... Так, життя в цьому будинку скінчилася... та й уже не буде...
ЛОПАХІН: А я до Харкова їду зараз... ось цим потягом. Справ чимало. А тут на господі залишаю Єпіходова... Я його найняв.
ВАРЯ: Нехай!
ЛОПАХІН: Тогоріч цієї пори вже сніг падав, якщо пригадаєте, а нині тихо, сонячно. Лишень холодно... градусів зо три морозу.
ВАРЯ: Я не глянула.
Пауза.
ВАРЯ: Та й розбитий у нас термометр...
Пауза.
Голос у двері знадвору: «Єрмолаю Олексійовичу!..».
[32] Ідіть! (фр.)