Оповідки Еви Луни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось так, майже випадково, Ортенсія опинилася в підвалі старої цукроварні родини Перальта, де залишалася похованою живцем майже все життя. Це було просторе, вологе, темне приміщення, задушливе влітку та холодне вночі в пору посухи: там стояли якісь старі меблі та лежав матрац. Амадео Перальта не мав часу облаштувати все краще, хоча іноді плекав надію зробити з дівчини коханку, на кшталт героїнь східних казок: загорнуту в легку накидку, серед павиного пір’я, парчевих стрічок, світильників із кольорового скла, позолочених меблів на гнутих ніжках і ворсистих килимів, по яких він ступатиме босоніж. Можливо, він так◦би й учинив, якби дівчина нагадала про його обіцянки, проте Ортенсія скидалася на нічного птаха, одного з тих сліпих гуахаро, що селяться в глибині печер: вона потребувала лише трохи їжі та води. Жовтий сарафанчик розлізся просто на ній, і вона залишилася голою.

— Він любить мене, він завжди мене любив, — мовила, коли сусіди витягли її назовні. За багато років затворництва Ортенсія розучилася говорити, і голос вихоплювався з неї уривчастий, наче передсмертне хрипіння.

В◦перші тижні Амадео проводив з нею в підвалі багато часу, вдовольняючи хіть, що здавалася йому невичерпною. Боючись, що її можуть виявити, і ревнуючи дівчину навіть до власних очей, він не хотів виводити її на світ Божий, і тільки слабке проміння проникало сюди через душник. У пітьмі чуття бентежилися, шкіра палала, а серце скидалося на голодного краба. Запахи й смаки загострювалися до межі. Торкаючись одне одного в темряві, вони проникали в єство партнера, занурювалися в його найпотаємніші думки. Їхні голоси тут багаторазово відлунювали, стіни відбивали їхній шепіт і цілунки. Підвал перетворився на закорковану сулію, де вони борсалися, мов пустотливі близнюки, пливучи в амніотичній рідині, — два набубнявілі нерозважні створіння. Якийсь час вони блукали в цілковитій близькості, яку сплутали з любов’ю.

Коли Ортенсія спала, коханець виходив у пошуках якоїсь їжі і, перш ніж вона прокидалася, повертався, готовий знову її обіймати. Вони мали◦б кохатися так, знеможені пристрастю, до самісінької смерті, поглинаючи одне одного чи палаючи, як подвійний смолоскип, однак цього не сталося. Натомість сталося найбільш очікуване та буденне, найменш величне. Не минуло й місяця, а Амадео Перальті вже набридли забави, що почали повторюватися, і його думки зайняло те, що існувало по інший бік цієї печери. Настав час повертатися в світ живих і знову взяти стерно долі в свої руки.

— Зачекай мене тут, дівчинко. Я йду, щоб зробитися дуже багатим. Принесу тобі королівські подарунки, плаття та коштовності, — сказав їй, прощаючись.

— Я хочу мати дітей, — озвалася Ортенсія.

— Дітей ні, а от ляльки, будь ласка.

У наступні місяці Перальта забув про плаття, коштовності та ляльок. Навідувався до Ортенсії щоразу, коли згадував про неї, не завжди, щоб кохатися, іноді лише задля того, аби послухати, як та грає на цитрі якусь старовинну мелодію; йому подобалося дивитися, як, схилившись над інструментом, вона перебирає струни. Часом він так квапився, що не встигав перемовитися з нею ані словом; наповнював її глеки водою, залишав сумку з харчами та йшов. Якось, коли цілих дев’ять днів забував це зробити, а після знайшов її напівмертвою, Перальта збагнув, що треба підшукати когось, хто◦б допомагав йому опікуватися бранкою, бо сам він через сім’ю, постійні роз’їзди, бізнес і громадські обов’язки був надзвичайно зайнятий. У цьому йому прислужилася одна відлюдькувата індіанка. Вона зберігала ключ і регулярно заходила прибрати в підвалі й зішкрябати з тіла Ортенсії луску, що наростала наче ніжна й бліда, майже непомітна неозброєному оку флора й відгонила перегорнутою землею та запустінням.

— Невже вам не було шкода цієї жінки? — запитали в індіанки, коли затримали й її, звинувативши в пособництві у викраденні, однак та нічого не відповіла, лише глянула незворушно з-під лоба й чвиркнула почорнілу від тютюну слину.

Ні, їй не було шкода, індіанка гадала, що дівчині подобається жити рабинею, а отже, вона або почувається щасливою, або від народження не сповна розуму, тож — як багато кого в цьому стані — її краще тримати під замком, ніж випускати на вулицю, де вона наражатиметься на кпини й небезпеки. Ортенсія не допомогла своїй тюремниці змінити думку про себе: вона жодного разу не поцікавилася тим, що відбувалося назовні, не намагалася вийти подихати свіжим повітрям й ні на що не нарікала. До того◦ж бранка не здавалася знудженою; її мозок зупинився в якійсь точці дитинства, й самотність зрештою перестала їй дошкуляти. Вона насправді перетворилася на підземну істоту. У цій могилі її чуття загострилися, Ортенсія навчилася бачити невидиме, її оточували химерні духи, що вели її за руку іншими світами. Поки її тіло щулилося в кутку, вона, мов фотон, никала зоряним простором, живучи в своєму темному краю, за межею розуму. Якби мала люстро, щоб глянути на себе, власний вид нажахав◦би її, та оскільки вона не могла себе бачити, то й не помічала свого розладу, не відала ані про луску, що наростала на шкірі, ані про гусінь, що оселилася в її довгих космах, ані про сірі хмари, що вкрили її помертвілі очі, яким надто довго доводилося вдивлятися в морок. Вона не відчула, як її вуха виросли, щоб уловлювати навіть найслабші й найвіддаленіші звуки зовнішнього світу: дитячий сміх під час шкільної перерви, балабольчик продавця морозива, цвірінькання птахів, дзюрчання річки. Не завважила вона ані того, що її ноги, колись стрункі та міцні, зігнулися, бо так було зручніше нерухомо сидіти чи повзти, ані що нігті на ногах виросли, наче пазурі якоїсь звірини, кості перетворилися на скляні трубочки, живіт запав, а на спині випнувся горб. Тільки руки зберегли форму та розмір, зайняті весь час вправами на цитрі, хоча пальці вже не пам’ятали завчених мелодій, а натомість видобували з інструмента плач, неспроможний вирватися з грудей. Здаля Ортенсія нагадувала сумну ярмаркову мавпу, а зблизька викликала невимовний жаль. Вона не мала жодної гадки про ці прикрі зміни, її пам’ять зберігала власний образ незмінним, вона залишалася тією◦ж дівчиною, котру востаннє бачила відбиту в склі автівки Амадео Перальти того дня, коли він відвіз її до цього лігва. Ортенсія вважала себе такою◦ж гарненькою, як завжди, й далі поводилася, ніби так було насправді; відтак в її єстві залишився спогад про власну вроду, яку кожен, хто◦б наблизився до неї на достатню відстань, міг розгледіти під зовнішнім образом доісторичної карлиці.

Тим часом багатий і страхітливий Амадео Перальта поширив свою владу на весь окіл. По неділях він умощувався на чолі довгого столу, за яким сиділи його сини та внуки чоловічої статі, його прихильники й спільники, а також особливі гості — політики й військові начальники, до яких він звертався з гучною сердечністю, не позбавленою деякої пихатості, незайвої, щоб нагадати всім, хто тут господар. Поза очі гомоніли про його жертви, про те, скількох людей він розорив або зжив зі світу, про підкупи представників влади, про те, що половиною своїх статків він завдячує контрабанді; однак ніхто не наважувався шукати докази. А◦ще подейкували, буцімто Перальта утримує в підвалі якусь жінку. Цю частину його чорної легенди повторювали з більшою певністю, ніж балачки про його протизаконні оборудки; насправді багато хто про це знав, і з часом ця історія зробилася загальною таємницею.

Одного спекотного надвечір’я троє хлопчаків утекли зі школи, щоб скупатися в річці. Години зо дві вони хлюпалися в прибережній твані, а потім пішли блукати поблизу старої цукроварні родини Перальта, роботи на якій припинили ще два покоління тому через нерентабельність. Це місце вважалося зачарованим, подейкували, буцімто звідси чуються голоси чортів, і багато хто бачив тут розпатлану відьму, яка викликала душі мертвих рабів. Збуджені пригодою діти забрели на територію й наблизилися до цукроварні. Невдовзі вони зважилися оглянути руїни, оббігли просторі приміщення з потужними саманними стінами та підточеними шашелем кроквами, оминули бур’яни, що росли просто з долівки, купи бруду та собачого лайна, биту черепицю й зміїні кубла. Підбадьорюючи себе жартами, підштовхуючи один одного, дійшли до величезного приміщення, де колись виробляли цукор, — тут стояли рештки поламаних агрегатів; даху над головою не було і сонце та дощі утворили неймовірний сад на місці, де вони сподівалися відчути різкий запах цукру та поту. Коли страх майже минувся, хлопчаки виразно почули моторошний спів. Тремтячи, позадкували, проте цікавість переважила переляк, й вони, причаївшись, дослухали до останньої ноти пісню, що засіла у них в головах. Через якийсь час, оговтавшись, почали шукати, звідки долинають ці дивні звуки, відмінні від будь-яких відомих їм мелодій, і наштовхнулися на зроблений на рівні підлоги отвір, замкнений на колодку, яку вони не подужали відчинити. Тоді хлопці струсонули дерев’яну ляду, що закривала отвір, і в обличчя їм шибнув нестерпний сморід утримуваної в клітці звірини. Вони гукнули, але ніхто не озвався, по той бік чулося лише важке дихання. І дітлахи побігли звідтіль, горлаючи, що знайшли вхід до пекла.

Хлопчаки наробили стільки галасу, що це вже неможливо було замовчати, й мешканці селища нарешті пересвідчилися в тому, що підозрювали вже кілька десятиліть. Першими, слідом за своїми дітьми, прибігли матері й почали зазирати в шпарини в ляді; вони теж почули моторошні звуки цитри, такі несхожі на невигадливу мелодію, що привернула увагу Амадео Перальти, коли той зупинився на невеличкій вуличці в Агуа Санті, щоб утерти піт із чола. За жінками прибігла юрба роззяв, а останніми, коли вже зібрався чималий натовп, прибули поліцаї та пожежники, які сокирами прорубали отвір і ринули в нього зі своїми ліхтариками та протипожежними засобами. У підземеллі вони виявили якесь голе створіння з в’ялою зморшкуватою шкірою та сірими космами, що волочилися по долівці, яке кричало, налякане шарварком і світлом. Це була Ортенсія, тіло якої лискотіло, наче перлова скойка, під безжальним промінням ліхтариків, — майже сліпа, зі ступленими зубами й такими кволими ногами, що насилу трималася на них. Єдиною ознакою її людського походження була стара цитра, яку вона притискала до свого лона.

Новина спричинила хвилю обурення в усій країні. На телевізійних екранах і на сторінках газет з’явилася жінка, визволена з підвалу, де вона прожила життя, ледве прикрита рядниною, яку хтось накинув їй на плечі. Байдужість, що майже півстоліття оточувала бранку, за лічені години змінилася на прагнення помститися за неї й допомогти їй. Односельці утворили невеличкі загони, щоб лінчувати Амадео Перальту; вони напали на його дім, витягли його звідти і, якби поліція не прибула вчасно й не вирвала старого з рук нападників, його◦б забили камінням на майдані. Щоб притлумити почуття провини через те, що не цікавилися її долею, всі забажали опікуватися Ортенсією. Зібрали гроші їй на пенсію, згромадили тонни непотрібних їй одяганок і ліків, а численні благодійницькі організації заходилися зшкрябувати з неї бруд, стригти волосся та вбирати з ніг до голови й урешті-решт перетворили її на звичайну бабусю. Черниці надали їй ліжко в притулку для нужденних і впродовж кількох місяців тримали її прив’язаною, щоб вона не втекла до свого підземелля, аж поки жінка призвичаїлася до денного світла та змирилася з життям серед інших людей.

Скориставшись роздмуханою пресою загальною ненавистю, численні вороги Амадео Перальти набралися врешті мужності й накинулися на нього. Влада, яка роками не зважала на його зловживання, напустилася на старого, потрясаючи кийком закону. Новина привертала увагу суспільства достатньо часу, щоб запроторити старого до буцегарні, а потім канула в небуття. Покинутий родичами й друзями, перетворений на уособлення всього, що є лихого й огидного в світі, гноблений охоронцями та своїми◦ж товаришами по нещастю, він пробув у тюрмі до самої смерті. Сидів у камері й ніколи не виходив на подвір’я з іншими в’язнями. Туди до нього долинали вуличні звуки.

Щодня о десятій ранку Ортенсія непевною ходою божевільної простувала до в’язниці й передавала черговому для в’язня гарячий горщик.

— Він майже ніколи не залишав мене голодною, — казала, наче виправдовуючись. Тоді сідала на вулиці й починала грати на цитрі, видобуваючи з неї нестерпний лемент. Деякі перехожі, щоб заспокоїти її й змусити замовкнути, кидали монетку.

Скоцюрблений по інший бік муру, Амадео Перальта чув ці звуки, що, здавалося, линули з-під землі й проймали йому нерви. Цей щоденний докір мусив щось означати, але він не міг пригадати, що саме. Іноді його охоплювало відчуття провини, однак пам’ять зраджувала його й видіння минулого губилися в густому тумані. Він не знав, чому перебуває в цій могилі, й поступово забув також світ світла, поринувши в своє нещастя.

Подарунок для коханої

Орасіо Фортунато виповнилося сорок шість років, коли в його життя ввійшла худорлява єврейка, здатна змінити його звички шахрая та збити з нього пиху. Він був із поріддя циркачів, людей, які народжуються з гутаперчевими кістками й природною вправністю, що дозволяє їм робити сальто-мортале, і в віці, коли інші дітлахи повзають, мов хробаки, ці висять униз головою на трапеції та чистять зуби леву. Перш ніж батько Орасіо із штукарського балагану, яким той був доти, зробив поважний заклад, цирк Фортунато пережив на своєму віку більше прикрощів, ніж слави. Інколи, в періоди катастроф чи безладу, трупа скорочувалася до двох-трьох членів клану, які возили в розхитаному ридвані подертий намет й установлювали його у вбогих селищах. Дід Орасіо впродовж багатьох років сам тягнув на собі цілу виставу: він ходив по линві, жонглював запаленими смолоскипами, ковтав шпаги з толедської криці, діставав з капелюха помаранчі та змій і зграбно танцював менует зі своєю єдиною партнеркою — мавпочкою, вбраною в кринолінове плаття та капелюшок з пір’їною. Дід, однак, зумів протистояти мінливостям долі, бо в той час, коли чимало цирків прогоріли, не в змозі конкурувати з іншими, більш сучасними видами розваг, він урятував свій, а під старість спромігся навіть податися на південь континенту й вирощувати на власному городі спаржу та суниці, залишивши цирк без боргів своєму синові Фортунато Другому. Тому бракувало батькового щиросердя, він не був схильний робити еквілібристичні вправи на линві чи піруети з шимпанзе, зате мав незаперечну підприємницьку жилку. Під його орудою масштаб і престиж цирку зросли настільки, що він зробився найбільшим у країні. Три гігантських смугастих шатри прийшли на зміну вбогому наметові лихих часів, у численних клітках містився пересувний зоопарк із дресированими звірами, інші вигадливі машини перевозили акторів і поміж них єдиного відомого в історії черевомовця, який був карликом-гермафродитом. Точна копія каравели Христофора Колумба, що пересувалася на колесах, доповнювала Великий міжнародний цирк Фортунато. Ця величезна флотилія із каравелою як дивовижною згадкою про часи Конкісти попереду процесії вже не пливла за течією, як за часів діда, а рухалася вперед головними автострадами від Ріо Гранде до Магелланової протоки, зупиняючись лише у великих містах, куди в’їжджала під гуркіт барабанів, ревище слонів і лемент блазнів, — тож не було в околі такої людини, яка◦б не відала про приїзд цирку.

Фортунато Другий одружився з повітряною гімнасткою, яка народила йому сина, названого Орасіо. Жінка залишилася в одному з містечок, якими пролягав їхній маршрут, бо не хотіла залежати від чоловіка й надумала заробляти на прожиток своєю непевною професією, тож покинула малюка на батька. Від неї в хлопчика зберігся невиразний спомин; він не міг вирізнити образ матері з-поміж численних знайомих акробаток. Йому вже виповнилося десять років, коли батько знову пошлюбився з циркачкою, цього разу наїзницею, яка вміла стояти на голові на всьому скаку й перестрибувати з одного коня на іншого із зав’язаними очима. Вона була напрочуд вродливою, та хоч скільки вживала води, мила й парфумів, не могла позбутися кінського запаху — сухого духу поту й сили. Огорнутий цим неповторним ароматом маленький Орасіо втішався в обіймах її чарівних рук за відсутності матері. Однак через якийсь час наїзниця теж пішла, не попрощавшись. Уже в зрілому віці Фортунато Другий узяв третій шлюб із швейцаркою, котра подорожувала в туристичному автобусі, пізнаючи Америку. Він втомився від свого бедуїнського життя й почувався старим для нових потрясінь, тож згодився проміняти цирк на осіле життя й зрештою замешкав у будиночку в Альпах, серед буколічних гір і лісів. На чолі цирку залишився Орасіо, якому було вже за двадцять.

Орасіо підростав, живучи непевним життям під цирковим шатром, щодня кудись переїжджаючи й засинаючи завжди на колесах. Він зовсім не заздрив іншим дітям, які ходили до школи в сірих формах й чиї долі були накреслені від самого народження. На відміну від них він почувався могутнім і вільним. Знав усі таємниці цирку й однаково невимушено прибирав за звірами й балансував вбраний як гусар на висоті в п’ятдесят метрів, зачаровуючи публіку посмішкою принца-наступника. Якби в якусь мить йому забракло стабільності, він й уві сні не згодився◦б на неї. Досвід кинутої матір’ю, а згодом і мачухою дитини породив недовіру, передусім до жінок, однак він не став циніком, бо успадкував од діда чуле серце. Орасіо був талановитим циркачем, але комерційний бік справи його цікавив більше, ніж мистецький. Змалку він поставив собі за мету розбагатіти, наївно сподіваючись за допомогою грошей досягти певності, якої не мав у сім’ї. Він додав своєму закладові щупалець, придбавши мережу боксерських залів у різних столицях. Від боксу природно перейшов до вільної боротьби та, маючи грайливу уяву, перетворив цей брутальний спорт на драматичну виставу. Це він вигадав Мумію, яка з’являлася на рингу всередині єгипетського саркофагу; Тарзана, який прикривав інтимні місця таким мізерним клаптиком тигрячої шкури, що під час кожного його стрибка публіка тамувала подих у чеканні якогось відкриття; Янгола, який бився об заклад на свою золоту шевелюру — йому її щовечора зрізав ножицями лютий Курамото — вбраний, мов самурай, індіанець-мапуче. Втім, на другий день Янгол знову виходив на арену з неушкодженими кучерями, що незаперечно доводило його божественне походження. Ці та інші комерційні витівки, як і поява на людях із парою охоронців, чиїм завданням було залякувати конкурентів і збуджувати цікавість жінок, принесли Орасіо лиху славу, якою той вельми тішився. Він гараздував, подорожував світом, укладаючи контракти й вишукуючи монстрів, з’являвся у клубах і казино, мав засклений будинок у Каліфорнії й ранчо на Юкатані, проте більшу частину року мешкав у фешенебельних готелях. Втішався товариством найманих білявок. У пам’ять про мачуху вибирав ніжних, пишногрудих, однак любовні справи не надто його цікавили, і коли дідусь наполягав, аби він одружився й народив дітей, щоб рід Фортунато не залишився без спадкоємця, Орасіо відповідав, що, навіть коли він зовсім згубить тяму, все одно нізащо не зійде на шлюбний ешафот. Це був смаглявий здоровань із зачесаною на проділ буйною шевелюрою, кмітливими очима й владним голосом, в якому вчувалася весела брутальність. Він намагався виглядати елегантно й купував собі графське вбрання, проте його костюми були трохи яскравішими, краватки дещо визивними, рубін на персні завеликим, а парфуми надто різкими. Орасіо мав серце приборкувача левів, і жоден англійський кравець не міг цього приховати.

Цей чоловік, який так недбало прожив значну частину життя, одного березневого вівторка вздрів Патрісію Ціммерман, і йому забракло свавільності духу й ясності думки. Він сидів у єдиному в місті ресторані, куди й досі не пускали негрів, у товаристві чотирьох приятелів і дівиці, яку збирався повезти на тиждень на Багами, коли до залу під руку зі своїм чоловіком увійшла Патрісія в шовковій сукні, прикрашеній однією з тих діамантових діадем, які зробили знаменитою фірму «Ціммерман і компанія». Ця жінка була повною протилежністю його незабутній, пропахлій кіньми мачусі та білявкам, із якими він втішався. Орасіо дивився, як вона наближається — невисока, зграбна, костиста, про що свідчило декольте, із зібраним у строгий вузол каштановим волоссям, — і відчував важкість у колінах і нестерпний жар у грудях. Він віддавав перевагу простим, готовим до розваг жінкам, а на цю треба було дивитися зблизька, щоб оцінити її достоїнства, які до того◦ж могли відкритися лише натренованому, здатному захоплюватися тонкощами оку, а у випадку Орасіо Фортунато про це не йшлося. Якби ясновидиця з його цирку, глянувши на свою магічну кулю, напророкувала, що він закохається з першого погляду в гордливу сорокалітню аристократку, Орасіо посміявся◦б од щирого серця, однак саме це трапилося з ним, поки він глядів, як вона наближається, немов якась стародавня овдовіла цариця — в темному вбранні, осяяна блиском усіх тих діамантів, що висіли на її шиї. Проходячи повз нього, Патрісія на якусь мить зупинилася перед цим здорованем із почепленою до камізельки серветкою та цяткою соусу в кутку губ. Орасіо Фортунато відчув аромат її парфумів й оцінив орлиний профіль; він геть забув про дівицю, про охоронців, про справи й про всі наміри, які мав у житті, й цілком серйозно вирішив відбити в ювеліра цю жінку, щоб кохати її з усією пристрастю, на яку був спроможний. Орасіо відсунув стілець убік і, забувши про своїх гостей, почав міряти відстань між собою та нею, а тим часом Патрісія Ціммерман подумки запитувала себе, чи не замислив, бува, чогось лихого цей незнайомець, який придивляється до її коштовностей.

Того◦ж вечора до будинку Ціммерманів принесли величезний букет орхідей. Патрісія глянула на візитну картку — синій прямокутник з виведеним золотою в’яззю іменем, наче в героя роману. «Який несмак», — пробурмотіла, одразу відгадавши, що це той набрильянтинений тип із ресторану, й наказала виставити подарунок на вулицю, сподіваючись, що відправник вештається десь неподалік і взнає, яка доля спіткала його квіти. Наступного дня принесли скляну шкатулку з однією чарівною трояндою і без візитки. Мажордом і її виніс на смітник. До кінця тижня приносили різні квіти: кошик із польовими квітами на лавандовій пілці, піраміду з білих гвоздик у срібній чаші, дюжину привезених із Голландії чорних тюльпанів та інші рослини, які неможливо знайти в цих спекотних краях. На всіх чекала та сама доля, що й на перший букет, але це не збентежило кавалера, чия облога зробилася такою нестерпною, що Патрісія Ціммерман не наважувалася відповідати на телефонні дзвінки, боючись почути голос, що шепотітиме непристойності, як це сталося того◦ж таки вівторка о другій годині ночі. Вона повертала його листи нерозпечатаними. Перестала виходити з дому, бо зустрічала Фортунато у найнесподіваніших місцях: він роздивлявся її із сусідньої ложі в оперному театрі, на вулиці був ладен, випередивши шофера, прочинити перед нею дверцята автомобіля, з’являвся, наче привид, то в якомусь ліфті, то десь на сходах. Перелякана Патрісія сиділа відлюдницею у власному домі. «Це минеться, авжеж, це минеться», — повторювала подумки, проте Фортунато не розвіювався, мов кошмарний сон; він і далі залишався по інший бік стіни, важко дихаючи. Жінка вже була ладна звернутися до поліції чи розповісти все чоловікові, однак побоялася скандалу. Якось уранці вона переглядала пошту, коли мажордом повідомив про візит президента компанії «Фортунато і сини».

— До мене в дім! Як він посмів? — промимрила Патрісія; серце в неї калатало. Їй довелося взяти себе в руки — спрацювала набута за багато років у світських салонах звичка, — щоб приховати тремтіння рук і голосу. На мить їй схотілося зустрітися віч-на-віч із цим божевільним, щоб раз і назавжди покінчити з усім, але Патрісія розуміла, що їй забракне сил; ще не побачивши його, вона почувалася переможеною.

— Скажіть, що мене немає. Вкажіть йому на двері й попередьте слуг, що його не хочуть бачити в цьому домі, — наказала вона.

Наступного дня перед сніданком квітів не було, і Патрісія, чи то полегшено, чи то зневажливо зітхнувши, подумала, що цей чоловік зрозумів нарешті її послання. Того ранку вона вперше за тиждень відчула себе вільною й поїхала пограти в теніс, а потім до салону краси. Коли о другій годині дня повернулася з новою зачіскою, в неї сильно боліла голова. Увійшовши в дім, завважила на столику в передпокої фіалкового кольору оксамитовий футляр із золотою монограмою фірми «Ціммерман». Неуважно відкрила, вирішивши, що це чоловік залишив його тут, і побачила смарагдове кольє й одну з тих манірних візиток кольору сепії, які вона вже не тільки впізнавала, а й ненавиділа. Головний біль перейшов у панічний страх. Здавалося, цей авантурник готовий знищити її: він не лише купив у її власного чоловіка коштовність, яку неможливо приховати, а й безсоромно передав презент їй додому. Цього разу подарунок не можна було викинути на смітник, мов букети, які він надсилав досі. Притиснувши футляр до грудей, Патрісія пішла до свого кабінету. Через півгодини покликала шофера й наказала віддати пакет за тією◦ж адресою, куди повертала листи. Позбувшись коштовності, не відчула полегкості, навпаки, жінці здавалося, що вона загрузає в твані.

Але й Орасіо Фортунато блукав манівцями по болоту, ні на крок не просунувшись уперед. Йому ще ніколи не доводилося витрачати стільки часу й грошей, щоб підкорити жінку, хоча — що правда, то правда, і він це визнавав — Орасіо вперше мав справу з такою жінкою, як ця. Вперше в своєму цирковому житті він почувався посміховиськом, і це не могло тривати довго: бичаче здоров’я почало підводити його, він кепсько спав, грудям бракувало повітря, серце завмирало, в шлунку пекло, в скронях гуло. Любовна пропасниця негативно позначилася й на справах: він поспіхом приймав рішення й утрачав гроші. «От халепа, я вже сам не знаю, хто я й що зі мною, хай їй чорт», — бурчав, вкрившись потом, але й на мить йому не спала думка припинити полювання.

Сидячи в кріслі у готелі, де замешкав, із повернутим футляром у руках, Фортунато згадав свого діда. Він дуже рідко думав про батька, зате часто згадував свого чудового діда, який і тепер, коли йому було вже за дев’яносто, вирощував городину. Орасіо набрав номер і замовив міжнародну розмову.

Старий Фортунато був майже глухий, до того◦ж він погано управлявся з цим диявольським апаратом, який доносив голоси з іншого краю планети, проте поважний вік не позбавив його здорового глузду. Він, як міг, вислухав сумну розповідь внука, жодного разу не урвавши того.