Оповідки Еви Луни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, ні. Гадаю, на обох, це треба з’ясувати.

— А◦чоловік має такий самий обов’язок перед жінкою?

— Що?

— Я маю на увазі, якби ви мали іншого мужчину, то ваш чоловік також був◦би винен у цьому?

— Що ти таке вигадуєш, доню! — вона спантеличено глипнула на мене.

— Не турбуйтеся, якщо ваш найбільший гріх полягає в тому, що ви зневажили тіло судді, я певна, що Господь сприйме це жартома.

— Не думаю, що Господь має почуття гумору на такі речі.

— Сумніватися в Божій всемогутності тяжкий гріх, Кларісо.

Вона так добре виглядала, що важко було повірити в її скору кончину, але◦ж святі — на відміну від простих смертних — здатні помирати без страху і не втративши жодних своїх здібностей. Її слава була такою незаперечною, що чимало людей запевняли, буцімто бачили у неї над головою світляне коло й чули в її присутності божественну музику, тож, роздягнувши її, щоб напнути нічну сорочку, я анітрохи не здивувалася, коли вздріла на її плечах дві запалені опуклини, начеб там от-от мали прорости янгольські крила.

Поголоска про агонію Кларіси поширилася дуже швидко. Дітям і мені довелося приймати нескінченну вервечку людей, які приходили попросити її про різні послуги на небесах чи просто попрощатися. Багато хто сподівався, що в останню мить станеться якесь неймовірне чудо: приміром, запах прогірклого вина, яким просякло повітря, обернеться на пахощі камелій або благодатне проміння осяє її тіло. В◦юрбі з’явився й її приятель-грабіжник, котрий не зійшов з обраного курсу та перетворився на справжнього професіонала. Він сів біля ліжка помираючої й без найменшого каяття переповів їй свої подвиги.

— Справи в мене йдуть добре. Тепер я проникаю в будинки лише у кварталі багатіїв. Грабую товстосумів, а це не гріх. Мені ніколи не доводилося вдаватися до насильства, я працюю чисто, як джентльмен, — розтлумачив він не без гордощів.

— Я муситиму багато молитися за тебе, синку.

— Моліться, бабусю, це мені не зашкодить.

Зажурена Сеньйора також прийшла попрощатися зі своєю любою подругою; вона принесла вінок і кілька мигдалевих кренделів для тих, хто збиралися чатувати цілу ніч біля небіжчиці. Моя колишня господиня не впізнала мене, а от я відразу її признала, бо вона не надто змінилася й добре виглядала, попри огрядність, перуку та чудернацькі цератові туфлі з позолоченими зірками. На відміну від злодія, жінка прийшла сповістити, що давні поради Кларіси впали в добрий ґрунт і тепер вона доброчесна християнка.

— Розкажіть про це святому Петрові, нехай він викреслить моє ім’я з чорної книги.

— Ото спіймають облизня всі ці добродії, якщо замість потрапити на небо я варитимусь у казані в пеклі, — мовила помираюча, коли мені нарешті вдалося зачинити двері, щоб вона трохи перепочила.

— Якщо це станеться там, на небесах, тут, на землі, ніхто про це не взнає, Кларісо.

— Тим краще.

У п’ятницю вдосвіта на вулиці почала збиратися юрба, її сини насилу стримали цю повінь прочан, готових заволодіти будь-якою реліквією — від клаптя шпалери до нечисленних одяганок святої. Кларіса марніла на очах і, здається, вперше сприйняла всерйоз власну смерть. Близько десятої навпроти дому зупинився синій автомобіль із номерним знаком конгресу. Водій допоміг вийти дідуганові, який сидів на задньому сидінні і якого натовп одразу впізнав. Це був дон Дієго С’єнфуегос, який перетворився на національного героя після стількох десятиліть служіння суспільству. Сини Кларіси вийшли йому назустріч і допомогли зійти на горішній поверх. Побачивши його на порозі, Кларіса підбадьорилася: її щічки знову порум’яніли, очі заблищали.

— Будь ласка, нехай усі вийдуть і залишать нас наодинці, — прошепотіла вона мені на вухо.

Через двадцять хвилин двері прочинилися і до нас, ледве тягнучи ноги, вийшов дон Дієго С’єнфуегос, засмучений і приголомшений, із вологими від сліз очима, але усміхнений. Сини Кларіси, які чекали в коридорі, знову взяли його під руки, щоб допомогти спуститися, і тоді, уздрівши їх отак утрьох, я впевнилась у тому, що завважила раніше. Ці троє чоловіків були схожі статурою й на обличчя, всі вони трималися однаково впевнено, мали ті самі кмітливі очі та сильні руки.

Я зачекала, поки вони спустяться сходами, й знову зайшла до кімнати своєї подруги. Наблизилася, щоб поправити їй подушки, й помітила, що вона, як і її гість, з полегкістю плаче.

— Отже, це дон Дієго ваш найтяжчий гріх, еге◦ж? — прошепотіла я.

— Це не був гріх, доню, просто я допомогла Богові врівноважити терези долі. І, як бачиш, усе вийшло якнайкраще, бо за двох відсталих дітей я одержала інших двох, щоб їх доглядати.

Того вечора Кларіса безжурно померла. Від раку — виснував лікар, побачивши опуклини, з яких мали прорости крила; від святості — проголосили з’юрмлені на вулиці прочани зі свічками та квітами в руках; від подиву — кажу я, бо була разом із нею того дня, коли до нас прибув Папа.

Жаб’яча паща

Південь переживав важкі часи. Південь не цієї країни, а світу, де пори року зсунуті і зима припадає не на Різдво, як у культурних народів, а на середину року, як у диких краях. Каміння, ковила та крига, розлогі рівнини, які біля Вогняної Землі розсипаються на намистини островів, вершини всніжених гір, що затуляють обрій удалині, пануюча тут від створення світу тиша, розбуркувана час від часу підземним зітханням льодовиків, що повільно сповзають до моря. Серед цієї дикої природи живуть суворі люди. На початку століття тут не було нічого, що англійці могли◦б вивезти, однак вони одержали концесії на розведення овець. За кілька років ці тварини так розплодилися, що здаля скидалися на застряглі на землі білі хмари; вівці повиїдали всю рослинність і потовкли останні вівтарі індіанських культур. У цій місцині Ермелінда заробляла собі на прожиток різними вигадливими іграми.

Посеред верховини, наче залишений шматок пирога, височіла будівля скотарської компанії, оточена безглуздим газоном; його, борючись із примхами природи, доглядала дружина управителя, яка ніяк не могла змиритися з тим, що їй доводилося жити поза осердям Британської імперії, й затято вдягала вечірні сукні, щоб повечеряти вдвох зі своїм чоловіком, флегматичним джентльменом, котрий пишався застарілими традиціями. Місцеві наймити мешкали в халупах у таборі, відокремленому від володінь хазяїв живоплотом з колючих кущів і шипшини, який, однак, не міг обмежити нескінченність пампи й створити для іноземців ілюзію затишної англійської рівнини.

Під наглядом вартових, змушені терпіти лютий холод, місяцями не маючи змоги з’їсти миску домашньої юшки, наймити потерпали тут такі◦ж беззахисні, як і довірені їм тварини. Вечорами хтось брав гітару, й окіл розбуркували сентиментальні пісні. Попри те що кухар додавав у їжу кремнієвий порошок, щоб угамувати плотські бажання та нав’язливі спомини, їм так бракувало кохання, що наймити лягали з вівцями та навіть коли-не-коли з тюленихою, якщо та наближалася до берега й її вдавалося вполювати. Вим’я у цих тварин велике, як жіночі груди під час вигодовування, і якщо з нього злупити шкіру — коли воно ще живе, тепле, пульсуюче — чоловік, котрому забракло сил терпіти, може заплющити очі й уявити, буцімто обіймає русалку. Та попри ці притичини, завдяки недозволеним іграм Ермелінди наймити розважалися краще, ніж їхні хазяї.

Вона була єдиною молодицею в околі, якщо не брати до уваги дами-англійки, котра витикалася з-за шипшинової загорожі лише задля того, щоб підстрелити якогось зайця, хоча в таких випадках серед хмари куряви та гавкоту хортів під вуаллю її капелюшка нічого не можна було розгледіти. А◦от Ермелінда була жінкою близькою та конкретною, в її жилах текла шалена суміш різної крові, й вона мала веселу вдачу. Вибрала ремесло розрадниці за покликанням: їй подобалися майже всі мужчини взагалі та багато хто з них зокрема. Вона царювала серед них, немов бджолина матка. Полюбляла їхні запахи праці та хіті, хрипкий голос, дводенну щетину, міцне й водночас напрочуд вразливе в її руках тіло, задерикувату вдачу й простодушне серце. Жінка знала удавану стійкість і надзвичайну слабкість своїх клієнтів, а проте ніколи не користалася з цього, навпаки, обидва ці стани викликали в неї співчуття. В◦її суворій вдачі були й ознаки материнської ніжності, і незрідка вночі вона латала чиюсь сорочку, готувала курку для хворого наймита або писала любовні листи далеким подружкам своїх клієнтів. Вона збивала свій капітал на напханому овечою шерстю матраці, під дірчастою цинковою покрівлею, яка за кожного пориву вітру видавала звуки флейт і гобоїв. Мала міцне тіло та чисту шкіру, сміялася від душі й була набагато розкутішою, ніж перелякана вівця чи бідолашна оббілована тюлениха. Обіймаючи когось, нехай навіть одну-єдину мить, вона відкривалась як палка й тямка подруга. Слава про її міцні ноги вершниці й невразливі для частого уживання груди облетіла шістсот кілометрів глухої провінції, і коханці приїздили здаля, щоб провести трохи часу в її товаристві. По п’ятницях вони завзято мчали чвалом із таких далеких закутнів, що їхні змилені коні падали без сил. Хазяї-англійці забороняли вживати алкоголь, однак Ермелінда давала цьому раду й потайки гнала горілку, яка покращувала настрій і руйнувала печінку її відвідувачів, а крім того, заливалася в ліхтарі, що освітлювали приміщення під час забави. Битися об заклад починали після третього келишка, коли зір і мозок туманіли.