Оповідки Еви Луни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дурненька Марія

Дурненька Марія вірила в любов. Це перетворило її на живу легенду. На її похорон прийшли всі сусіди, навіть поліцаї та сліпий крамар, який дуже рідко залишав свою ятку. Вулиця Республіки обезлюдніла, і на знак жалоби на балконах вивісили чорні стрічки й загасили червоні ліхтарі біля будинків. У кожної людини своя історія, а в цьому кварталі вони майже завжди сумні — історії накопичених злиднів і несправедливостей, зазнаного насильства, померлих ще до народження дітей і коханців, які пішли й не повернулися; однак Марія була не такою, в ній відчувався елегантний блиск, що збуджував чужу уяву. Вона ніколи не цікавилась алкоголем і наркотиками, її не приваблювали навіть утішливі передречення, які продавали неподалік за п’ять песо ворожки й віщунки. Здавалося, їй не страшні бурі сподівань, бо її боронила шляхетність вигаданої любові. Це була беззахисна на вигляд невисока жіночка з тонкими рисами й зграбними рухами, сама покірність і врівноваженість, але коли якийсь нахаба спробував здійняти на неї руку, то опинився віч-на-віч із пазуристою й ікластою звіриною, яка бризкала слиною й готова була відповісти ударом на удар, бо до цього привчило її життя. Люди навчилися не чіпати її. Інші жінки ховали синці під товстим шаром дешевого макіяжу, а вона старішала, користуючись загальною повагою, із видом такої собі королеви в лахах. Вона й гадки не мала ні про пошану, якою було оточене її ім’я, ні про легенду, яку пов’язували з нею. Марія була старою повією з душею дівчини.

В◦її споминах часто фігурували вбивча скриня й смаглявий пропахлий морем чоловік, відтак подруги відкривали для себе один по одному уривки її життя, заповнюючи прогалини власною фантазією, й урешті-решт відтворили її минуле. Певна річ, воно було не таким, як у решти тутешніх жінок. Марія походила з далекого світу, де шкіра в людей біліша, а іспанська мова більш повнозвучна, з твердими приголосними. Їй на роду було написано зробитися знатною дамою — такого висновку, судячи з її вишуканої мови й дивних звичок, дійшли інші жінки, а коли хтось і мав сумніви щодо цього, то своєю смертю вона їх розвіяла. Марія відійшла, сповнена гідності. Не хворіла на жодну відому хворобу, не виглядала переляканою й не дихала через вуха, як звичайні помираючі, а просто заявила, що втомилася від цього марудного життя, вдягла святкове вбрання, підфарбувала губи й розсунула цератові штори на вікні своєї кімнати, щоб усі мали змогу її провести.

— Мені час помирати, — таким було її єдине пояснення.

Вона вмостилася в своєму ліжку, підклавши під голову три подушки з накрохмаленими задля такої нагоди наволочками, й одним духом випила велику чашку густого шоколаду. Інші жінки тільки посміялися, та коли через чотири години її не вдалося розбудити, вони второпали, що рішення Марії було беззастережним, і кварталом поповзли чутки. Дехто поприходив просто з цікавості, але більшість людей привела щира скорбота й вони залишилися біля небіжчиці. Її подруги готували для гостей каву, вважаючи поганим тоном частувати їх алкогольними напоями, бо не варто плутати чатування біля небіжчика зі святом. Близько шостої години пополудні Марія сіпнулась, розплющила очі, обвела всіх невидющим поглядом і в ту◦ж таки мить залишила цей світ. От і все. Хтось припустив, мовляв, може, із шоколадом вона випила отруту, а в такому разі всі присутні були◦б винні, що не доправили її вчасно до лікарні, але ніхто не надав значення тим намовам.

— Коли вже Марія надумала піти, то це її право, вона◦ж бо не мала ні дітей, ні батьків, яких◦би мусила доглядати, — підсумувала домовласниця.

Чатувати біля неї у погребовій конторі не схотіли, бо її свідомо спокійна кончина стала урочистою подією на вулиці Республіки, й видавалося справедливим, щоб свої останні години, перш ніж її опустять під землю, Марія провела в тому оточенні, де жила, а не ніби якась чужинка, жалобою за якою ніхто не хоче опікуватися. Дехто висловлювався в тому сенсі, що відспівування небіжчиці в такому будинку накличе біду на її душу або на душі клієнтів, тож про всяк випадок розбили одне люстро, а його уламки розсипали навколо труни і ще принесли святої води з каплички, що в семінарії, й окропили нею кути помешкання. Тієї ночі заклад не працював, не лунали музика та сміх, але й плач також. Труну поставили на стіл у вітальні, сусіди позичили стільці, й гості сиділи на них, попиваючи каву та пошепки розмовляючи. Посеред кімнати в труні лежала Марія з головою на пласкій подушечці, зі схрещеними руками та фотографією свого померлого сина на грудях. Упродовж ночі колір її шкіри змінювався й зрештою зробився темним, мов шоколад.

Історію Марії я взнала за ті кілька довгих годин, поки ми чатували біля неї. Її подруги розповіли, що народилася вона за часів першої війни в одній з провінцій на півдні континенту, де серед року з дерев облітає листя й холод проймає до кісток. Вона була дочкою зарозумілих іспанських емігрантів. Коли оглядали її кімнату, в коробці з-під печива знайшли зім’яті пожовклі папери і серед них свідоцтво про народження, фотографії й листи. Її батько був землевласником, а матір, судячи з побляклої від часу газетної вирізки, до заміжжя була піаністкою. В◦дванадцять років Марія неуважно переходила через залізничний переїзд, і її штовхнув товарний потяг. Дитину знайшли між рейками без видимих ушкоджень, вона мала лише кілька подряпин і загубила капелюшок. Однак невдовзі всі могли пересвідчитися, що удар ввів дівчинку в стан наївності, з якого та вже ніколи не змогла вийти. Вона забула навіть елементарні речі, які вивчала в школі до нещасного випадку, заледве пам’ятала деякі уроки гри на піаніно й навички шиття, а коли до неї зверталися, мала відчужений вид. Єдиним, чого Марія не забула, були правила доброго тону, яких вона дотримувалася до останнього дня життя.

Удар паротяга зробив Марію нездатною роздумувати, зосереджуватися чи гніватися. Відтак вона мала всі передумови, щоб зробитися щасливою, але не такою була її доля. Коли Марії виповнилося шістнадцять років, батьки, яким дуже хотілося передати комусь іншому цю обтяжливу, дещо загальмовану дівчину, надумали видати її заміж, перш ніж дончина врода змарніє, й зупинили свій вибір на такому собі лікареві Геварі, чоловіку відлюдькуватому й мало придатному для подружнього життя, який, проте, був їхнім боржником і не міг довго відмагатися, коли йому запропонували шлюб. Невдовзі справили весілля в родинному колі, як і належить, коли наречена не сповна розуму, а наречений на кілька десятків років старший за неї.

Марія дійшла до шлюбного ложа, маючи мозок маленької дівчинки, хоча тіло її визріло й перетворилося на жіноче. Потяг звів нанівець її природну цікавість, проте не притлумив чуття. Вона знала тільки те, чого навчилася, спостерігаючи в батьковому маєтку худобу: знала, що за допомогою холодної води можна роз’єднати собак під час спарування, що півень настовбурчує пір’я й кукурікає, коли хоче вшкварити курку, однак не відала, як застосувати ці знання. У шлюбну ніч Марія вздріла, що до неї наближається тремтячий стариган у незастебнутому фланелевому халаті з чимось незрозумілим між ногами. Від несподіванки у неї сталося запертя, про яке вона не наважувалася говорити, а коли почала надиматися, наче куля, випила пляшечку Маргаритової води — протизолотушного й відновного засобу, який у великих кількостях діє як проносне, внаслідок чого Марія двадцять два дні не сходила з унітазу й почувалася такою розбитою, що майже втратила деякі життєві органи, але й це не допомогло їй здутися. Невдовзі вона вже не могла застебнути на собі одіж і в належний час народила білявого хлопчика. Провівши місяць у ліжку й п’ючи курячий бульйон і два літри молока на день, вона підвелася з нього така міцна й тямка, як ніколи доти. Здавалося, жінка вилікувалася від свого постійного сомнамбулічного стану й навіть купила собі елегантне вбрання; однак їй так і не вдалося покрасуватися в ньому, бо в сеньйора Гевари стався раптовий напад і він помер, сидячи в їдальні з ложкою супу в руці. Марії довелося вбратися в жалобу й носити капелюшок із вуаллю, поховавши себе живцем у ганчір’яному склепі. Два роки Марія ходила в чорному, шиючи камізельки для робітників і бавлячись зі своїми цуценятами й сином, зачісуючи йому кучері й одягаючи, мов дівчинку, — саме такий він на одній зі знайдених у коробці з-під печива фотографій, де малюк сидить на яскраво освітленій ведмежій шкурі.

Час для вдови зупинився, перетворившись на одну нескінченну мить, повітря в кімнатах застоялося й мало той самий старечий запах, що залишився по її чоловікові. Вона й далі жила в тому домі — віддані служниці дбали про неї, а батьки й брати зблизька наглядали за нею; вони щодня по черзі навідувалися до Марії, щоб перевірити її витрати й прийняти рішення з будь-яких дріб’язкових питань. Змінювалися пори року, з дерев у саду падало листя, влітку знову з’являлися колібрі, а в звичному житті Марії не відбувалося жодних змін. Іноді вона запитувала себе, чому на ній чорне вбрання, бо вже геть забула немічного чоловіка, який кілька разів мляво обіймав її на лляних простирадлах, а потім, розкаявшись у своєму сластолюбстві, вклякав біля ніг Мадонни й шмагав себе батогом. Час від часу вона відкривала шафу, щоб перетрусити гардероб, і не могла втриматися від спокуси скинути чорні вдяганки й потайки приміряти розшиті коштовним камінням сукні, хутрові горжетки, єдвабні туфлі та шевронові рукавички. Дивилася в трюмо й вітала цю вбрану на бал жінку, в якій насилу впізнавала себе.

Після двох років самоти стугін крові, що текла в її тілі, зробився нестерпним. По неділях вона затримувалася в дверях церкви, щоб поглядіти, як крокують чоловіки: її вабили їхні хрипкі голоси, поголені щоки й запах тютюну. Потайки піднімала вуаль і всміхалася їм. Батько та брати це швидко угледіли й, певні, що американська земля згубно впливає на доброчесність удів, на сімейній раді вирішили відправити її до якогось дядечка й тітоньки в Іспанію, де вона, поза сумнівом, буде убезпечена від легковажних намірів, захищена суворими традиціями й владою Церкви. Так розпочалася подорож, що змінила долю дурненької Марії.

Батьки посадили її на трансатлантичний пароплав разом із сином, служницею й цуценятами. Різнорідний багаж, окрім меблів із Маріїної кімнати та її піаніно, складався ще й з корови, яка знаходилася в трюмі, оскільки хлопчика треба було поїти свіжим молоком. Серед численних валіз і коробок із капелюшками пасажирка везла й велику скриню з бронзовими краями та заклепками, де лежали врятовані від нафталіну святкові убори. Батьки не думали, що в домі родичів Марія матиме нагоду їх одягати, але не хотіли з нею сперечатися. Перші три дні зможена морською хворобою мандрівниця не виходила з каюти, але зрештою призвичаїлася до хилитання судна й підвелася. Вона покликала служницю, аби та допомогла розпакувати речі для тривалої подорожі.

Життя Марії було позначене несподіваними нещастями, як отой потяг, що відібрав її дух і повернув у необоротне дитинство. Вона розвішувала одяг у шафі в каюті, коли хлопчик зазирнув у відкриту скриню; в цю мить пароплав сильно хитнуло, важке віко впало і його металевий край відтяв малюкові голівку. Знадобилися троє моряків, які насилу відтягли матір од клятої скрині, та здатна звалити моцаря доза опіуму, щоб нещасна не повиривала собі все волосся й не роздряпала нігтями лице. Вона вила кілька годин, а тоді ввійшла в паморочний стан, погойдуючись з боку на бік, як у ті часи, коли здобула славу пришелепуватої. Капітан пароплава оголосив у гучномовець про нещасний випадок, прочитав коротку заупокійну молитву, після чого наказав загорнути маленьке тільце в державний прапор і викинути за борт, бо вони вже вийшли у відкрите море й не було як зберегти його до ближчого порту.

Через кілька днів після трагедії Марія вперше непевним кроком вийшла на палубу подихати свіжим повітрям. Стояв теплий вечір, і з морської глибіні долинав збуджуючий запах водоростей, мушель, затонулих кораблів, який проник через ніс у її вени й подіяв, мов землетрус. Вона гляділа на обрій, її мозок був вільний від думок, а шкіра наїжачилася з голови до ніг, коли почула наполегливий свист і, озирнувшись, двома поверхами нижче в місячному сяйві завважила постать, що робила їй якісь знаки. Немов у сні, спустилася східцями, підійшла до смаглявого чоловіка, котрий кликав її, покірливо дозволила зняти з себе вуаль і жалобне плаття й пішла з ним за бухту линви. Підкинута, наче після удару потягу, вона менш ніж за три хвилини збагнула різницю між чоловіком-стариганом, якого прибрав Господь, й невситимим грецьким моряком, який кілька тижнів потерпав у океані через погамування плоті. Спантеличена жінка відкрила власні можливості, перестала плакати й попросила ще. Частину ночі вони пізнавали одне одного й розсталися лише тоді, коли почулося виття сирени; її жахливе ревіння, немов при корабельній аварії, розбуркало тишу, в якій плавали риби. Гадаючи, що невтішна матір кинулася в море, служниця зчинила ґвалт, і вся команда, за винятком грека, почала шукати Марію.

Марія зустрічалася з коханцем за снастями щоночі, аж доки пароплав наблизився до Карибського узбережжя, й солодкуваті пахощі квітів і фруктів, що їх доносив легкий вітерець, притлумили почуття. Жінка пристала на пропозицію приятеля залишити корабель, де над нею тяжів привид мертвого сина й де за ними стежили стільки очей, сховала призначені на подорож гроші в нижній спідниці й розпрощалася зі своїм минулим поважної сеньйори. Вони відчепили шлюпку й розчинилися в досвітній імлі, залишивши на борту служницю, цуценят, корову та вбивчу скриню. Чоловік дужими руками моряка веслував до чарівного порту, що виник перед їхніми очима в світанковому промінні, немов видіння з потойбічного світу, зі своїми ранчо, пальмами та барвистими пташками. Там і замешкали двоє втікачів, поки не скінчилися припасені гроші.

Моряк виявився забіякою й п’яницею. Він розмовляв на якомусь жаргоні, якого не розуміли ні Марія, ні тамтешні мешканці, але міг спілкуватися за допомогою міміки й усмішок. Вона жвавішала тільки тоді, коли грек з’являвся й починав практикувати з нею витівки, які опанував у всіх будинках розпусти від Сінгапуру до Вальпараїсо, а решту часу ниділа, прибита смертельною втомою. Омивана вологим кліматом, жінка вигадала любов без партнера, заглиблюючись у запаморочливі терени одна зі сміливістю людини, яка не відає, що таке ризик. Грекові бракувало інтуїції, щоб збагнути, що він відкрив шлюз, де сам був лише знаряддям пізнання; він не міг оцінити дару цієї жінки. Поруч із ним була істота, яка збереглася в лімбі невразливої невинності й з готовністю грайливого цуценяти зважилася дослідити власні чуття, але він не пішов за нею. Доти вона не знала невимушеної втіхи, навіть гадки не мала про її існування, хоча та завжди передчуттям лихоманки вирувала в її крові. Відкривши її, Марія вирішила, що це і є небесне блаженство, яке черниці в школі обіцяли всім добрим дівчаткам у потойбіччі. Марія дуже мало знала світ і не могла відшукати на мапі те місце, але споглядаючи мальви й папуг, вирішила, що вона в раю, й налаштувалася насолодитися ним. Тут її ніхто не знав, вона вперше була полишена на саму себе, далеко від своєї домівки, від нестерпної опіки батьків та братів, від соціального тиску й церковних вуалей, вільна нарешті, щоб втішатися зливою емоцій, яка зароджувалася в її шкірі й проникала крізь кожну пору в найглибші печери її єства, де зривалася водоспадами, знесилюючи її й водночас роблячи щасливою.

Незлобливість Марії, її невразливість перед гріхом чи приниженням зрештою настрашили моряка. Паузи між обіймами робилися тривалішими, його відлучки частішали, між ними запала мовчанка. Грек намагався втекти від цієї жінки з лицем дівчинки, яка весь час кликала його — волога, набубнявіла, охоплена лихоманкою, — певний, що вдова, яку він спокусив у відкритому морі, перетворилася на розпутну павучиху, готову зжерти його, наче муху, коли вони борсалися в ліжку. Він марно шукав розради для свого зневаженого чоловічого достоїнства, бавлячись із повіями, б’ючись на ножах і навкулачки із сутенерами й роблячи ставки на півнячих боях на гроші, що залишалися в нього після гульби. Коли кишені спорожніли, моряк учепився за цей привід, аби зникнути назавжди. Марія терпляче чекала його кілька тижнів. По радіо раз по раз чула, що якогось моряка-француза, який дезертирував з британського судна, або голландця-втікача з португальського зарізали в одному з бандитських кварталів поблизу порту, проте вона не полошилася, бо чекала грека, який ушився з італійського трансатлантичного пароплава. Коли вже не могла витримувати далі лихоманку в тілі й душевну тривогу, вийшла на вулицю просити про розраду першого стрічного. Схопила його за руку й дуже вишукано та чемно попросила, щоб чоловік зробив їй таку ласку й роздягнувся. Незнайомець трохи завагався перед цією дівчиною, яка зовсім не скидалася на тутешніх професіоналок, але її пропозиція була недвозначною, попри незвичну манеру висловлюватися. Він вирішив, що має десять хвилин, щоб розважитися з дівчиною, й пішов за нею, не підозрюючи, що йому доведеться зануритися у вир щирої пристрасті. Здивований і зворушений, він пішов, щоб розповісти про це всім і кожному, залишивши Марії на столі купюру. Невдовзі поприходили інші, принаджені чутками про жінку, здатну продати на якийсь час ілюзію любові. Всі клієнти були задоволені. Так Марія зробилася найзнаменитішою портовою повією, ім’я якої моряки татуювали на руках, аби прославити його в інших морях, поки легенда не обійшла всю планету.

Час, бідність і намагання ошукати зневіру підточили свіжість Марії. Шкіра в неї зробилася брунатною, вона висохла до кісток та ще й для зручності постригла волосся й через це скидалася на в’язня, але зберегла вишукані манери й первісну радість од кожної зустрічі з мужчиною, бо бачила в них не безвісних типів, а відбиток самої себе в обіймах уявного коханця. Стикаючись із дійсністю, жінка не розуміла нікчемного поспіху чергового партнера, бо сама щоразу віддавалася з тією◦ж непохитною любов’ю, випереджаючи, мов зважлива наречена, бажання мужчини. З роками пам’ять у неї ослабла, вона верзла дурниці і на той час, коли перебралася до столиці й замешкала на вулиці Республіки, вже не пам’ятала, що колись була музою-натхненницею багатьох віршів, складених мореплавцями різних народів, і бентежилася, коли хтось спеціально приїздив з порту до міста, щоб пересвідчитися в існуванні жінки, про яку колись чув десь в Азії. Опинившись поруч із цим жалюгідним коником-стрибунцем, цією купою запальних кісток, цією миршавенькою жіночкою й побачивши, що легенда зводиться до уламків, багато хто розвертався й у розгубі йшов геть, але траплялися такі, хто з жалості залишалися. Вони одержували несподіваний приз. Марія запинала цератові штори, й кімната вмить змінювалася. Згодом чоловік ішов зачудований, несучи в собі образ легендарної дівчини, а не немічної старої, якою вона видалася йому спочатку.

Минуле стерлося для Марії — її єдиним виразним спомином залишався страх перед потягами й скринями, — і якби не наполегливість подруг по ремеслу, ніхто◦б не взнав її історії. Вона жила в чеканні миті, коли завіса в кімнаті розсунеться й увійде моряк-грек або якийсь інший виплеканий її фантазією привид, і обхопить її руками, і поверне їй те блаженство, яке вона спізнала на палубі пароплава у відкритому морі, завжди шукаючи давню ілюзію в кожному стрічному мужчині, осяяна уявною любов’ю, обманюючи тривоги короткими обіймами, лелітками, що згасали, так і не розпалившись, а коли їй набридло марне чекання й вона відчула, що її душа вкривається лускою, Марія вирішила, що краще залишити цей світ. І з тією◦ж делікатністю та розважливістю, що супроводжували всі її вчинки, вона випила чашку шоколаду.

Найпотаємніше із забуття

Вона дозволила пестити себе — мовчазна, на талії краплі поту, нерухоме тіло пахне паленим цукром, — ніби передчуваючи, що перший-ліпший звук може змусити її поринути в спомини й поглинути все, занапастити цю мить, що в ній він був такий, як усі, випадковий коханець, з яким вона познайомилася вранці, ще один чоловік без минулого, принаджений її русявим волоссям, ластатою шкірою чи дзвінким брязкотом циганських браслетів, ще один стрічний, що причепився до неї на вулиці й знічев’я пішов поруч, теревенячи про погоду або рух транспорту й роззираючись у юрбі, — з трохи силуваною довірливістю, властивою співвітчизникам, коли вони здибаються на чужині; чоловік без жалощів, нарікань чи гріхів, чистий, наче крижинка, чоловік, котрому просто заманулося провести з нею день, тиняючись по книгарнях і парках, п’ючи каву, радіючи випадковому знайомству, розмовляючи про давні уподобання, про те, яке було життя, коли вони обоє росли в тому самому місті, в тому самому кварталі, чотирнадцятилітні… «А◦пам’ятаєш ту зиму, і мокрі від мжички черевики, і обігрівачі? А◦літо і персикові дерева — там, на забороненій батьківщині?» Можливо, вона почувалась якось самотньо чи здогадувалася, що це — нагода покохатися, ні про що одне одного не розпитуючи, тож надвечір, коли вже не було причин блукати просто так, вона взяла його за руку й повела до своєї домівки. Разом з іще кількома вигнанцями вона винаймала брудне помешкання в жовтому будинку, що височів у глибині провулку, заставленого контейнерами для сміття. У вузькій кімнатчині на підлозі лежав укритий смужкуватою ковдрою матрац, тут-таки було кілька полиць, за які правили дошки, покладені на два стоси цеглин, а ще — книжки, афіші, одяг, повішаний на спинку стільця, валіза в кутку. Вона роздяглася без передмов, із виглядом слухняної дівчинки.

Він намагався кохатися з нею. Неквапно ковзав долонями по її тілу, по його западинках і горбочках, без поспіху намацуючи його вигини, розминаючи всю її — піддатливу глину на простирадлі, — поки вона зрештою відкрилася йому і віддалася. Згодом він обережно відсунувся. Пригорнувшись до чоловіка, вона почала знову шукати його ласки, сором’язливо ховаючи від нього обличчя, мацаючи його, торкаючись язиком і пощипуючи. Він лежав із напівзаплющеними очима, мовби хотів забутися, і якийсь час давав робити із собою все, що їй заманеться, аж поки відчув напад чи то туги, чи то сорому й відтрутив її. Вони закурили ще по одній сигареті, вже не почуваючись спільниками, бо зникла та нагальна потреба, що єднала їх упродовж цього дня; тепер у постелі лежали дві безпорадні істоти — поринувши у непам’ять, у жахливу порожнечу стількох несказаних слів. Познайомившись уранці, вони не планували нічого надзвичайного, не претендували на щось особливе — сподівалися лише знайти товариство і трохи втіхи, але тепер, коли опинилися наодинці, їх здолав відчай. «Ми втомилися», — усміхнулася вона, мовби перепрошуючи за відчуженість, що виникла між ними. Намагаючись виграти трохи часу, він обхопив руками обличчя жінки й поцілував її у вії. Вони лежали поруч, узявшись за руки й гомонячи про своє життя у країні, де опинилися випадково, — в цьому зеленому й привітному краю, де обоє однаково залишатимуться завжди чужинцями. Він подумав був, що варто вдягтись і попрощатися, перш ніж жахи, що мучать його, отруять атмосферу їхньої зустрічі, проте аж тепер завважив, яка вона юна й беззахисна, і захотів стати її другом. «Другом, — подумав він. — Не коханцем, а другом, аби інколи проводити разом хвилини дозвілля — без жодних претензій чи зобов’язань, другом, щоб не почуватися самотньо й опиратися страху». Він не наважився ані піти, ані відпустити її руку. Тепле, ніжне почуття, невимовний жаль до себе самого й до неї ятрили йому очі. Фіранка напнулася, наче вітрило, й жінка підвелася, щоб причинити вікно, сподіваючись, що темрява допоможе їм знову відчути бажання бути разом, обійняти одне одного. Але він потребував отієї смужечки світла з вулиці, бо без нього відчував, що знов божеволіє, замкнений у позачасовій безодні своєї дев’яностосантиметрової камери, пропахлої його власними екскрементами. «Не запинай фіранку, я хочу тебе бачити», — збрехав він, бо не наважився зізнатись, як боїться ночі, коли йому знову дошкуляють спрага, пов’язка, що неначе цвяхами впинається в голову, видіння якихось печер і надокучливих привидів. Він не міг заговорити з нею про це, бо в розмові одне тягне за собою інше і зрештою кажеш те, чого казати не хочеш. Вона знову лягла, якось мляво погладила його, провівши пальцями по невеличких рубцях, мовби вивчаючи їх. «Не турбуйся, це звичайні шрами, вони незаразні», — засміявся він, і вона знерухоміла, нашорошилася. Цієї миті він мав◦би сказати їй, що це — не початок нового кохання, навіть не миттєва пристрасть, а просто хвилина перепочинку, безневинна коротка мить, і невдовзі, коли вона засне, він, мовляв, піде геть; він мав◦би сказати їй, що для них не існує ні планів на майбутнє, ні потаємних телефонних дзвінків, вони більше не блукатимуть отак вулицями, взявшись за руки, і не вдаватимуть закоханих. Однак він не міг говорити, голос застряг у нього десь усередині, немов корабельна кітва, що зачепилася за дно. Він розумів, що тоне. Спробував утримати реальність, що вислизала від нього, на чомусь зосередитися — на розкиданій на стільці одежі, стосах книжок на підлозі, мапі Чилі на стіні, прохолоді цієї карибської ночі, глухому шумі, що долинав із вулиці; спробував зосередитися на тілі дівчини, яка лежала поруч, і думати лише про її розкуйовджене волосся, її солодкуватий запах. Він нечутно благав її допомогти йому врятувати ці миті, а тим часом дівчина, вмостившись, наче факір, у ногах постелі, дивилася на нього, і її світлі пипки й пупок теж дивилися на нього, і бачили, як він тремтить, і чули, як цокотять його зуби, а з горла вихоплюється стогін. Чоловік відчував усередині в себе дедалі глухішу тишу, він знав, що душа його розколюється, як це траплялось уже не раз, і припинив опір, і, падаючи у бездонне провалля, відпустив останню мотузку, що єднала його з теперішністю. Відчув реміння, що впивалося йому в щиколотки та зап’ястки, а тоді — різкий розряд струму, порвані сухожилки, голоси, що обсипали його лайкою, вимагаючи, аби він назвав імена, і крики — їх неможливо забути — Ани, яку катують поряд, і крики інших, підвішених за руки на подвір’ї.

«Що з тобою, заради Бога, що з тобою?!» — повернув його до дійсності голос Ани. Ні, Ана лишилася там, у болотах Півдня. Йому здалося, ніби це гола незнайомка термосить і кличе його, проте він не міг позбутись видінь, в яких раз по раз змахували батоги й майоріли прапори. Він зіщулився, намагаючись стримати нудоту. Заплакав, згадавши Ану й інших. «Що з тобою?» — дівчина знову, ніби здаля, озвалася до нього. «Нічого, обійми мене!..» — попросив він, і вона боязко наблизилась, обхопила його руками, заколисала, немов дитя, й, поцілувавши в чоло, мовила: «Поплач, поплач». Тоді поклала його долілиць на постіль, а сама простяглася на ньому.

Вони лежали так, обійнявшись, тисячу років, аж поки видіння поволі відступили, й чоловік ніби повернувся до її кімнатчини й відчув, що він, попри все, живий, дихає, серце б’ється, відчув на собі її тіло, її голова лежала в нього на грудях, руки й ноги притислися до його рук і ніг — двоє переляканих сиріт. І цієї миті, мовби здогадавшись про все, вона сказала, що страх сильніший за бажання, за кохання, ненависть, почуття провини, лють, сильніший за вірність. «Страх — це щось всеосяжне», — додала вона, і з її очей на шию йому полилися сльози. І для чоловіка усе спинилося, застигло, все зосередилося на найпотаємнішій рані. Він відчув, що вона — не просто дівчина, здатна кохатися зі співчуття; він відчув, що їй відомо те, що причаїлося по той бік німоти й цілковитої самотності, у тому замкненому просторі, де він сховався від полковника та власної зради, від спомину про Ану Діас та інших виказаних друзів, яких заводили одного за одним із зав’язаними очима. Звідки вона знає про все це?

Жінка підвелася. Її тендітна рука, яка намагалася намацати вимикач, окреслилася на тлі досвітнього туману, що сірів за вікном. Вона ввімкнула світло й зняла один по одному металеві браслети, які нечутно попадали на ковдру. Волосся прикривало половину її обличчя, коли вона простягла до нього руки. На її зап’ястках також біліли шрами. На якусь мить, що тривала, здавалося, цілу вічність, він закляк, втупившись у них, аж поки збагнув усе й побачив її, прив’язаною ременями до залізної решітки, якою пропускали електричний струм, і тоді вони обнялися й заплакали — спраглі злагоди і зізнання, й забороненими словами, обітницями, що їх дають удосвіта, розділили нарешті найпотаємнішу таємницю.

«Маленький Гайдельберг»[9]

Капітан і крихітка Елоїза стільки років танцювали в парі, що досягли досконалості. Кожен міг передчути наступний рух партнера, вгадати мить нового повороту, зрозуміти найслабше стискання руки чи порух ноги. За сорок років вони жодного разу не збилися, рухаючись із бездоганною точністю подружжя, звиклого кохатися й спати разом, притиснувшись одне до одного, й видавалося неймовірним, що ці двоє ніколи не перекинулися жодним словом.

«Маленький Гайдельберг» — розташований на оточеному банановими плантаціями пагорбі, віддалік од столиці, танцювальний салон, де, крім приємної музики й свіжішого, ніж надворі, повітря, відвідувачам пропонують присмачене різними спеціями рагу, що стимулює статевий потяг, — надто збуджуюче в тутешньому спекотному кліматі, але в дусі традицій, які надихнули власника закладу, дона Руперта. До нафтової кризи, коли скрізь панувала ілюзія достатку й фрукти завозилися з інших широт, фірмовою стравою тут був яблучний штрудель, але відтоді як від нафти залишилися тільки купа скам’янілого бруду й спомини про кращі часи, штрудель готують із гуаяви чи манго. Вкриті картатими, зелено-білими скатертинами столи стоять широким колом, залишаючи в центрі простір для танців; на стінах зображені буколічні сценки сільського життя в Альпах — золотокосі пастушки, кремезні хлопці, чисті корови. Музиканти вбрані в короткі штани на тірольських шлейках, шерстяні гетри й фетрові капелюхи, просяклі потом настільки, що втратили первісний вигляд і здаля скидаються на зеленкуваті перуки; оркестр грає на прикрашеному забальзамованим орлом помості — у птаха, як запевняє дон Руперт, час від часу відростають нові пір’їни. Один із музикантів грає на акордеоні, другий — на саксофоні, а третій за допомогою рук і ніг домагається одночасного звучання ударної установки й тарілок. Акордеоніст віртуозно володіє своїм інструментом та ще й співає: в його приємному тенорі вчувається легкий андалуський акцент. Попри безглуздий вигляд такого собі швейцарського шинкаря, він — улюбленець відвідувачок салону, чимало з яких плекають таємну мрію пережити вдвох із ним якусь небезпечну пригоду, приміром, виверження вулкану чи бомбардування, й утішено спустити дух в обіймах цих дужих рук, здатних вичавлювати з акордеона такі розпачливі звуки. Середній вік дам становить сімдесят років, але чуттєвість, яку викликає співак, від того не меншає, просто її огортає солодкий подих смерті. Оркестр працює від заходу сонця до півночі, окрім субот і неділь, коли тут повно туристів і музиканти мусять грати, поки не піде останній клієнт, тобто аж до світанку. Вони виконують лише польки, мазурки, вальси й танці різних регіонів Європи, наче «Маленький Гайдельберг» знаходиться не на Карибському узбережжі, а десь на березі Рейну.

У кухні порядкує донья Бурхель, дружина дона Руперта, чудова господиня, яку мало хто знає особисто, бо її життя минає між каструлями й горами зелені, адже їй доводиться готувати чужоземні страви з місцевих продуктів. Це вона вигадала штрудель із тропічних фруктів і збуджуюче рагу, здатне повернути міць безнадійному тюхтієві. Офіціантками працюють дочки господарів, дві міцні жіночки, від яких пахне корицею, гвоздикою, ваніллю й лимоном, і кілька таких само рум’янощоких місцевих дівчат. Завсідники закладу — іммігранти з Європи, які втекли сюди від якоїсь війни чи бідності, крамарі, селяни, ремісники — люди привітні й прості; можливо, вони не завжди були такими, але з віком набули зичливої чемності розважливих стариків. Чоловіки вбрані в піджаки й метелики, та коли танці й спожите пиво зігрівають їхні душі, вони знімають усе зайве й залишаються в сорочках. Сукні жінок барвисті й старомодні, наче видобуті з привезеної з далекої батьківщини скрині з посагом нареченої. Час від часу тут з’являється ватага агресивно налаштованих підлітків, появі якої передують оглушливе ревіння мотоциклів і брязкіт чобіт, ключів і ланцюжків; вони приходять позбиткуватися над стариками, але інцидент не переходить у сутичку, бо ударник і саксофоніст завжди готові втрутитися й навести лад.

[9] Гайдельберг — місто в Німеччині.