Оповідки Еви Луни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Справи Томаса Варгаса ускладнилися, коли він прийняв виклик лейтенанта й після шестигодинної гри виграв у того двісті песо. Щоб сплатити поразку, офіцер конфіскував платню своїх підлеглих. Лейтенант був смаглявий, ставний, з вусами, мов у моржа, й завжди розстебнутим кітелем, аби дівчата могли оцінити його волосатий торс і колекцію золотих ланцюжків. У Агуа Санті ніхто його не поважав, бо лейтенант мав химерну вдачу й, користаючись владою, вигадував правила та порядки на власний розсуд. До його появи тутешня в’язниця складалася з двох приміщень, де забіяки могли перебути ніч після бійки, — в Агуа Санті ніколи не знали тяжких злочинів, єдиними справжніми кримінальниками тут час від часу ставали в’язні, котрих етапували до тюрми в Санта Марії, однак лейтенант заповзявся кожного, хто потрапляв до відділку, добре віддухопелити. Через нього люди почали боятися закону. Офіцера душила лють через втрату двохсот песо, проте гроші він віддав мовчки й навіть з деякою полегкістю, бо, попри необмежену владу, не міг вийти з-за столу, не розрахувавшись.

Томас Варгас два дні хвалився перемогою, поки лейтенант не сповістив, що чекатиме його в суботу, щоб узяти реванш. Цього разу ставка становитиме тисячу песо — офіцер заявив це так категорично, що Томас Варгас одразу згадав удари плазом шаблі по сідницях і не наважився відмовитися. Надвечір у суботу в шинку ніде було й голки встромити. Через тісняву та спеку повітря в приміщенні застоялося, й довелося витягти стіл надвір, щоб усі бажаючі могли спостерігати гру. Ще ніколи в Агуа Санті не билися об заклад на таку силу-силенну грошей, а убезпечити чесність змагання мав Ріад Халабі. Той для початку зажадав, аби публіка трималася на відстані в два кроки, щоб обійшлося без шахрування, і велів лейтенантові та іншим поліцаям залишили зброю в передпокої.

— Перш ніж розпочати партію, обидва гравці повинні покласти гроші на стіл, — проголосив суддя.

— Мого слова досить, турку, — озвався лейтенант.

— У такому разі й мого теж, — підхопив Томас Варгас.

— Як ви платитимете, якщо програєте? — поцікавився Ріад Халабі.

— Я маю дім у столиці — коли програю, Варгас уже завтра отримає документ на право власності.

— Гаразд. А◦ти?

— Я розрахуюся закопаним золотом.

Ця гра була найхвилюючою подією в селищі за багато років. Ціла Агуа Санта — навіть старезні діди та дітлахи — юрмилися на вулиці. Не було тільки Антонії С’єрри та Кончі Діас. Ні лейтенант, ні Томас Варгас не викликали нічиєї симпатії, тож усім було байдуже, хто виграє; розвага полягала в тому, щоб стежити за прикрощами суперників і тих, хто поставив на котрогось із них. На користь Томаса Варгаса промовляв той факт, що доти йому щастило в картах, а перевагою лейтенанта вважалися його холоднокровність і слава головоріза.

О сьомій вечора гра скінчилася, і, згідно з правилами, Ріад Халабі проголосив переможцем лейтенанта. Перемогу поліцай сприйняв так само незворушно, як і поразку за тиждень перед тим, — ні знущальної посмішки, ні зайвого слова: він і далі сидів на своєму стільці, колупаючись мізинцем у зубах.

— Що◦ж, Варгасе, настав час відкопати твій скарб, — мовив, коли вщух галас роззяв.

Шкіра Томаса Варгаса зробилася землистого кольору, його сорочка спітніла, і, здавалося, повітря не проникало в нього, а застрягало в роті. Він двічі спробував підвестися, але ноги не слухалися старого. Ріадові Халабі довелося його підтримувати. Нарешті він зібрався на силі й поплентався в бік шосе, а лейтенант, поліцаї, араб, учителька Інес й ціла Агуа Санта галасливою процесією рушили за ним. Коли пройшли милі зо дві, Варгас повернув праворуч й занурився у нетрі, що оточували селище. Стежки не було, проте він упевнено продирався вперед поміж гігантських дерев і заростей папороті, аж поки дійшов до краю ледь помітного в непроникній гущі яру. Юрба залишилася стояти, а Томас Варгас із лейтенантом спустилися в яр. Хоча до заходу сонця залишалося зовсім мало часу, повітря було задушливим. Томас Варгас зробив знак, щоб його залишили самого, став рачки, поповз і зник серед лапастих філодендронів. За мить почувся його розпачливий зойк. Лейтенант метнувся в зарості, вхопив старого за ноги й посмиком витягнув назовні.

— В◦чому справа?

— Його нема! Нема!

— Як нема?

— Клянуся, лейтенанте, я нічого не знаю, його вкрали, мій скарб украли! — старий заридав, мов удова, та так невтішно, що навіть не відчував копняків, якими пригощав його лейтенант.

— Покидьок! Ти заплатиш мені за це! Заплатиш, скурвий сину!

Ріад Халабі притьма спустився на дно яру й видер Томаса Варгаса з лейтенантових рук, перш ніж той перетворив бідолаха на криваве місиво. Араб умовив офіцера заспокоїтися, бо лупнями справи не залагодиш, і допоміг старому видертися вгору. Томас Варгас натерпівся страху, його тіло було в жалюгідному стані, він заходився плачем і спотикався на кожному кроці, тож, коли поверталися, арабові довелося ледь не нести його весь час на руках до самісінького ранчо. Антонія С’єрра та Конча Діас сиділи на плетених стільцях на порозі, пили каву й милувалися смерканням. Розповідь про подію їх анітрохи не засмутила, вони й далі незворушно посьорбували каву.

Лихоманка не відпускала Томаса Варгаса більше тижня, він марив золотими монетами та міченими картами, але мав від природи міцне здоров’я, тож замість померти від розпачу — чого всі від нього очікували — оговтався. Коли вже міг підводитися, кілька днів не наважувався вийти з дому, та зрештою потяг до гульби переважив обережність, і хоча переляк не минувся, він напнув фетрового капелюха й пошкандибав до шинку. Того вечора старий не повернувся додому, а через два дні хтось приніс звістку, що він лежить у тому◦ж яру, де ховав свій скарб. Томас Варгас був посічений ударами мачете, наче яка худобина, — саме так, на загальну думку, він і мав рано чи пізно скінчити свої дні.

Антонія С’єрра й Конча Діас поховали його без видимих ознак жалю, у присутності лише Ріада Халабі та вчительки Інес, які прийшли, щоб не залишити жінок самих, а не задля того, щоб віддати посмертну шану людині, яку зневажали за життя. Жінки й далі мешкали разом, готові допомагати одна одній у вихованні дітей і повсякденних клопотах. Невдовзі після похорону вони купили курей, кролів і свиней, з’їздили автобусом до міста й привезли одяганки для всієї родини. Того року жінки обнесли ранчо новою дощаною загорожею, добудували дві кімнати й пофарбували оселю синьою фарбою, встановили на кухні газову плиту й почали готувати різні страви на продаж. Щодня опівдні з усіма дітьми вони йшли продавати свої вироби до поліційного відділку, у школу та на пошту, а зайві порції залишали на прилавку крамнички, щоб Ріад Халабі міг запропонувати їх водіям вантажівок. Так вони подолали злидні та вийшли на дорогу добробуту.

Якщо ти зворушиш моє серце

Амадео Перальта виховувався у ватазі свого батька й зрештою зробився шибайголовою, як усі чоловіки в його родині. Батько вважав, що навчання створене для педиків; «щоб бути в житті переможцем, потрібні не книжки, а зважливість і хитрість», — часто повторював він, тож тримав синів у шорах. Однак із часом зрозумів, що світ дуже швидко змінюється і справи слід будувати на більш надійному ґрунті. Доба безтурботного злодійства поступилася місцем корупції та вигадливому здирництву, настав час по-сучасному розпоряджатися капіталом і покращити власний імідж. Тож він зібрав синів і велів їм заприятелювати із впливовими особами та навчитися вести справи законно, щоб і далі безкарно гараздувати. А◦ще старий порадив синам пошукати наречених серед найшляхетніших родин в окрузі, мовляв, можливо, їм вдасться відмити ім’я Перальти від стількох брудних і кривавих плям. На той час Амадео виповнилося вже тридцять два роки, він мав укорінену звичку зваблювати дівчат, а потім їх кидати, тож думка про шлюб не припала йому до душі, однак він не наважився суперечити батькові. Амадео почав залицятися до доньки одного землевласника, шість поколінь родини якого жили в цих краях. Попри сумнівну славу кавалера, дівчина згодилася, бо була не надто привабливою та боялася залишитися одиначкою. І обоє почали надокучливий провінційний ритуал женихання. Почуваючись незграбним у білому полотняному костюмі та наваксованих черевиках, Амадео щодня навідувався до дівчини й сидів під пильним поглядом майбутньої тещі чи якоїсь тітоньки, і поки сеньйорита частувала його кавою та тістечками з гуаяви[2], крадькома позирав на годинник, вичікуючи слушної миті, щоб попрощатися.

За кілька тижнів перед весіллям Амадео Перальті довелося поїздити провінцією в справах. Так він добувся до Агуа Санти, однієї з тих місцин, де ніхто не залишається й назву якої подорожні рідко коли можуть згадати. У годину післяобіднього відпочинку Амадео їхав вузькою вуличкою, клянучи спеку й застояний у повітрі солодкуватий запах мангового мармеладу, коли раптом почув чистий, наче дзюрчання струмка серед каміння, звук, що долинав із непоказного будиночка з облупленими через сонце та дощі стінами, як майже всі тамтешні оселі. За гратчастою загорожею Амадео розгледів вимощену темною кам’яною плиткою галерею із побіленими стінами, далі подвір’я, а ще далі дівчину, котра, сидячи навпочіпки на землі, тримала на колінах цитру зі світлого дерева. Якусь мить Амадео дивився на неї.

— Гей, дівчино, — гукнув нарешті. Та підвела голову, й, попри відстань, він розрізнив здивовані очі та боязку посмішку на ще дитячому личку. — Ходімо зі мною, — чи то наказав, чи то попросив Амадео пересохлими губами.

Дівчина вагалася, останні ноти зависли в повітрі, немов знаки запитання. Перальта знову покликав її, вона підвелася й підійшла ближче; він просунув руку крізь металеве пруття загорожі, натиснув на клямку, відчинив хвіртку й узяв дівчину за руку, водночас переповідаючи їй увесь свій джиґунський репертуар, присягаючись, буцімто бачив її в снах, шукав її все життя, мовляв, тепер він не може просто відпустити її, бо вона жінка його долі, — втім, Амадео міг◦би й не розводитися про все це, бо перед ним була простодушна дівчина, яка не розуміла сенсу його слів, хоча, можливо, її зачарував його голос. Ортенсії щойно виповнилося п’ятнадцять, її тіло було готове до перших обіймів, хоча вона цього не знала й не розуміла, що це за неспокій і трепет народжуються в її душі. Амадео з такою легкістю усадив її в свою автівку й відвіз на якийсь пустир, що через годину геть забув про дівчину. Не згадав її й тоді, коли за тиждень, подолавши відстань у сто сорок кілометрів, охоплена любовною лихоманкою дівчина раптом переступила поріг його дому: вона була в жовтому бавовняному сарафанчику й альпаргатах[3], з цитрою під пахвою.

Через сорок сім років, коли Ортенсію витягли з ями, де вона тулилася похована живцем, і з усієї країни з’їхалися журналісти, щоб її сфотографувати, жінка вже не пам’ятала ні свого імені, ні як вона туди потрапила.

— Чому ви тримали її, наче якусь звірину? — напосідали репортери на Амадео Перальту.

— Бо мені так запраглося, — спокійно відповів той. У свої вісімдесят років він був, як завжди, при тямі, проте не розумів, чому зчинився такий гармидер через подію, яка сталася давним-давно.

Амадео не збирався нічого пояснювати. Він був главою роду, мав правнуків і владний голос, ніхто не наважувався дивитись йому у вічі, і навіть священики, вітаючись із ним, схиляли голови. За довге життя він збільшив успадковані від батька статки, заволодів усіма землями, що простягалися від руїн іспанської фортеці аж до кордонів держави, а потім зробив політичну кар’єру, завдяки якій став наймогутнішим орударем в окрузі. Взяв шлюб із потворною донькою землевласника, мав із нею дев’ятеро законних дітей, а з іншими жінками бозна-скільки байстрюків, але не пам’ятав жодної з них, бо його серце виявилося непридатним для любові. Єдиною, кого він не міг зовсім позбутися, була Ортенсія, яка застрягла в його свідомості, наче кошмарний сон. Після недовгих любощів у траві на пустирі, Амадео повернувся додому, до своєї роботи й прісної нареченої з шанованої родини. Це Ортенсія шукала його, аж поки врешті знайшла, це вона перепинила його й учепилася в його сорочку з несамовитою покірливістю рабині. «Оце так халепа, — подумав він тоді. — Я от-от маю урочисто взяти шлюб, а ця божевільна стає мені поперек дороги». Вирішив спекатися її та, коли глянув на дівчину в жовтому вбранні, із благанням в очах, зрозумів, що було◦б безглуздям не скористатися з такої нагоди, й надумав сховати її, поки знайде якийсь вихід.

[2] Гуаява — плід однойменного тропічного дерева.

[3] Альпаргати — повстяне взуття.