Оповідки Еви Луни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наступні сім років Елена провела в інтернаті при монастирі, ще три — в столичному університеті, після чого почала працювати в банку. Тим часом матір узяла шлюб зі своїм коханцем, і тепер вони вдвох давали раду пансіону й навіть накопичили достатньо грошей, щоб переїхати в невеличкий сільський будиночок, де подружжя вирощувало на продаж гвоздики та хризантеми. Соловей повісив свою афішу в позолоченій рамці, але більше не співав по ночах, і ніхто за ним не сумував. Він ніколи не супроводив дружину, коли та провідувала дочку, й не розпитував про неї, щоб не труїти собі душу, проте часто думав про дівчинку. Пам’ять зберігала її давній образ, роки не торкнули його: для Берналя вона залишалася хтивим створінням, пойнятим любов’ю, яку він відкинув. Насправді з плином літ образ цього кощавого пташеняти, цієї ручки на його животі, цього дитячого язика у нього в роті дедалі більше оволодівав уявою Берналя, аж поки перетворився на нав’язливу ідею. Обіймаючи обважніле тіло дружини, він мусив зосереджуватися на своїх видіннях, боязко воскрешаючи в пам’яті Елену, аби розбуркати дедалі примарнішу хіть. У зрілі роки він ходив до крамничок із дитячим одягом і купував бавовняні трусики, щоб втішатися, пестячи їх і себе. Потім соромився цих нестямних хвилин і спалював трусики або закопував десь на подвір’ї, по-дитячому намагаючись про все забути. Йому подобалося блукати поблизу шкіл і в парках і дивитися здаля на дівчаток, котрі на якусь мить повертали його в безодню того незабутнього четверга.

Елені було двадцять сім років, коли вона вперше приїхала до матері, щоб познайомити зі своїм нареченим, армійським капітаном, який уже давно просив її руки. Молоді прибули прохолодного листопадового надвечір’я; наречений вбрався у цивільне, аби не видатися надто гордливим у військовому мундирі, а Елена була вся увішана подарунками. Берналь із юначим нетерпінням чекав на ці відвідини. Він подовгу вдивлявся в своє віддзеркалення у люстрі, вивчаючи власне лице, запитуючи себе, чи завважить вона переміни в ньому, чи в її уяві Соловей залишився непідвладним руйнівному часові. Берналь підготувався до зустрічі, зваживши кожне своє слово й уявляючи всі ймовірні відповіді. Та він не передбачив одного: замість палкого створіння, через яке в нього краялося серце, перед ним постала сувора й боязка жінка. Берналь почувався так, ніби його зрадили.

Коли посутеніло, перша радість од зустрічі минулася й матір з дочкою встигли переповісти одна одній останні новини, стільці винесли на подвір’я, щоб посидіти в холодку. Повітря було просякнуте пахощами гвоздик. Берналь запропонував випити вина, й Елена пішла з ним по келихи. Кілька хвилин вони залишалися вдвох у невеличкій кухні. І тоді чоловік, який так довго чекав цієї нагоди, затримав руку жінки й сказав їй, що все те було жахливою помилкою, мовляв, того ранку він спав і не тямив, що робить, мовляв, у нього в думках не було жбурляти її на підлогу й ображати, тож він благає, щоб вона зглянулася й вибачила йому, може, це поверне його до тями, бо всі ці роки пекуча думка про неї переслідувала його, псувала кров і ятрила душу. Елена здивовано гляділа на чоловіка, не знаючи, що відповісти. Про яке зіпсоване дівчисько він говорить? Для неї дитинство залишилося далеко позаду, біль цього першого, знехтуваного кохання був заблокований в якомусь непроникному закутку її пам’яті. Вона зовсім не пам’ятала того давнього четверга.

Кларіса

Кларіса народилася, коли ще в місті не було електрики, бачила по телевізору першого астронавта, котрий ширяв над поверхнею Місяця, і померла від подиву того дня, коли Папа прибув із візитом і назустріч йому вийшли виряджені, мов черниці, гомосексуалісти. Її дитинство минуло в заростях папороті та в опромінюваних світильниками галереях. Дні в ті часи спливали повільно. Кларіса так і не призвичаїлася до нинішніх шалених ритмів, мені завжди здавалося, що вона застигла в повітрі кольору сепії на портреті з минулого століття. Мабуть, колись вона мала тонкий стан, легку ходу і профіль, наче викарбуваний на медальйоні, та коли я познайомилася з нею, це вже була дивакувата старушенція з випнутими, немов два маленьких горбики, плечима, а її голову вінчав жировик завбільшки з голубине яйце, навколо якого Кларіса намотувала сиве волосся. Її кмітливий і глибокий погляд міг проникнути в найпотаємніші закутки зла й повернутися неушкодженим. За свій довгий вік вона набула слави святої, і після її смерті багато хто тримає фотографію Кларіси в домашньому вівтарі, поруч із святими образáми, аби просити її про допомогу в якихось незначних справах, хоча Ватикан не визнав і, либонь, ніколи не визнає її як чудотворницю, адже благодіяння Кларіси дещо своєрідні: вона не зціляє незрячих, як свята Лусія, не знаходить самотнім жінкам чоловіків, як святий Антоній, проте подейкують, нібито вона допомагає у випадках тяжкої вагітності, рекрутського набору та гнітючої самотності. Її чудá скромні та недоказові, але такі◦ж необхідні, як надзвичайні дивовища церковних святих.

Я познайомилася з нею в юності, коли працювала служницею в Сеньйори, або нічної дами, як називала Кларіса жінок цієї професії. Вже тоді Кларіса скидалася радше на дух, аніж на людину: здавалося, ще мить і вона відірветься від підлоги й вилетить у вікно. Мала руки знахарки, і ті, хто не могли заплатити лікарю або зневірилися у традиційній науці, чекали своєї черги, щоб Кларіса погамувала їхній біль чи вберегла від нещастя. Моя господиня зазвичай кликала Кларісу, щоб та приклала руки їй до спини. Кларіса мимохідь копирсалась у Сеньйори в душі, намагаючись змінити її життя й настановити на праведну путь, однак моя господиня не квапилася виходити на ту путь, бо мусила◦б відмовитися від свого бізнесу. Десять-п’ятнадцять хвилин — залежно від інтенсивності болю — Кларіса дарувала їй цілюще тепло своїх долонь, а тоді випивала склянку фруктового соку як плату за послугу. Сидячи одна навпроти одної на кухні, жінки гомоніли про людське та божественне, моя господиня переважно про людське, а гостя про божественне, й обидві вели розмову доброзичливо, суворо дотримуючись добрих манер. Потім я змінила роботу й на два десятиліття загубила Кларісу з очей, аж поки ми стрілися знову й відновили наші приязні стосунки, які тривають донині, попри різні перешкоди, такі як, приміром, її смерть, що внесла певний сумбур у наше спілкування.

Навіть тоді, коли через старість вона вже не могла рухатися з колишнім місіонерським завзяттям, Кларіса незмінно допомагала ближнім, інколи навіть усупереч їхній волі, як це було у випадку з тими пройдисвітами з вулиці Республіка, які, згнітивши серце, мусили вислуховувати гнівні проповіді цієї доброї сеньйори, яка заповзялася врятувати їхні душі. Кларіса відмовлялася від усього особистого, щоб віддати його нужденним; взагалі-то вона не мала нічого, крім одежі, що була на ній, і наприкінці життя насилу могла◦б знайти людину, біднішу за себе. Благодійність перетворилася на дорогу з двостороннім рухом, і вже невідомо було, хто дає і хто отримує.

Вона мешкала в напівзруйнованому триповерховому будинку, одні приміщення в якому стояли порожні, а інші здавалися під склад алкогольних виробів, тож повітря там відгонило спиртним. Кларіса не переїздила зі свого успадкованого від батьків дому, бо він нагадував про її шляхетне минуле, до того◦ж понад сорок років тому її чоловік поховав себе живцем в одному з помешкань у глибині подвір’я. Він працював суддею в якійсь із віддалених провінцій і з гідністю виконував свої повинності до народження другого сина, коли зневіра переважила в ньому бажання опиратися долі і він, наче кріт у норі, зачинився в своїй смердючій кімнаті. Чоловік дуже рідко виходив звідти й тоді никав по дому, немов примара, але зазвичай лише прочиняв двері, щоб виставити нічний горщик й узяти їжу, яку щодня залишала йому дружина. Спілкувався з нею за допомогою виведених каліграфічним почерком записок і постукування в двері: два удари означали «так», а три — «ні». З-за стін його помешкання долинали ядушний кашель і невідомо до кого звернені лихі слова.

— Бідолашний, бодай Господь швидше прикликав його до себе й поставив співати у хорі янголів, — без тіні іронії зітхала Кларіса, однак вчасна смерть її чоловіка вочевидь не входила до числа милостей Божественного провидіння, бо той пережив її й живе досі, хоча йому, либонь, уже виповнилося сто років, хіба що він таки помер, а кашель і прокльони, що долинають назовні, — це лише відлуння звуків, виданих ним раніше.

Кларіса вийшла за нього заміж, бо він був перший, хто її про це попросив, а її батькам суддя видався найкращою з можливих партій. Вона залишила похмурий добробут батьківської домівки й звикла до жадібності та вульгарності чоловіка, не претендуючи ні на що краще. Один-єдиний раз, коли вона ностальгійно згадала колишню вишуканість, стосувався рояля, грою на якому Кларіса втішалася ще в дитинстві. Відтак ми взнали про її любов до музики, і через багато років, коли вона вже зовсім постаріла, ми, її друзі, подарували їй скромне піаніно. На той час Кларіса вже майже шістдесят років не бачила клавіш, а проте вмостилася на табуретці й безпомильно зіграла по пам’яті ноктюрн Шопена.

Через два роки після весілля, у них із суддею народилася дочка-альбіноска, котра — щойно навчилася ходити — почала супроводжувати матір до церкви. Малу так зачаровували церковні оздоби, що вона почала зривати занавіски, щоб убратися, мов єпископ, і невдовзі вже не грала ні в які інші ігри, крім однієї: дівчинка наслідувала рухи панотця й співала гімни латиною, яку сама вигадала. Дитина безнадійно відставала в розвитку, молола якусь тарабарщину, з її рота весь час текла слина, до того◦ж її часто змагали напади нестямної люті, і тоді дівчинку доводилося зв’язувати, наче ярмаркову худобину, щоб вона не погризла, бува, меблі й не кидалася на людей. Досягнувши статевої зрілості, вона вгамувалася й почала допомагати матері по дому.

Син, який народився згодом, мав нічим не примітне азійське личко; єдине, що він навчився вправно робити, — це триматися на велосипеді, однак це вміння йому не придалося, бо матір жодного разу не наважилася випустити хлопця на вулицю. День за днем на подвір’ї він крутив педалі закріпленого на підставці велосипеда без коліс.

Вади дітей не вплинули на непохитний оптимізм Кларіси, яка вважала їх непроникними для зла чистими душами й, спілкуючись із ними, вживала лише пестливі слова. Найбільшою її турботою було вберегти дітей од земних страждань; вона часто запитувала себе, хто дбатиме про них, коли її не стане. Батько, навпаки, ніколи про них не згадував; він учепився за думку, що це, мовляв, пізні діти, як за привід поринути в маріння, кинути роботу, друзів, навіть відмовитися від свіжого повітря й зачинитись у своїй кімнаті, де він тільки те й робив, що з терплячістю середньовічного ченця переписував до конторського зошита газетні статті. Тим часом дружина витратила до останнього мідяка свій посаг і всю спадщину, а тоді вже мусила братися за будь-яку роботу, щоб утримувати сім’ю. Власні біди не відвернули її від чужих, і навіть у найтяжчі періоди життя вона не полишала благодійництва.

Кларіса дуже добре розуміла людські слабкості. Одного вечора вона, на той час уже сива бабця, шила щось у себе в кімнаті, коли раптом до неї долинули якісь дивні звуки. Вона підвелася, щоб піти подивитися, в чому річ, однак так і не вийшла з кімнати, бо в дверях зіштовхнулася з якимось чоловіком, котрий приставив їй до горла ножа.

— Цить, шльондро, бо я розітну тебе одним ударом, — пригрозив незнайомець.

— Це не тут, синку. Притулок нічних дам на іншому боці вулиці, звідки лунає музика.

— Не жартуй, це пограбування.

— Що? — недовірливо всміхнулася Кларіса. — І що◦ж ти у мене вкрадеш?

— Сідай, зараз я прив’яжу тебе до стільця.

— Ну що ти, синку, я годжуся тобі в матері, ти мусиш бути зі мною чемним.

— Сідай!

— Не кричи, бо перелякаєш мого чоловіка, а він людина хвороблива. І, до речі, сховай ножа, щоб нікого, бува, не порізав, — озвалася Кларіса.

— Слухайте, сеньйоро, я прийшов вас пограбувати, — пробурмотів розгублений нападник.

— Ні, це не пограбування. Я не дозволю тобі вчинити гріх. Я дам тобі трохи грошей з власної волі. Не ти відбереш їх у мене, а я їх тобі дам, затямив? — Вона дістала гаманець і витягла з нього все, що в неї лишалося до кінця тижня. — Це все, що я маю. Як бачиш, наша родина досить бідна. Ходімо на кухню, я поставлю чайник.

Чоловік сховав ніж і поплентався за нею з купюрами в руці. Кларіса приготувала й розлила в дві чашки чай, дістала залишки печива та запросила незнайомця до вітальні.

— Що навело тебе на безглузду думку пограбувати неімущу стару?

Злодій розповів, що кілька днів стежив за нею, знав, що вона мешкає сама, й вирішив, що в цьому домі буде чим розжитися. Це вперше він зважився на пограбування, бо безробітний, а в нього четверо дітей, і йому ніяк не можна знову повернутися додому з порожніми руками. Вона пояснила чоловікові, що ризик надто великий, адже його могли не лише заарештувати — йому може бути уготоване пекло, хоча, щиро кажучи, вона не думає, що Господь так суворо покарає його; в крайньому разі сердешний опиниться у чистилищі, звісно, за умови, що розкається й ніколи більше так не чинитиме. Вона згодилася внести його до списку своїх підопічних і пообіцяла не виказувати поліції. Прощаючись, вони двічі поцілували одне одного в щічку. Наступні десять років, до самісінької смерті Кларіси, чоловік присилав їй поштою на Різдво якийсь невеличкий дарунок.

Не завжди стосунки Кларіси з іншими людьми були такого штибу; вона зналася з поважними особами — родовитими дамами, багатими комерсантами, банкірами та громадськими діячами, до яких ходила в пошуках допомоги для ближніх, однак не розводилася про те, як її приймали. Одного дня Кларіса завітала до офісу відомого своїми полум’яними промовами депутата Дієго С’єнфуегоса, одного з небагатьох некорумпованих політиків у країні, що не завадило йому зробитися міністром і ввійти до підручників з історії як автору якоїсь мирної угоди. В◦ті часи Кларіса була ще молодою й трохи боязкою, а проте вже тоді відзначалася неймовірною рішучістю, властивою їй у старості. Вона прийшла до депутата, аби той ужив свій вплив і допоміг придбати новий холодильник для черниць із обителі святої Терези. Чоловік здивовано втупився в неї, не розуміючи, з якого це дива він повинен допомагати своїм ідеологічним супротивницям.

— Тому що в монастирській їдальні щодня безкоштовно обідає сотня дітлахів, і майже всі вони діти комуністів та євангелістів, які голосують за вас, — спокійно пояснила Кларіса.

Так зародилась їхня дружба, що коштувала політикові багатьох клопотів і послуг. З такою◦ж невідпорною логікою вона роздобувала в єзуїтів шкільні стипендії для дітей атеїстів, у русі жінок-католичок — уживаний одяг для повій зі свого кварталу, в Німецькому інституті — музичні інструменти для єврейського хору, у власників виноградників — кошти для програм допомоги алкоголікам.