Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зате лорд Блатерард Осмо нарешті зміг цілковито присвятити себе Нові Пазару. На початку 1939-го його знайшли в будинку Однієї Віконтеси, у ванні, заповненій пудингом з тапіоки, у якому він загадковим чином утопився. Дехто вбачав у цій події руку Фірми. Минули місяці, почалася Друга світова війна, минули роки, а про Нові Пазар не було жодної звістки. Пірат Прентіс врятував Європу від Балканського Армагеддону, про який мріяли старі дідугани, умліваючи у своїх ліжках перед його величчю, — хоча від Другої світової, звичайно, не вберіг. Однак до того часу Фірма дозволяла Піратові лише крихітні гомеопатичні дози миру — саме стільки, щоб тримати його укріплення у формі, але недостатньо, аби втруїти.

Тедді Блоут на обідній перерві, хоча обід сьогодні — тьху, розкислий банановий сандвіч у провощеному папері, його Тедді спакував у стильний ранець з кенгурячої шкури і приткнув між усяким причандаллям — мініатюрною шпигунською фотокамерою, слоїком мастики для вусів, бляшанки лакричних, ментолових і перцевих «Пастилок для пом’якшення голосу», сонячними окулярами в золотій оправі у стилі генерала МакАртура, парою гребінців, кожен у формі палаючого меча ВГСЕС[22], які мама замовила йому у «Ґаррарда», а сам Блоут вважає вишуканими.

Цього мрячного зимового дня його мета — сіра кам’яна садиба, ані досить велика, ані достатньо історична, щоб фігурувати у довідниках, розташована трохи в глибині — її не видно з Ґроувнер-сквер, дещо обіч офіційно натоптаних столичних маршрутів війни та коридорів влади. Ледь замовкнуть друкарські машинки (о 8:20 та в інші містичні години), якщо в небі не літають американські бомбардувальники, а на Оксфорд-стрит ущухне вуличний рух, іззовні долинає цвірінькання зимових пташок, що діловито юрмляться біля розвішаних дівчатами годівничок.

Плитняк слизький від туману. Настав понурий, важкий, зголоднілий за тютюном, болиголовний, гастритний полудень, а мільйони бюрократів старанно проєктують смерть, багато з них уже приклалися до другої-третьої пінти чи хайболу, породжуючи своєрідну ауру відчаю. Але Блоут, заходячи в обкладені мішками з піском двері (о так, тимчасові піраміди, зведені задля втіхи нащадків допитливих богів), нічого цього відчути не може: він надто зайнятий пошуком можливих відмовок на випадок, якщо його заскочать, ну, не те, щоб таке точно сталося, самі розумієте…

Приязна дівчина в окулярах із ЖДК[23] за головною стійкою жує ґумку і помахом руки відсилає його сходами нагору. Впрілі суконні ад’ютанти дорогою на штабні наради, у вбиральні, по годині-другій добрячої випивки, кивають на ходу, взагалі не бачачи Блоута, всі його знають, він приятель того, як-там-його, однокурсника з Оксфорду, того лейтенанта, що працює на АХТУНҐ…

Стара будівля поділена на окремі гетто для військових бюрократів. АХТУНҐ — це Адміністрація хіміко-технічного управління німецьких ґрунтів. Прокурений паперовий гадючник, наразі практично порожній, чорні друкарські машинки вивищуються, мов надгробки. На підлозі — зашмульганий лінолеум, вікон нема, електричне світло жовте, дешеве, безжальне. Блоут зазирає до кабінету, відведеного його давньому приятелеві по коледжу Ісуса, лейтенантові Оліверу «Алюру» Макер-Маффіку. Нікого нема. Алюр і Янкі на обіді. Гаразд. Отже, виймай стару камеру, вмикай гнучку лампу, наводь рефлектор осюди…

Подібні закапелки, либонь, розкидано по всьому ЄТВД[24] — три замурзані обшарпано-кремові стінки з фіброліту, а стелі катма. Алюр ділить її зі своїм американським колегою — лейтенантом Тайроном Слотропом. Їхні столи стоять під прямим кутом один до одного, тож поглядами колеги не зустрічаються, хіба незграбно крутнувшись градусів так на 90. Стіл Алюра чистий, а на Слотроповому страшенний безлад, його не розчищали до первісного дерева стільниці з 1942 року. Бюрократична смегма, що осідала на дно шарами, складається з мільйонів червоних і рудих крихт ґумки для стирання, стружки від олівців, засохлих плям чаю або кави, слідів цукру та «Домашнього молока», маси тютюнового попелу, найтонших чорних пилинок зі стрічки друкарської машинки, застарілого бібліотечного клейстеру, зламаних і викришених на пудру піґулок аспірину. Вище лежить пласт канцелярських скріпок, камінців від «зіппо», ґумок, дротяних скобок, недопалків і зім’ятих сигаретних пачок, загублених сірників, шпильок і кнопок, пер від ручок, олівцевих недописків усіх кольорів, включаючи дефіцитні геліотроп та умбру, дерев’яних кавних ложечок, пастилок для горла «Рудий берест» від «Thayer», які надсилає Слотропу його мама Наллін аж із Массачусетсу, обривків клейкої стрічки, мотузки, шматочків крейди… а понад цим — шар забутих меморандумів, порожніх продовольчих книжок кольору буйволової шкіри, телефонних номерів, листів, залишених без відповіді, подертих клаптів копірки, нашкрябаних акордів для гавайської гітари до десятка пісеньок, включно з «Джонні-Пундик знайшов собі троянду в Ірландії[25]» («У нього справді є досить вдалі аранжування, — каже Алюр. — Щось на кшталт американського Джорджа Формбі[26], якщо можеш таке уявити», — але Блоут вирішує, що ліпше не уявляти), порожнього флакона з-під тоніка для волосся «Кремль[27]», окремих пазлів із зображенням бурштинового лівого ока ваймаранера[28], зелених оксамитових складок вечірньої сукні, сланцево-блакитних прожилків далекої хмарки, помаранчевого німбу вибуху (а може, заходу сонця), заклепок в обшивці «Летючої фортеці», пін-ап дівчини з надутими губками і частиною рожевого стегна… кілька старих тижневих звітів управління розвідки, закручена штопором струна гавайської гітари, коробка від клейких різнобарвних паперових зірочок, частини ліхтарика, кришка від крему для взуття «Самородок», у якій Слотроп час від час досліджує своє нечітке мідне зображення, хтозна скільки довідників з бібліотеки АХТУНҐа, що далі по коридору, словник технічних термінів німецької мови, Особливі вказівки МЗС або Міський план і, якщо тільки не позичили чи не викинули, то «Н’юз оф зе Ворлд» також десь там є — Слотроп любить читати.

До стіни біля столу Слотропа пришпилена карта Лондона, саме її досліджує і фотографує маленькою камерою Блоут. Речовий мішок відкритий, і кімнатка поступово заповнюється запахом стиглих бананів. Може, запалити недопалок, щоб перебити цей запах? повітря майже не рухається, вони здогадаються, що тут хтось був. Робить чотири кадри, клац-цок-клац, ого, який спритний, щойно хтось поткне сюди свого носа, він одразу кине камеру у мішок, а там банановий сандвіч пом’якшить — і зрадливий звук, і шкідливі для камери перенавантаження.

Шкода лишень, що той, хто фінансує цю маленьку капость, не розщедрився на кольорову плівку. Може, воно б і виглядало трохи інакше, міркує Блоут, хоча нема кого й спитати. Зірочки, наклеєні на карту Слотропа, охоплюють увесь можливий спектр, починаючи зі сріблястої (підписаної «Дарлін»), яка ділить сузір’я з Ґлейдіс, зеленою, і Кетрін, золотою, потім через Еліс, Делорес, Ширлі, дві Саллі — вони тут здебільшого червоні й сині — погляд проходить у сузір’я поблизу Тауер-Гіл, фіолетове скупчення довкола Ковент-Ґардена, потік туманності у Мейфері, Сого і далі до Вемблі та Гемпстед-Гіт — навсібіч розповзається глянцева, різнобарвна, тут і там порепана небесна твердь, Кароліни, Марії, Анни, Сьюзен, Елізабет.

Але, можливо, кольори вибрані навмання, без кодування. Можливо, ті дівчата навіть не справжні. Зі слів Алюра, після кількох тижнів поставлених недбалим тоном запитань (ми знаємо, що він твій однокласник, але втаємничувати його у справу надто ризиковано) Блоут може лишень відзвітувати, що Слотроп почав працювати над картою минулої осені, приблизно тоді, коли взявся, за дорученням АХТУНҐа, виїжджати на огляд місць ракетно-бомбових ударів, видно, мав трохи вільного часу у своїх напружених подорожах по місцях смерті, тож бігав за спідницями. Якщо існує причина для появи зірок що кілька днів, чолов’яга її не розтлумачив, і це, здається, не самореклама, бо Алюр — єдиний, хто взагалі дивиться на цю карту, та й то більше з доброзичливістю антрополога: «Таке нешкідливе хобі у янкі, — пояснює він своєму другові Блоуту. — Може, щоб чого не забути. Він веде справді складне світське життя», — після чого заводить розмову про Лорейн і Джуді, констебля-гомосексуаліста Чарльза та піаніно у меблевому фургоні або ж про ексцентричний маскарад за участі Глорії та її сексапільної мамці, ставки на одного «коника» у грі між Блекпулом і Престон Норт-Ендом, непристойну версію «Тихої ночі» та благословенний туман. Та у цих побрехеньках нема жодного промінця світла для тих, кому звітує Блоут…

Ну, справу зроблено. Речмішок застебнутий, лампа вимкнена і знову на місці. Може, він ще застане Алюра у «Механіку і Гаку», пропустять по пінті, як добрі товариші. Він рухається назад лабіринтом із пресованого картону у тьмяному жовтому світлі, розсуваючи приплив зустрічних дівчат у ґумових чунях, байдужий Блоут, не всміхається, бачте, зараз не час перейматися попліскуванням і лоскотанням, у нього сьогодні ще є доставки…

Вітер змінився на південно-західний, барометр падає. Звернуло за полудень, під навісом дощових хмар уже темно, як увечері. Тайрона Слотропа він також застане. Сьогодні була довга безглузда погоня до нульової відмітки, і доповідати, як завжди, нічого. Вважали, що стався черговий дочасний вибух у повітрі, палаючі шматки ракети розлетілися на кілька миль, найбільше їх потрапило в річку, і лишень один уламок зберіг форму, але і той на час Слотропового прибуття оточили щільним кільцем, небаченим раніше, та ще й вояки були украй недоброзичливими. М’які вицвілі берети на тлі бузкових хмар, треті «Стени[29]» поставлені на автоматичний вогонь, вуса на цілий рот, покривають величезні верхні губи, жодних тобі жартів — ніякий американський лейтенант нічого не побачить — принаймні, не сьогодні.

Хай там як, але АХТУНҐ — це бідний родич розвідки країн-союзників. Цього разу Слотроп хоча б не самотній, він дещо підбадьорився, спостерігаючи, як колега з Технічної Розвідки, а за ним і шеф відділу, спішно прибувають на місце у «Волслі-Восп» 1937 року, і їх обох теж завертають. Ха! Ніхто з них не реагує на дружній кивок Слотропа. Справи кепські, хлоп’ята. Проте хитрий Тайрон тиняється недалечко, ділиться «щастям[30]» і примудряється розвідати, яке неЩастя трапилося цього разу.

А трапився графітовий циліндр завдовжки шість і діаметром два дюйми, місцями вціліли лусочки зеленої армійської фарби, все інше обгоріло. Лишень цей уламок і пережив вибух. Видно, так було й задумано. Всередину, схоже, напхали паперів. Підбираючи циліндр, старший сержант обпік руку, всі чули, як він заверещав «Ой, курва!», викликавши сміх серед нижчих чинів. Всі чекали на капітана Прентіса з Управління спеціальних операцій (ці шельми ніколи не квапляться), і він таки з’являється. Слотроп якусь мить його бачить — обвітрене лице, здоровенне таке мурло. Прентіс забирає циліндр, авто рушає, і на цьому крапка.

У такому разі, міркує Слотроп, АХТУНҐ може мимохідь надіслати 50-мільйонний міжвідомчий запит у це ж таки Управління спеціальних операцій, поцікавитися звітом про вміст циліндра, і, як завше, на запит просто начхають. То нічого, він не образиться. УСО всіх ігнорує, і всім чхати на АХТУНҐ. Та-а зрештою, що воно, власне кажучи, міняє? На якийсь час це його остання ракета, а хотілось би вірити, що й назавжди.

Цього ранку у кошику «Вхідні» з’явився наказ про його відрядження до якогось госпіталю в Іст-Енді. Жодних пояснень, окрім машинописної копії меморандуму в АХТУНҐ, де вимагали його переведення «у рамках тестування В. П. П.» Тестування? В. П. П. — Відділ політичної пропаганди, це Слотроп уже знає. Поза сумнівом, знову щось на кшталт Міннесотського багатоаспектного лайна[31]. Хоч відпочине від біганини за ракетами, бо вже приїлася.

Колись Слотроп уболівав за справу. Серйозно. Принаймні, він так гадав. Багато з подій, що сталися до 1944-го, уже тьмяніють. Він пригадує перший Бліц[32] лиш як довгу вервечку удач. Жодна зі скинутих «Люфтваффе» бомб не впала поблизу нього. Цього літа вони перейшли на «хрущі[33]». Ідеш собі вулицею чи вже дрімаєш у ліжку, а тут ніби щось заперділо над дахами — якщо триває, сягає піку, а потому минає — то добре, не мій клопіт… але ж, якщо двигун глохне, то стережися, Джексоне — воно вже пірнає, пальне хлюпається у хвості, подалі від форсунок, і маєш десять секунд, аби кудись сховатися. Ну, загалом, не так і страшно. Помалу пристосовуєшся — і ти вже робиш невеликі, на шилінг чи два, ставки з Алюром Макер-Маффіком за сусіднім столом, де саме рвоне наступна…

Але у вересні полетіли ракети. Срані ракети. До такої гидоти не пристосуєшся. Жодних шансів. Уперше він з подивом зрозумів, що боїться. Став більше пити, менше спати, курити одна за одною цигарки, відчуваючи, що починає божеволіти. Господи, це ж не може тривати так і далі…

— Бачу, Слотропе, одна у тебе вже у роті…

— То все нерви, — Слотроп все ж таки припалює.

— Але ж не мою, — благає Алюр.

— Дві зразу, бачиш? — Він спрямовує їх донизу, наче ікла у коміксі. Лейтенанти витріщаються один на одного крізь пивну паволоку, а день за високими холодними вікнами «Механіка і Гака» тьмяніє, і Алюр от-от зарегоче або форкне, Боже милостивий, через усю дерев’яну Атлантику їхнього столу.

Таких Атлантик було чимало за останні три роки, і часто суворіших за ту, що її якийсь там Вільям, перший трансатлантичний Слотроп, перетнув багато предків тому. Варварське вбрання і мова, промахи в поведінці — одного жахливого вечора їх обох витурили з «Молодого Атенея[34]», бо п’яний Слотроп, гість Алюра, цілився дзьобом опудала сови у яремну вену Дековерлі Поксу, а той, приладнавшись до більярдного столу, намагався загнати кулю Слотропові в горлянку. Схоже трапляється страхітливо часто, але доброта — міцне судно для таких океанів, і Алюр завжди поруч, червоніє, шкіриться, і Слотроп дивується, коли йдеться про справу, бо Алюр жодного разу його не підвів.

Слотроп знає, що можна вилити душу. Говорити особливо нема про що — амурний звіт про Норму (пухкі ніжки, наче в малявки з якого-небудь Сідар-Репідз[35], яка ще не виходила у світ), Марджорі (висока, ставна, фігура — ніби з кордебалету «Млина[36]»), дивні події суботнього вечора в клубі «Фрік-Фрак» у Сого[37], кублі, що зажило недоброї слави, з рухомими прожекторами всіляких пастельних відтінків, табличками ВХІД ЗАБОРОНЕНО і ДЖИТЕРБАҐ НЕ ТАНЦЮВАТИ, аби задовольнити претензії різноманітних поліцаїв, військових і цивільних — а в наші часи «цивільний» може означати що завгодно, — які час від часу заглядають до клубу і там, попри будь-яку імовірність, внаслідок якоїсь моторошної змови Слотроп, що має зустрітися з однією, заходить і раптом бачить кого? обох, стоять собі рядочком, ракурс вибрано саме для нього, над синім суконним плечем машиніста 3-го класу, під спокусливою голою пахвою дівчиська, яке зумисне застигає у вихорі лінді-хопу, і тут рухливе світло плямує шкіру лавандовим кольором, і одразу охоплює параноя, а два обличчя починають обертатися до нього…

Обидві юні леді стали срібними зірками на Слотроповій карті. Видно, в обох випадках він відчував себе сріблястим — блискотів і дзеленчав. Барви наклеєних ним зірок відповідають суто його почуттям того дня, від синього до золотого. Ніяких інших оцінок — хіба можна? Карту бачить один лиш Алюр і, Господи, всі вони прекрасні… у листку чи квітці довкола його зимного міста, у перекусних, у чергах, вони закутані в хустки й загорнуті в пальта, зітхають, чхають, фільдеперсові ніжки на бордюрах, зупиняють попутки, друкують, розкладають по теках, із високих зачісок проростають жовті олівці, він знаходить їх — дами, персики, дівулі у светрах в обтяжку — трохи нарочито, але… Томас Гукер[38] проповідував: «Я знаю, у світі — вдосталь нестримного кохання і радощів, як ото буває дикий чебрець та інші трави, але ми плекаємо сад любові і сад радощів, який посадив Господь». Ось як росте Слотропів сад. Повниться незабудками, ломиносом, рутою — і повсюди жовто-фіолетові, немов синці, знаки безтурботного кохання.

Він полюбляє розповідати їм про світлячків. Англійські дівчата нічого про них не знають — ось, власне, майже все, що Слотроп напевно знає про англійських дівчат.

Карта таки бентежить Алюра. Її не спишеш на галасливе американське свавілля, хіба що на рефлекс хлопця зі студентського братства у вакуумі, рефлекс, якого Слотроп не може стримати, рикає у порожні приміщення, у червоточини лунких коридорів, коли потреба давно минула, а брати відбули на Другу світову, щоб отримати нагоду згинути. Загалом, Слотроп не любить балакати про дівчат, навіть тепер Алюр змушений дипломатично його піддрочувати. Спершу Слотроп намагався, як справжній джентльмен, не розповідати взагалі нічого, доки не зрозумів, наскільки Алюр сором’язливий, йому спало на думку, що Алюр просто хоче поговорити. Алюр же почав усвідомлювати масштаби Слотропової самотності — схоже, у Слотропа взагалі нікого не було в Лондоні, крім ватаги дівчат, з котрими він рідко зустрічався двічі, а так геть нікого, з ким можна бодай про щось потеревенити.

І все ж Слотроп щодня із безглуздою сумлінністю працює над картою. У кращому разі вона символізує потік, швидкоплинність, з якої — серед раптових небесних вивержень, таємничих наказів, що надходять з темної суєти ночей, які для нього самого даремні, — він може викроїти мить чи дві тут і там, а дні знову холоднішають, вранці іній, помацати груди Дженіфер під холодною вовною светра, натягнутого, аби трохи зігрітися у до чорного задимленому коридорі, денний смуток, якого він ніколи не відчує… чашка «Боврілу[39]», ледь не сягаючи кипіння, обпікає йому голе коліно, Айрін, оголена, як і він, у призмі заскленого сонця, перебирає безцінні нейлонові панчохи, шукаючи пару без «стрілок», обоє пронизані спалахом світла крізь засніжену трельяжну сітку… у Еллісон гугняві американські дівочі голоси верещать з борозенок котроїсь платівки крізь тернову голку маминої радіоли… лапаєш заради тепла, усі вікна затемнені, ані проблиску, лише вогник їхньої останньої сигарети, англійський світлячок, за її примхою скаче курсивом, лишаючи по собі слід — слова, яких він ніяк не прочитає…

— Що сталося? — Слотроп не відповідає. — Оті дві твої Пташки[40]… коли тебе побачили… — Потім помічає, що Слотропа, який далі вже не розповідає своїх побрехеньок, усього тіпає. Взагалі-то він тремтить уже деякий час. Тут холодно, але ж не настільки. — Слотропе…

— Не знаю. Господи. — Зрештою, навіть цікаво. Дике відчуття. Неможливо зупинитися. Він підіймає комір «Айкової» куртки[41], руки ховає в рукави, так і сидить.

[22] Верховне головнокомандування союзних експедиційних сил (прим. пер.).

[23] Жіночий допоміжний корпус, Auxiliary territorial services.

[24] Європейський театр воєнних дій (прим. пер.).

[25] Пісня з фільму «Джонні-Пундик» (1942).

[26] Британський актор, співак, уславився виконанням комедійних пісень.

[27] Засіб для волосся «Kreml».

[28] Порода великих мисливських собак.

[29] Mark III Sten — пістолет-кулемет британської армії у 40-х роках.

[30] Сигарети «Lucky Strike».

[31] Психологічний тест (Minnesota Multiphasic Personality Inventory).

[32] Перший Бліц — масоване бомбардування Великобританії німецькою авіацією в 1940–1941 роках.

[33] Так називали німецькі крилаті ракети Фау-1, які перебували на озброєнні Німеччини у 1942–1944 роках.

[34] Junior Athenaeum — лондонський клуб для поважних джентльменів.

[35] Місто у штаті Айова, Cedar Rapids.

[36] Windmill Theatre — театр і вар'єте у Лондоні.

[37] Такого клубу в Лондоні не існувало, але у той час квартали Сого мали сумнівну славу.

[38] Проповідник XVI–XVII ст., пуританин.

[39] Британський харчовий концентрат на основі яловичини, наприклад, бульйон у кубиках.

[40] Англ. «Wrens». Так називали військовослужбовців Жіночих королівських військово-морських сил Великої Британії. Англ. «Women's Royal Naval Service» (скорочено «WRNS», що співзвучно із «wrens» — «пташка волове очко»).

[41] Коротка армійська куртка до пояса, вона ж «куртка Айзенгавера».