Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але поза цим, за навислим небо-морем, урядові гончаки вже натрапили на їхній слід — підступають ближче, пливуть катери і лискучі гермафродити на службі закону, агенти, котрі, побувавши в бувальцях, згодяться на її безпечне повернення, не наполягатимуть на його страті чи ув’язненні. План простий: завдати йому досить серйозного поранення, і він отямиться, повернеться до звичаїв цього світу, звареного, як круто зварене яйце, до звичного розкладу, замкнувши коло ночі, аби цю ніч скомпрометувати…

Вони розлучилися на вокзалі Ватерлоо. Там зібралося святкове юрмище — проводжали «Роту Диво-Карликів» Фреда Ропера на імперський ярмарок до Йоганнесбурга, Південна Африка. Карлики в темних пальтечках, вишуканих платтячках та приталених курточках бігали по всьому вокзалу, поглинаючи прощальні шоколадки і потрапляючи під об’єктиви репортерів. Тальково-бліде обличчя Скорпії в останньому вікні навпроти крайнього виходу розбило йому серце. Від Диво-Карликів та їхніх шанувальників долинула хвиля смішків і найкращих побажань. Ну що ж, подумав Пірат, а чи не повернутися мені до Армії?..

Їдуть на схід. Роджер вдивляється понад кермом, сутулиться, як той Дракула, у своєму «Бербері[63]», до тьмяної вовни на рукавах і плечах Джесіки чіпляються блискучі мільйони крапельок. Їм хочеться бути разом, у ліжку, відпочивати, кохатися, натомість треба на схід, а тоді на південь від Темзи, на зустріч із якимсь видатним вівісектором, аж доки Сент-Фелікс не проб’є першу. І коли миші повтікають униз, чи не з’ясується, що вони повтікали назавжди[64]?

Її обличчя біля затуманеного диханням вікна, — ще одна туманність, ще один вибрик зимового світла. Позад неї пролітають білі віхті дощу.

— А чого він сам тих собак ловить? Він же якийсь начальник? Не може знайти якогось хлопчака, абощо?

— Ми називаємо їх «персоналом», — відповідає Роджер, — і я не знаю, нащо Пойнтсмен робить те, що робить. Він послідовник Павлова, люба моя. Він член Королівського коледжу. Звідки мені знати цих людей? Їх важко зрозуміти, як і тих, у «Сноксолі».

Вони обоє сьогодні знервовані, напружені, як шибки з кепсько гартованого скла, і коли що — врозліт, від будь-якого недоречного доторку в ниючій матриці стресів…

— Бідолашний Роджер, бідолашне ягнятко, така жахлива війна.

— Отже, так? — Він трясе головою, проривні «б» і «п» ніяк не хочуть прориватися. — То ти дуже мудра, так? — Роджер знавіснів, відпускає кермо, ледь виштовхує слова, «двірники» клацають у такт його словам. — Ти часом шмаляла по «хрущах», ти і твій приятель, стара добра Нутрія…

— Бобер.

— Ага, точно, і цей ваш невимовний дух, чим ви справедливо пишаєтесь, але ракет ти збила небагацько, правда? Ха-ха! — Він ядуче вишкірився, підпер посмішкою зморщеного носа і скривився. — Не більше за мене, за Пойнтсмена, ну і хто в цей час за кого кращий, га, моя хороша? — і все це підскакуючи вгору-вниз на шкіряному сидінні.

Її долоня вже тягнеться, от-от доторкнеться до його руки. Притискається щокою до свого плеча, волосся розсипалося, спросоння дивиться на Роджера. З нею навіть як слід не полаєшся. А він намагається це зробити. Вона своїми паузами, наче долонями, гладить його, відволікає, згладжує кути в кімнатах, покривала, скатертини — усі ці випадкові поверхні…. Навіть у кіно, коли дивилися «Я йду своїм шляхом[65]» у день їхнього знайомства, він помічав найменший порух її оливкових, бурштинових, кольору кави очей. Він витратив купу грошей на галони розчинника, клацаючи вірним «Зіппо», ґніт обвуглився, енергія поступилася економності, — іскорки на краю блакитного вогника у пітьмі, такій різній пітьмі, а йому аби побачити, що відбувається з її обличчям. Що спалах — то нове обличчя.

Адже бували миті, і останнім часом — дедалі частіше, такі миті, коли дивишся впритул і не добереш, хто є хто. Обоє водночас якось неприродно збентежуються… наче у дзеркало раптом глянули, але… понад тим, відчуття, ніби і справді поєднані… потім минається — хтозна? дві хвилини? тиждень? і ось вони, знову роз’єднавшись, розуміють, що відбувається, Роджер і Джесіка зливаються в єдине безтямне створіння… У житті, яке він завжди проклинав через потребу знову і знову вірити в недоступне для спостереження, ось воно, найперше справжнє диво: такі дані не відкинеш.

То було, як кажуть у Голлівуді, «пікантне знайомство» у центрі Тенбридж-Велса, в його ошатному центрі XVIII сторіччя: Роджер їхав вінтажним «ягуаром» до Лондона, Джесіка на узбіччі мужньо змагалася зі зламаним велосипедом, її непоказна суконна спідниця ЖДК зачепилася за кермо, доволі нестатутна чорна комбінація та чисті перламутрові стегна над панчохами кольору хакі, ну…

— Агов, люба, — гальма пронизливо вищать, — ми тут, знаєш, не за кулісами «Млина».

Це вона знала.

— Гмм, — кучерики падають, лоскочуть їй носа і додають до репліки понаднормової отрути, — не знала, що у такі місця пускають маленьких дітей.

— Ну, загалом кажучи, — він навчився відбивати закиди щодо своєї зовнішності, — дівчат-скаутів теж не викликали, правда?

— Мені вже двадцять.

— О, ну тоді можеш доїхати у цьому «ягуарі» до самого Лондона.

— Але мені в інший бік. Майже до Беттла.

— Хай буде туди й назад, не питання.

Вона відкидає з обличчя волосся:

— Мама знає, що ти тут?

— Війна моя мама, — оголошує Роджер Мехіко і нахиляється прочинити дверцята.

— Дуже дивно таке чути, — її забрьоханий черевичок намацує підніжку авто.

— Сідай, серденько, ти затримуєш виконання місії, кинь свій транспорт і вважай на спідницю, коли сідаєш, я б не хотів сотворити щось недоречне тут-таки, на вулиці Тенбридж-Велса…

Цієї миті падає ракета. Пікантно, пікантно… Гуркіт, глухий барабанний відгомін. Досить далеко від міста, небезпеки немає, проте й доволі близько та гучно — це підштовхує Джесіку, і вона долає чи не сотню миль до незнайомця: довгий балетний переліт, її чудовий кругленький задок повертається, влаштовується на другому сидінні, волосся — віялом, рука граційним крилом розгладжує знизу спідницю армійського кольору, а все навкруги ще деренчить од вибуху.

Він думає, що бачить дещо похмуро-пухирчасте, воно глибшає чи то темнішає швидше за хмари і прямує на північ. Чи вона тепер пікантно пригорнеться до нього, прохатиме захисту? Він навіть не вірив, що вона сяде в автомобіль, ракета чи не ракета, а тому замість низької передачі здає Пойнтсменовим «ягуаром» назад і з хряскотом переїжджає велосипед, від якого лишається купа брухту.

— Я вся твоя, — вигукує вона. — Цілковито.

[63] Burberry, британський виробник одягу.

[64] Йдеться про давню пісеньку зі словами: «The clock struck one. The mouse ran down».

[65] «Going my way», американський фільм 1944 року, володар семи «Оскарів».