Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І тут не помогли мольби-прозьби і переконування пана Макса, щоб офірне жіноцтво йшло собі на сідало, бо церкву і «клєбанію» є кому боронити і без бабської бриґади — ні, та й ні! Бабки вперлися при свому обіті і вже хотіли кластися хрестами під церквою, а пан Макс уже збирався кликати хлопців, щоб таскали їх одну по одній додому, як, непричком, пана професора Мурського, та тут раптом з пітьми ночі вискочив кур’єр і шепнув щось панові Максові, показуючи рукою на ріг Церковної вулиці…

Пан Макс блиснув «Даймоном» у тому напрямку, і тоді вже й ми з Адаськом з нашого сховку запримітили, що під парканом стоїть, заслоняючи лице ґазетою і ковніром, Славко Башук.

Пан Макс бігцем почвалав до нього, перекинувся з питомцем кількома словами, дружньо поклепав його по плечах, кажучи: «Ну, то файно, коли так!», і, сильно підбадьорений на дусі, впевненим кроком вернувся на свій командантський пост під читальнею.

Дав знак ад’ютантові, той свиснув голосно два рази, і на цей сигнал з усіх усюдів, з-поза деревець, корчиків і будинків, стали висуватись тіні геройських оборонців Богданівни з різноманітною зброєю в руках, за пазухами і по кишенях, що з цього приводу дещо повіддувалися.

До оборонців прилучились теж офірні бабки під командою пані Евдокії Перепелиці.

Народ зібрався мовчазним півколом перед своїм вождем, паном Максом, що стояв високо на кам’яних сходах читальні і мав тепер сповістити народові якусь надзвичайну новину. І сповістив!

— Дорогі друзі, шановне громадянство! — сказав, відкинувши повісмо волосся з чола на потилицю, — здається мені, що вже по войні. Жадного погрому на Богданівці ні на Городецькому не передбачається. Жадного нападу на святий Юр не було, то є маячіння зрізаної голови і страхи-наляхи, що мазурі зруйнували митрополичу палату та хотіли закатрупити Митрополита! Та вони навіть за святоюрську браму не проскочили — такого мали мойра! Видко, пронюхали, як наша городецька дільниця приготовилась на їх прийняття й воліли зрезиґнувати з дальших гостинних виступів. Тим краще для них. Останній, щойно отриманий мною рапорт голосить: корпоранти розійшлися, у Львові панує спокій. Тож і вас ґречно прошу — розходьтесь спокійно додому, дякую всім, в імені комітету, за вашу посвяту й готовість боронити наші лари і пенати, студенти поки що лишаються на місцях, а всім іншим панству бажаю доброї ночі.

…Ох, який жаль, яка непрощена шкода, що тоді, в той історичний момент, не стояв на сходах читальні, замість пана Макса, пан професор Мурський! Такий златоустий промовець, як пан професор, безумовно, тріпнув би при цій нагоді промову, що її затямили б грядущі покоління! Пан професор, зовсім певно, горів би смолоскипом принаймні з годину часу, розказуючи народові про Великого Богдана і Героїв Листопада, про солодкість вмирання за Батьківщину та всякі Термопілі, порівняв би нинішню подію до блискучої перемоги нашої зброї під Жовтими Водами, з Чортківською офензивою або хоча б з битвою на Маківці!

А так… Просте й ядерне слово пана Макса пройшло якось без відгомону, не знайшло в народній масі відповідного резонансу. Взагалі хоробрі оборонці були трохи збиті з пантелику тим, що стали героями такою дешевою ціною. Всі готовились на найгірше, на трупи, рани і кров, а тут, у рішальний момент, відвічний та заклятий ворог стхорив і не з’явився.

Інша річ, що досвідчений психолог відчув би також по настрою маси тиху, десь там, на дні збірної душі її, приховану радість, що все якось так розійшлося, як кажуть, без ґвалту і крику, що й честь нації врятована, і голова ціла.

Та була серед юрби особа, яка не проявляла ні крихти ентузіязму з такого розвитку подій. Так, руський батяр Только Чорній лихий був, як сто чортів лабатих, що йому так по-дурному висмикнулась нагода сповнити патріотичний довг у навечер’я 1-го Листопада!

Стоячи, як той тяжкий фраєр і звичайний жлоб, коло купки каміння, за сухим живоплотом, він фактично втратив дві години дорогоцінного часу, бо за той час сміло міг би витрубити пляшку монопольки і напарити принаймні з трьох мазурів.

І він, глибоко розчарований, але незламний душевно, стиснув у кишені свій пружиновий «дольхмессер» і подався одинцем на Городецьку рогачку — шукати по тамошніх трактирах традиційної своєї жертви.

4

Розставивши довкола церкви і читальні вартівників, мій неоцінений пан інструктор, сконаний, змордований і голодний, як вовк, причвалав коло півночі додому і зараз припав до мисника, точніше до горщика з маслянкою. Потім заглянув до покою і помітив, очевидячки, мене на сіннику, на підлозі, а свого національного друга Славка Башука на моєму складеному ліжку.

— Ов! — здивувався пан Макс. — Ти що, єґомостю, не поїхав до Станиславова?

— Ні! — буркнув з-під ковдри питомець.

— Ти ж міг ще зловити поїзд о десятій годині?

— Та міг і не міг. Властиво, не хотів.

— Чому?

— Бо я рішив не вертатися до Станиславова.

— Варіят! — скрикнув пан Макс. — Та ж тебе викібзають з теології!

— Не викібзають, бо я сам виступаю.

— Га? — витріщив очі пан Макс, і то так широко, аж захлиснувся маслянкою.

— Так, виступаю з теології і вступаю до монастиря.

Зідхнув побожно, перехристився, закутав кучеряву голову в ковдру та й обернувся до стіни, а мій неоцінений пан інструктор стояв серед покою з гладущиком маслянки, остовпілий, мов адоптований син Лота.

Аж на другий день Славко Башук висповідався перед своїм другом, відкрив йому тяжку таємницю, зрадив причину драматичної постанови, що запала в його душі: перейти з богословського стану у монаший.

Саме в той час, коли вірні українці молились в Соборі за душі упавших своїх героїв, на Святоюрську площу перед катедру вмаршували сформовані в колону польські корпоранти. Квіт середньоєвропейської католицької нації, сини Передмур'я Християнства, якою завжди була Річ Посполита, співали під такт, щоб утримати маршове темпо, «ад гок» недавно скомпоновану пісеньку, присвячену Митрополитові Андреєві:

«Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє!

Нєхай шуя зґінє марне, зґінє марнє!»