Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Докладніше — це була панна Соня з «Маслосоюзу».

Ще бракувало — ну, хвилинку ходу, вже ми скручували з Черешневої вулиці на Церковну, як тут тріснули двері молочарні, і на східцях появилася панна Соня, «Солодка Сметанка», як її хлопці охрестили, припудрена, напахчена, в сніжно-білім хвартушку, з вишиваннячком довкола шиї.

— Пане Максю, проведете мене додому? — спитала, як га золотій сопілці заграла.

Пан Макс глянув на мене, я глянув на нього, і в той момент я помітив, що в його очах заграли заграви ще більші, як революційні! І тоді я подумав — капут!

— Михаську, — сказав ще до мене, — ти вже йди спати, а я вернуся так за півгодини.

Сказав — за півгодини, а вернувся за півроку. Бо якраз у мешканні панни Соні засіли на нього аґент Будняк і ще один поліцай, мундуровий, вислані на розшуки в підмогу Коґутові. Без зайвої дискусії взяли хлопа за фрак і повели на комісаріят.

Та в тому не кінець біді… Так уже фатум хотів, що пан Макс відпроваджував панну Соню попід тим самим парканом, який ще так недавно і так прекрасно розмальовував революційними гаслами. Я не хотів би ширити спліток та й кидати якесь погане підозріння на таку порядну дівчину, як панна Соня, втім, я не знаю, як там було насправді…

Може, панові Максові пригадалася та хвилююча сцена, як він сидів зайцем у корчах, а інші цілувалися, може, він і дівча з «Маслосоюзу» також пристали на часочок, щоб помріяти до зір, послухати трелів соловейка. Так чи так, мій неоцінений пан інструктор був одягнений в модний тоді і свіжовипраний білий плащ-треншковт, і коли його привели на поліцію, то цілий зад плаща був замазаний шміром, а на самих плечах красувався напис «Героям».

— Той проклятий плащ мене й закопав! — розповідав потім мій неоцінений пан інструктор, коли вже вийшов з криміналу. — Комісар Гольонка подивився на мої плечі, потім на руки, яких я не мав часу обмити в нафті, і похитав головою:

— Ех, ти, герой від лякерування плота. А це також твоя робота?

І показав мені одну з летючок, що ми їх розсипали під церквою…

Розуміється, я категорично заперечив, але вони навіть дуже не допитувались: пороздягалися, поскидали краватки, закотили рукави і почали мене молотити. Били мене на три зміни по двоє шпіцлів аж до першої години ночі. О першій заглянув до нас комісар Гольонка:

— Ну, що, признається?

— Не признається, каналія, — відрапортував аґент Будняк.

— Стривайте, може, я трохи заберуся до нього, — засопів комісар і став поволі здіймати наручний годинник із срібною бранзолетою.

В тій хвилині задзвонив телефон. Будняк підняв слухавку.

— Пане комісаре, це Коґут кличе. Він далі товчеться за ним по цілому Львові. Тепер хоче їхати на Знесіння…

— Скажи тому туманові, хай зараз вертається на комісаріят!

Комісар зиркнув на мене скоса, засопів і назад засунув годинника на руку.

— Лишім його для Коґута, хай і він з ним трохи побавиться. Йому також належиться якась приємність, га?

Повиходили і замкнули за мною двері, а я впав майже без пам’яті на пріччя, так солідно був змаґльований!.. Навіть не тямлю, як і коли зайшов до камери Коґут. Він мене пальцем не торкнув. Не бив. Не лаяв. Не витягав жадних зізнань. Але подивився на мене такими очима, що мені стало страшно глупо і прикро…

— Отаке слово чести українського спортовця? — спитав тихо.

Ці слова заболіли мене дужче, як всі побої й копняки його камратів… Ех, брате Соловію, якби ти знав, як я того не люблю! — скінчив свою розповідь пан Макс. — Але чого то не робиться для Неньки-України!

Хрест з Еспанії

1

Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, а з-поміж рясного їх квіту виглядає, мов загублена овечка, в лісі коминів дерев’яна бойківська церковця св. Володимира, тоді, можливо, в тій церковці на бічному престолі ще й донині стоїть хрест з Еспанії.

Пан професор Мурський, що любив копатися в таких справах, сказав раз на доповіді в читальні, що хрест отой чи не походить з середньовічної базиліки в Кордобі з котрогось там сторіччя, що тоді еспанське церковне мистецтво стояло під мавританськими впливами і відзначалося, мовляв, фантастично різьбленими прикрасами.

Яким же побитом потрапила ця дивна реліквія до церкви св. Володимира на Богданівці у Львові?.. О, це історія непроста, чудна та надзвичайна. Відіграв у ній визначну ролю мій неоцінений пан інструктор, а поза тим вона має прямий зв’язок із крадіжжю золотої «Омеґи» о. Каштановича.

Отець Каштанович, тоді парох Знесіння, це була постать небуденна, може, й не всіми люблена, зате всіми респектована, навіть польською поліцією. Бувало, коли він маршував на чолі зеленосвяточного походу, грізний, як сама мста, з бородою Мойсея, з атлетичними грудьми та з ґудзуватою черешнівкою в руці, — о, тоді й ендецькі боївкарі не відважувались зачіпати наших, та й поліцаї нібито не помічали несених у поході тернових вінків з чорними стяжками.

На своєму Знесінні володів о. Каштанович, як удільний князь, єдиний авторитет духовний та цивільний для всіх мешканців, чи то греко-католиків, чи латинян. Знесінський батяр здалека здіймав перед ним кашкетину, ще й іншому пригадував, що то «наш рускі ксьондз ідзє». З його прекрасного саду не смів ніхто ущибнути й одного яблучка: вже й поговірка така йшла між народом, мовляв, місцеві злодії бережуть його добро від чужосторонніх.