Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я вірю вам і без закладу, отче професоре, але дозвольте не турбувати цим ваших злодіїв. Крадіж сталася на моїй території, і моїм обов’язком господаря є мати діло з моїми злодіями. Прошу, вертайтеся до товариства і зовсім не турбуйтесь годинником. Я тим часом піду засягнути язика в цій справі.

Отець професор поскубав чорну бороду і недовірливо глянув на бувшого свого учня з-під крилатих брів.

— Гм! Маєш якийсь контакт із підземним світом?

— Спробую знайти.

З городу побіг наш отець парох просто на кухню, де в клубах запашних димів увихались пані варилихи, приготовляючи обід. Між ними царювала наша господиня, пані Евдокія, яка вважала своїм священним обов’язком церковної сестриці приготовити щороку отцеві парохові пишну рибу «по-жидівськи» і незрівняний студенець.

— Пані Павлово! — гукнув отець парох, тримаючись одвірка, бо кухонні запахи геть забили йому памороки, та й галас там стояв несамовитий, ніби на полі битви.

— Та що, прошу отця? Подавати до столу?

— Ні, ні, я тільки хотів спитати вас, чи ваш субльокатор вже встав, чи ще спить?

— А Бог його знає. Він прийшов додому о восьмій над ранком, як я збиралася йти на Ютреню. Іменини комусь там справляли!

— Ага. То, може, вже проснувся.

Пан Макс (бо це про нього йшла мова) і справді вже був проснувся, хоч і не так давненько. Стояв тепер босий і напіводягнений на підлозі, похиливши буйну голову під кран водотягу, з якого ринула вода, змиваючи йому потилицю. Мій неоцінений пан інструктор здригався від холодної купелі і жалібно стогнав:

— Ой, голова, голова! Яка ж вона важка! Ніби з олова.

І бив себе рукою по лобі, ніби пробуючи, чи його голова справді була олов'яна, чи з якогось іншого шляхетнішого металу.

Коли він так страждав там, під водотягом, я сидів собі на підвіконні і приспівував йому:

«Щось я дуже загулявся.

Ледве я сюди добрався…»

І тут саме в акцію оповідання включається на момент моя особа: сидячи отак на підвіконні, я перший запримітив, що наш парох тільки в кольоратці жвавим кроком поспішає на наше подвір’я.

— Прошу пана інструктора, — крикнув я тоді, — панотець ідуть до нас!

Сиґнали СОС були вислані мною майже впору, бо мій неоцінений пан інструктор успів ще скочити в штани і натягнути на себе сорочку.

— Слава Ісусу Христу! — сказав отець парох саме тоді, коли пан Макс пробував затягнути скарпетку на одну ногу.

Ми обидва в унісон відповіли: «Слава навіки», а пан Макс поскакав, як бузько, на одній нозі, привітати отця пароха з ім’янинами.

— Вибачте, отче, що я в такому нужденному стані… — пробував тлумачитись, але о. Володимир не дав йому багато часу на виправдування, а рішуче скомандував:

— Пане Максе, швидко збирайтеся! Рятуйте ситуацію.

— А що сталося?

— Ох, така неприємність, щоб ви знали! Отцеві Каштановичу вкрали золотий годинник!

— Де, коли?..

— У нас, на Богданівці. В трамваю.

Від такої несподіванки мій пан інструктор аж присів:

— Ов, та ж то ґранда, якої світ не бачив! З того готова вибухнути війна між Городком і Знесінням — за тяжку зневагу їхнього пароха!

— Це ж і є те, чого я боюся. Пане Максе, на вас моя єдина надія. Рятуйте честь парохії! Ви маєте всякі зв’язки з різними елементами…