Тіні в маєтку Тарновських: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А чому він не спрацював у інших? Інші люди теж помітили поїзда, але думали, що водій усе бачить і посоромилися йому про це нагадати. Втім, якщо вважаєте, що цього недостатньо, аби вас переконати, що мій батько мав твердий характер, я розповім ще одну історію, яка трапилася, коли мені було шістнадцять років, і ми їздили в Донецьк до дядька Павла.

Старший батьків брат виїхав з дому на Донбас відразу після школи, влаштувався на шахту, звідти пішов до армії, а коли демобілізувався, залишився там жити. Ми приїхали в Донецьк у кінці червня. Дядько Павло зустрів нас на залізничному вокзалі і на таксі відвіз додому. Він жив зі своєю дружиною в двокімнатній квартирі на проспекті Богдана Хмельницького. Вони були бездітні. Дядько працював на шахті імені Засядька. Вже в перший день він оточив нас увагою, повів у місто, і я захоплено дивилася на троянди, які цвіли всюди на квітниках.

— Скільки їх тут?! — вигукнула я.

— Мільйон, — посміхнувся дядько Павло.

Він привів нас на площу і показав скульптуру шахтаря, чорного, ніби витесаного з брили антрациту.

— Бачиш, який великий?

Того ж вечора ми ходили на балет, у якому танцював Вадим Писарєв, і я була щаслива, що побувала в гостях у свого дядька, про якого так багато чула з дитинства, і побачила це велике східноукраїнське місто.

Але наступного дня трапився випадок, який назавжди розсварив батька з його старшим братом. В обід до дядька Павла зателефонував якийсь чоловік, і дядько запросив його в гості. Тітка накрила стола, дістала з холодильника запотілу пляшку горілки, відкрила банку маринованих грибів, яку ми привезли. І коли в двері подзвонили, дядько Павло попросив батька:

— Говори російською.

Батько спохмурнів і нічого не відповів.

У дверях заклацав замок, дядько Павло привітався з прийшлим чоловіком і сказав, що до нього приїхали гості. Незнайомець був здоровенний, більший за батька і за дядька Павла, з грубим вольовим обличчям і червоними руками з чорними обідками під нігтями. Тітка запросила всіх на обід. Ми всілися за столом, дядько розлив чоловікам горілку, вони випили і почали розмовляти. А мій батько мовчки закушував і не встрявав у їхню розмову. Коли тітка запитала, хто буде пити чай, я попросила:

— А можна каву?

— Нащо тобі кава? Краще попий чаю. Не зможеш заснути, — сказав тато.

За столом стало тихо, і я почула, як на кухні капає з крана вода.

— Эт кто? Па-а-а-ляки? — показав на нас виделкою чоловік, якого дядько Павло звав Михайловичем.

— Мой младший брат Николай и племянница, — почервонів дядько.

— А почему они разговаривают по-польски?..

— По-украински, — поправив його дядько Павло.

— Хахлы, что ли?..

Батько весь напружився і стримано запитав:

— А вас як звати?

— Семен Михалыч Пендюрко, — нахромив гриба виделкою чоловік.

— То ви українець?

— Я?!. — аж захлинувся від обурення він. — Да я — шахтер!

— А звідки ви родом?

— Я — донецкий.

— А ваш батько?

— Отец, что ли? Из Кобеляк, — зачавкав грибом чоловік. — А ти кто?

— Я — кіномеханік.

— Послушай, киномеханик, — взяв скибку хліба Пендюрко, — я таких, как ты, кормлю, а ты тут мне мозги пудриш.