— Я б з вами не погодився, — заперечив Тадей. — Зі Стефанією зіграли роль обставини. Якби не криза в країні, безробіття, вона б нікуди не поїхала. Відірвана від дому молода жінка в чужій країні… Тут спрацювало все: інстинкт самозбереження, статевий інстинкт. Вона від мене відвикла, а поруч італійські чоловіки з романським темпераментом. Проти цього мало яка встоїть.
— А може, вона виїхала до Італії не через безробіття? Не всі жінки звідси виїхали. Більшість залишились зі своїми сім’ями.
— Але виїхало, погодьтеся, теж багато.
— Якщо від вас пішла одна і другій чогось бракує, то, може, давайте пошукаємо це у вашому минулому? — запропонував Мендель.
Він зашарудів халатом і пройшовся, щоб розім’яти ноги. Під ногами Менделя зарипів паркет, і Тадей подумав, що коли-небудь він вилає цього психотерапевта і розірве з ним усі домовленості. Але чи врятує це від розвалу його сім’ю?
6
Алла лежала на канапі й не могла зосередитись. У головах сидів Олександр Мендель, і його гугнявий голос нагадував надокучливу мантру:
— Давайте повернемося до вашого дитинства. Які у вас були стосунки з батьком?
— Мій батько, як я вже казала, був сільським кіномеханіком, — почала розповідати Алла. — Відколи його пам’ятаю, він завжди мене розумів і ставився з більшою прихильністю, ніж до брата. Зі старшим братом батьки мали більше мороки. Він гірше вчився, бо не був таким старанним, як я. Після армії брат закінчив політехнічний інститут. Спочатку працював інженером, а потім зайнявся власним бізнесом. У нього в Житомирі є кілька продуктових крамничок, які дозволяють йому почуватися доволі впевнено. А я закінчила в Києві факультет філології, вступила до аспірантури, вийшла заміж і влаштувалася в Інститут фольклору та етнографії. Перед захистом дисертації батько помер. У Скоморохах залишилася мати, за якою більше наглядає старший брат. А я туди навідуюся раз на два-три місяці.
— З ким у вас було більше розуміння: з батьком чи з матір’ю? — важко заворушився Мендель.
— За все життя я не пам’ятаю, щоб батько підвищив на мене голос. З матір’ю було по-різному. У неї важкий характер. Вона влаштовувала скандали за найменшу провину. А батько… Батько мені все прощав. Він знав, що я нічого поганого не зроблю.
— А які стосунки були в нього з матір’ю? Хто з них був у сім’ї головний?
— Всі проблеми вирішувала вдома мати, — здивувалася Алла неприродності свого голосу, ніби це говорила якась інша жінка. — Вже зараз, коли батька немає, я розумію, що мозковим центром у сім’ї був він. Батько бачив проблеми глибше і знаходив правильні вирішення, але останнє слово завжди було за матір’ю, тому складалося враження, ніби всім керує вона.
— А були в сім’ї зради?
— Одного разу мати прийшла додому пізно. Іноді вона затримувалась, але це був випадок, який я запам’ятала назавжди, — зібралась з думками Алла і заговорила так швидко, ніби намагалася пробігти через цей спогад. — У той вечір батько не був у клубі й почав готувати вечерю. Я поробила уроки й дивилася телевізора. З кухні смачно пахло. Він умів добре готувати. Вже стемніло, а матері не було.
— Хочу їсти, — сказала я.
Ми сіли за стіл і батько поставив макітру з гарячими картоплянцями з сиром, які в нього завжди добре виходили. Ми повечеряли й дивилися телевізора. За вікном гавкали сільські собаки, шаленіли цвіркуни, у вікна стукалися нічні метелики. Було вже зовсім пізно, коли прийшла мати. Від неї пахло горілкою. Вона була вдоволена і байдужа.
— Вечеряти будеш? Я напік картоплянців із сиром, таких, як ти любиш, — вийняв із печі макітру батько.
Мати сіла за стіл, відколупала шматок картоплянця, вмочила в сметану і почала їсти. Її погляд був десь далеко, там, звідки вона прийшла, а жирні губи усміхалися. Вона нагнулася над столом і з пазухи вивалились великі груди, на яких я побачила засоса. Я втупилася в свіжий синець, а батько перехопив мій погляд і теж це помітив, але нічого не сказав. Дістав із коминка сірники й сигарети і закурив.
— Тільки не в хаті, — розсердилась мама.
Він мовчки вийшов на двір і сів на лаву, а я біля нього. Обняв мене, курив і дививсь у вечірнє небо. За Скоморохами, над Житомиром, тьмяно мерехтіло небо, ніби його хтось посипав гарячим попелом. Ми нічого не говорили одне одному. Я бачила, як жевріє в темряві кінчик його сигарети, як тремтять руки і жадібно затягується він димом. І це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Він курив сигарету за сигаретою, а я притулилась до нього і відчувала, як приємно сидіти під його рукою, відчувати, як пахне його піт і як він мене любить.
— А ваш батько завжди був такий м’який?
— Це тільки збоку здається, ніби він у всьому був поступливий. А насправді характер у нього був твердіший, ніж у більшості чоловіків, яких я знала. Одного разу ми їхали на весілля до родичів у лісове село Буймир. Автобуса найняли в Житомирі, і всі друзі й близькі наречених їхали з нами. Був кінець травня. Цвіли акації, і від їхнього аромату, що залітав у прочинені автобусні вікна, хотілося їхати на край світу. Мені було чотирнадцять років, і моє серце наповнювалося радісними і хвилюючими передчуттями. За Тарасівкою я побачила, як від Фастова йшов товарняк. Усі люди в салоні були по-святковому збуджені, розмовляли, сміялися. І тільки батько занепокоєно дивився на водія. Недалеко від переїзду батько тривожно гукнув:
— Куди ж ви їдете? Збоку — поїзд!
Мені стало незручно за батька, що він кричить на весь автобус.
— Та хіба він не бачить? Він же шофер, — обізвалася жінка з букетом білих троянд.
Але батько знову голосно гукнув, аж усім стало за нього ніяково:
— Поверніть голову! Там поїзд!
Товарняк був уже зовсім близько, коли водій повернув голову на батьків крик і загальмував. Від різкої зупинки всі попадали грудьми на передні сидіння. Поїзд зі свистом пролетів перед нашим автобусом. Водій злякано дивився, як на відстані простягнутої руки перед ним із гуркотом проскакують на платформах танки й бронемашини. Потяг прогуркотів і зник у напрямку Житомира. А водій сидів, учепившись руками в кермо автобуса, і не знав, що робити далі. В автобусі стало тихо, а потім усі зашуміли, закричали, а жінка з букетом білих троянд підбігла до водія і почала бити його букетом. В неї була істерика, вона плакала й шмагала шофера трояндами, доки її не заспокоїв і не відтягнув високий чоловік. Водій був весь подряпаний колючками троянд. Тремтячими руками він закурив і мовчки рушив далі. Пізніше я не раз згадувала цей випадок, коли батько врятував усіх, хто їхав тоді в автобусі на весілля. Він єдиний помітив, що водій задумався й не бачить поїзда.
— Але цей випадок ще не свідчить про характер, — сказав Мендель. — Просто у вашого батька спрацював інстинкт самозбереження.