Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пилка, молоток і сокира: 35 крон

Книжки: 10 крон

Світильник: 30 крон

Маленький підсвічник з латуні: 10 крон

Банки з огірками: 5 крон

— Ма?

Наталія підстрибнула, й аркуші випали з її рук. Вона їх швиденько зібрала та склала назад до альбому. Поглинена читанням свого списку, вона не почула кроки на сходах.

—Ма? Я почав турбуватися.

Вона втратила відчуття часу. Голос Джефа поволі вивів її з меланхолійного стану, куди вона так охоче поринула під час роздумів над своїми нотатками. Ціле життя звелося до невеличкої купки речей: після тебе залишиться декілька картонних коробок, і ти навіть не впевнена, що комусь заманеться прийти по них, не те, щоб купити. Вона захотіла підвестися, але заклякле тіло відмовилося виконувати потрібний рух. Джеф простягнув їй руку. Вона закрила альбом та оперлася на Джефа. Він приготував їй чай, вони влаштувалися за кухонним столом. Здавалося, Джеф суцільно поринув у газету.

— Я хотіла тобі дещо показати, — сказала вона, відкриваючи альбом.

Джеф кидав неуважний погляд на світлини, перегортаючи сторінки з рекордною швидкістю, інколи похитуючи головою. Потім він сказав, що пам’ятає, як роздивлявся ці фото в дитинстві.

— Окрім вас двох я не впізнаю нікого.

Він закрив альбом без жодного коментаря й продовжив читати газету.

Це нікому нецікаво, — подумала вона із зітханням, навіть її сину. Як його міг зворушити вид будинку, де одружилися батьки, або світлини з норвезькими краєвидами? З Джефом так часто бувало. Аби запобігти розчаруванню через синову байдужість до близьких її серцю речей, Наталія мусила зробити свідоме зусилля й нагадати собі, що в цьому віці вона його вже не переробить. Вона усвідомлювала, якщо чесно, що раніше експлуатувала цю рису його характеру, і насправді, дякувала небу за те, що син так мало цікавився її життям і не намагався краще зрозуміти.

Наталія раптом здригнулася всім тілом — таке потужне тремтіння пройшло крізь неї. Толлеф, так. Вона впевнена, що Толлеф зацікавився б цими світлинами. Хоч як, а деякі з них зроблено буквально за кілька місяців після його народження. Він би зміг побачити, який вигляд вона мала тоді. Ба’ більше, фотографії вулиць Осло на початку п’ятдесятих років, напевно, мали б для нього історичну цінність.

У Толлефа були запитання? Вона відповіла на них, наскільки можливо. Чи задовільнять його ці відповіді? Мусять, адже про заглиблення в тему навіть не йдеться. Ще вчора вона скаржилася на монотонність своїх днів, а втім, виявилася неготовою змінити прісність буденного життя на великі потрясіння. Є люди, у кому сплеск емоцій викликає збудження, загострює бажання жити, але для Наталії то був радше хаос і синонім виснаженості. Її квота потужних емоцій вичерпалась багато-багато років тому.

Якщо вдень вона відволікалася, час від часу пораючись на подвір’ї, вечори майже завжди проходили в суцільній самотності. У неї були, так би мовити, денні друзі: колежанки по читацькому гуртку, а ще товаришки з курсів іспанської. Її соціальне життя обмежувалося кількома особами, при тому мало хто з них переступав поріг її оселі. Коли Альберт ще був живий, вони відвідували його колег, і вона мала добрі стосунки з цими людьми. Після чоловікової смерті контакти мало-помалу зійшли нанівець. Наталія не прикладала жодних зусиль для підтримання цих зв’язків, тож друзі її більше не запрошували на теплі посиденьки у своїх домівках. Увечері тишу вітальні порушували хіба що голоси з телевізора.

Коли вона жалілася на це Джефу, той відповідав, що люди стороняться її через дратівливий характер.

— Це правда, ма, після смерті тата ти тільки й робиш, що на все скаржишся.

Упродовж тривалого подружнього життя вона отримала свою порцію прикрощів з Альбертом. І все ж таки, він завжди був єдиним, з ким їй вдавалося залишатися собою. До того, як у її двері постукала Жанна, вона ніколи не розповідала про своє минуле й про ті випробування, що випали на її долю. Проте несподіваний шок від цих ремінісценцій викликав дивний ефект — їй приємно, що нею цікавляться. Ох, слід остерігатися подібної пихатості. Але хтозна, раптом можна буде зав’язати справжню дружбу... Вона ніколи не дозволяла собі таку примху. Наталія струснула головою. Вона забагато думає. Та чи справді в неї є потреба прив’язатися до нового персонажа, який з’явився на сцені у той час, коли всі рампи готові згаснути?

Загублена у своїх думках, вона погладжувала обкладинку альбому подушечкою вказівного пальця. Вона казала собі, що якби Толлеф запитав про їхню фізичну схожість, то помітив би — вони мають мало спільного. Принаймні таким було її перше враження після перегляду фотографій, які він надіслав. Вона не впізнавала себе в ньому. Джеф був схожим на свого батька, а Толлеф — невже на свого? Не так, щоб викапаний, інакше вона б помітила. Треба ще раз глянути. Зрештою, Толлеф надіслав їй свої фотографії, зроблені на різних етапах життя, у тому числі одну світлину, на якій йому приблизно стільки ж років, скільки мав його батько, коли вона, коли він... Вона звела очі до неба. Який абсурдний клопіт! Однозначно. З віком вона пом’якшала.

— Побачимось, ма.

Наталія підскочила й прошепотіла щось незрозуміле замість традиційного «до побачення». Вона навіть не усвідомлювала, що Джеф вийшов з кухні й почав збиратися до від’їзду.

Не встигли двері зачинитися, як задзеленчав телефон. Вона втупила очі в апарат і піднесла руку до грудей. З почервонілим від переживань лицем і пересохлим горлом вона наважилася відповісти. Інстинкт її не зрадив. То був він.

— Добридень, — звернувся він англійською. — Моє ім’я Толлеф Ульсен, я телефоную з Норвегії... Я розмовляю з Наталією?

Голос був життєрадісним. Він дуже намагався вести розмову в легкому тоні, за що вона була неймовірно вдячна. Навіть якщо він нервував, це не було чутно. Він перейшов на норвезьку мову, дякуючи за надісланий на його адресу лист і підкреслюючи, наскільки був здивований якістю її письмової норвезької. З огляду на п’ятдесят років без практики це просто чудово. Вона трохи запротестувала — суто для порядку. Він здавався щирим, і вона відчула, як їй лестить цей комплімент. Він уважно прочитав лист і подякував їй за час, приділений написанню такої змістовної оповіді, яка — вона, певно, здогадується — захопила його із самого початку й тримала до останнього слова.

— Незважаючи на подробиці, що містяться у вашому листі, мені важко уявити, яким чином ви все це пережили.

— Що ти маєш на увазі? Коли складається певна ситуація, ти проживаєш її, як можеш. Треба викараскатися з неї, просто треба й усе. А ще я хочу, щоб ми перейшли на ти, якщо ти не проти. Після всього, що я тобі розповіла, ти знаєш про моє життя більше за мого власного сина.

Вона вкусила себе за губу, усвідомивши промах. Запізно, слова не проковтнеш назад. Але він не зважив на останнє речення.

— Так, я згоден, будемо на ти. Я маю на увазі, що ти написала оповідь про таке складне й сповнене потрясінь життя, що хочеться дізнатися більше. І... мені на думку спадає ціла купа під-запитань, — додав він майже грайливим тоном.