Natalia: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Часом Наталію охоплював жах від думки про те, що її існування на Землі не залишить по собі жодного сліду, але не зараз. Узагалі-то, чудово було б передати у спадок якийсь значний витвір, здатний викликати визнання місцевого, регіонального, а ще краще всесвітнього масштабу. Але надто пізно, час минув і проявив свою руйнівну силу. Нікуди від цього не дітися.

Такі думки нікуди не приводили, і жалоба була не на часі. Якщо добре подумати, вона спромоглася вистояти там, де інші звалилися з ніг. Вижити — ось вершина, якої вона досягла. Подвиг, за який ніколи не нагородять, не дадуть ані медалі, ані похвального листа. На жаль.

Оманою було б думати, що люди проявлять милосердя до жінки або чоловіка, чия провина полягає в простій речі — вони не померли разом зі своїми. Вона не вірила у великодушність собі подібних та уникала будь-яких тем, що можуть привести до розпитувань на кшталт як їй вдалося? Чому саме їй?

Коли ти — єдина з родини, кому вдалося вижити, то за цим фактом інколи приховується ціла низка гріхів, що потребують спокути. Як фактичних гріхів, так і випестуваних почуттям провини. Наталія несла свою частку журби й ділитися нею ні з ким не планувала, про це навіть не йдеться. Чи можна сподіватися, що люди збагнуть незбагненне? Хто ніколи не зазнав страху смерті, той дуже легко стає на бік категоричних суджень. Наталія не відчувала жодної потреби сповідатися, а потреби простити гріхи «ближньому своєму» і поготів. Краще тримати цього ближнього якомога далі від себе.

Вона свідомо викоренила цілий пласт життя й не мала ніякого, абсолютно ніякого наміру переглянути це рішення. Ані заради Жанни, ані заради Толлефа. Досі вона вдало противилася спокусі очистити своє сумління. Кінець близько, зриватися з гальм недоречно.

На маленькому низькому столі вона знайшла картонну коробку з фотоальбомами. Спершу взялась за останні, датовані періодом після переїзду до Канади, саме ці світлини вона приберегла для Джефа. За це він міг подякувати своєму батькові, адже в неї особисто ніколи не виникало потягу до фіксації побутових сцен їхнього життя.

Вона підійшла до стільця з рівною спинкою, який стояв біля сходів, і просто рухнула на нього. Ця купа світлин сколихнула в пам’яті всюдисущу присутність свекрухи в їхньому повсякденні. Тут вона обіймає Джефа, коли він задмухує свічки на торті в день народження, тут вона обтирає його рушником після ванни, тут притримує дитячий триколісний велосипед, коли Джеф катався й надто розігнався, а тут вона читає йому книжку казок. Вона всюди, зібрані за довгі роки світлини в певному сенсі увічнили її образ. Коли Альберт прийняв рішення перевезти батьків з польського Лодзя, він справді не порадився з дружиною. Він просто поінформував її про цей крок, поставивши перед доконаним фактом.

Як тільки вони обоє знайшли роботу, чоловік виступив фінансовим гарантом своїх батьків. Спочатку Наталія абсолютно нормально ставилася до того, що вони всі живуть під одним дахом, але зрештою їхнє примусове співіснування викликало в неї глибоку прикрість щодо свекра та свекрухи. Остання взяла на себе роль mater familiae[5]. Під приводом допомоги по господарству вона зайняла собою увесь простір і зробила з Джефа вередливу, розбещену дитину, яка шукала прихистку за її спиною в разі щонайменшої спроби йому перечити. Наталія задихалася. Чоловік намагався урезонити її, мовляв, щойно вони зароблять достатньо грошей, він збудує батькам будинок. Слід бути щедрими. Для обґрунтування своєї точки зору, він підкреслював, як багато його мати допомагає на кухні, як полегшує їхній побут.

— Полегшує наш побут? — кричала вона на Альберта у відповідь. — Я не хочу, щоб на моїй кухні поралася інша жінка. Я не хочу проводити кожен вечір з твоїми батьками у вітальні.

— Але я не можу відправити їх назад до Європи.

Раніше вони ніколи так жорстоко не сварилися, і як наслідок Наталія все частіше шукала приводи для відсутності. З учнями вона домовлялася так, щоб проводити уроки гри на фортепіано в них удома, супроводжувала церковний хор на недільних месах, на весіллях і похоронах. Вона навіть записалася на якісь вечірні курси. Вона тікала з хати за будь-якої нагоди й використовувала всілякі лазівки без докорів сумління. Вона сердилася на чоловіка, а той крізь зуби закидав їй дріб’язковість почуттів.

— А що б зробила ти, якби були живі твої батьки? — якось запитав він.

Цієї конкретної миті вона його зненавиділа. Її батьки мертві. Вона вважала, що використовувати її біль і страждання для виправдання парашутного десанту його батьків у їхнє подружнє життя — надто жорстоко. Дріб’язковість, авжеж. Така дріб’язковість, що за мить на стіл ледь не лягло свідоцтво про розлучення. До того ж, Наталія заробляла достатньо, щоб самостійно встояти на ногах. Але був Джеф. Звісно. І вона залишилася.

Усі ці спогади зачіпали її за живе, і вона відклала альбоми зі світлинами канадського життя. Потім почала ворушити речі на дні коробки. Вона точно знала, що шукає. Упевнена, що потрібна річ знаходиться саме тут, вона швидко наштовхнулася на альбом з обкладинкою в кольорах норвезького прапора — єдине, що їй залишилося від повоєнного періоду. Чудові були роки!

Після майже двох років, проведених у таборі для польських біженців, вони знайшли маленьку квартиру-студію в самому центрі Осло. Саме напередодні їхнього весілля. Перше житло на двох, тільки вони, і більше нікого! Як символ нового життя. Дивна оселя, де неможливо було зробити крок, щоб не потрапити в якусь пастку. Вона розглядала світлини їхньої кухоньки-вітальні. Облуплені стіни та невибагливе меблювання першого родинного гніздечка не давало щонайменшого приводу для гордості, але свого часу вона щиро відчувала гордість, називаючи це місце нашим домом. У пам’яті воскрес цей ейфорійний період.

Вони там жили, допоки Альберт не зірвався.

Класичний випадок. У лікарнях було повно колишніх військових, які розділяли його долю. Декому з них так і не вдалося заглушити почуті на полі бою крики жаху й страхіть, не вдалося забути сморід гнилої плоті, що йшов від тіл загиблих у бою товаришів.

Альберт нічого їй не розповідав, навіщо б йому це робити? Навіщо додавати болю словами, що сколихнуть у її пам’яті картинки тієї реальності, яку вона знала не гірше за нього? Вона все знала. Слова ніколи не зможуть вигнати диявола минулого. Ця мовчазна угода теж зумовлювала особливість їхнього союзу. Безсилий свідок, нездатний знову зануритися в це страждання навіть задля допомоги чоловікові, вона спостерігала, як удень він дедалі більше замикається в мовчанці, а впродовж нескінченних ночей перевертається в ліжку через неможливість заснути.

Він поступово в’язнув у депресії, і ця депресія ледь не поглинула його. Від цього періоду, коли вона снувала між своєю роботою та місцем його лікування, не залишилося жодної світлини. Альберт перебував у лікарні понад рік. І все ж вона дивилася на фото їхньої квартири з усмішкою. Наталія немов знову побачила, як сідає в подароване кимось жовте крісло, знову відчула спокій, коли вечорами поверталася після роботи. Вона була щасливою в цій маленькій квартирці.

Наталія радо затримувала погляд на всіх цих світлинах. Пресвята Діво! Вона б охоче прожила все життя до самої смерті в Норвегії, але на іншій шальці терезів лежав мир у душі чоловіка, чи вартувало її бажання такої жертви? Після виходу Альберта з лікарні її роботодавець запропонував йому посаду бухгалтера. Вони мали все, щоб щасливо жити в Осло. Навіть сьогодні вона запитувала себе, який аргумент можна було тоді запропонувати на протидію нав’язливим ідеям, що так міцно вкоренилися в його голові. Він боявся, що Радянський Союз нападе на Норвегію, і читав усе, що могло підживити ці страхи. А все через війну в Кореї, яка ніяк не закінчувалася і в якій Радянський Союз підтримував Північну Корею, а Норвегія — Південну. Наталія тяжко зітхнула. Більша частина їхнього життя була зумовлена світовими конфліктами. Не сказати, що вона скорилася з великої душевної чуйності, просто переконати чоловіка залишитися в Норвегії їй би не вдалося. В Альберта знайшлися родичі в Канаді, які зголосилися допомогти їм облаштуватися. Начебто все складалося дуже сприятливо для планів Альберта. Вишенькою на торті стала підтримка цього рішення з боку його особистого лікаря. Той зустрівся з подружжям і пояснив, що нова точка відліку, між іншим, матиме сприятливий вплив на здоров’я Альберта. Наталія зрозуміла, що її власні бажання важать небагато. Вона спробувала зіграти на тому факті, що в неї в Норвегії є робота, що вона розмовляє цією мовою, що вперше за стільки років перед нею заблищала надія на світле майбутнє. Стільки зусиль, і все марно!

Якби вони тоді не поїхали, сьогодні Толлеф сам би прийшов до неї й постукав у двері, а вона б відчинила. Скоріш за все.

А ось світлина, де вона поряд з подружкою Сіґрід. Наталія усміхнулася. Вона була гарненька й безтурботно позувала в купальнику в холодних водах фіорду біля Осло. Вона дуже емоційно переглядала фотографії з Мюсена — перші світлини їхнього подружжя, усміхнені очі чоловіка, що грає на трубі. Очі її Альберта. Для нього вона також позувала — спокусниця, що сидить на скелі серед чагарника, оточеного вересовим пагінням, поблизу форту Гьойторп. Закохана. А ще ця світлина. Перед палацом правосуддя в обіймах чоловіка, з яким щойно одружилася. На ній проста, але елегантна сукня. Вони обоє випромінюють щастя.

Зброя у вигляді молодості та впевненості у своїй привабливості дозволяли їй почувати себе готовою до будь-яких випробувань реальності. Навіть до нестерпних. Саме так, на щастя чи нещастя.

На останній сторінці альбому вона знайшла два складених навпіл аркуші. Серце забилося сильно-сильно, коли вона їх розгортала. Вона добре пам’ятала, що там було написано. Іще один доказ того, наскільки треба залишити все позаду. Напередодні їхнього від’їзду з Осло вони розпродали всі свої нехитрі скарби.

Білий посудний сервіс: 20 крон

3 миски: 2,5 крони

Емальована каструля: 15 крон

Віник: 2 крони

6 чашок: 12 крон

2 банки желе з порічки: 4 крони

[5] Матір сімейства (латин.).