Маєток Брінклі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я з тобою не згоден, Дживсе. Я передбачаю, що на цей піджак очікує великий успіх. Я маю намір з'явитися в ньому на публіці завтра, на вечірці на честь дня народження Понґо Твістелтона, і я впевнено очікую, що він там зробить фурор. Ніяких заперечень, Дживсе. Ніяких обговорень. Хоч які б фантастичні аргументи ти не мав, я носитиму цей піджак.

— Добре, сер.

Він продовжив розпаковувати речі. Я більше нічого не сказав щодо цього. Я отримав перемогу, а ми, Вустери, не зловтішаємося над переможеними. Тож завершивши займатися своїм туалетом я щиро попрощався з Дживсом і, маючи щедрий настрій, запропонував йому відпочити, поки мене не буде вдома — сходити на кінофільм, абощо. Наче маслинова гілка, якщо ви мене розумієте.

Але його, схоже моя пропозиція не зацікавила.

— Дякую, сер, я залишуся вдома.

Я пильно подивився на нього:

— Це такий прояв незадоволення, Дживсе?

— Ні, сер, я мушу залишатися тут. Містер Фінк-Ноттл повідомив, що відвідає мене цього вечора.

— О, Ґассі має завітати? Що ж, передавай йому від мене вітання.

— Добре, сер.

— І запропонуй віскі з содовою, абощо.

— Добре, сер.

— Бувай, Дживсе!

Я пішов до «Трутнів».

У «Трутнях» я натрапив на Понґо Твістелтона, і він так багато розповідав про своє свято, яке мало завтра відбутися, і про яке до мене листами вже надходили схвальні повідомлення, що додому я повернувся майже об одинадцятій.

І ледве я відчинив двері, як почув з вітальні голоси, а ледве зайшовши до вітальні, я дізнався, що то були голоси Дживса та, як мені спершу здалося, Диявола.

Оглянувши його уважніше, я збагнув, що то був Ґассі Фінк-Ноттл, одягнений Мефістофелем.

- 2 -

— Здоров був, Ґассі! — сказав я.

З моїх манер цього не було помітно, але почувався я спантеличеним. Видовище, що було переді мною, могло спантеличити будь-кого. Тобто, той Фінкл-Ноттл, якого я пам'ятав, був сором'язливим, зіщуленим тюхтієм, від якого можна було чекати, що він затремтить як осикове листя, якщо його запросять хоча б на суботнє зібрання у вікарія. І тим не менш ось він був, якщо вірити моїм органам чуття, готовий брати участь у маскараді — у формі дозвілля, яка відома тим, що випробовує досвід найкрутіших.

І він зібрався йти на цей маскарад не в костюмі П'єро, як це роблять добропорядні англійці, а в костюмі Мефістофеля, який окрім червоного трико включав, мушу зауважити, ще й досить страхітливу фальшиву борідку.

Погодьтеся, дивно це. Втім, не можна виявляти свої почуття. Я не виказав ніякого вульгарного подиву, а натомість, як я вже сказав, привітався з чемною байдужістю.

З-проміж тієї гидоти на його обличчі з'явилася посмішка — сором'язлива, як мені здалося.

— О, привіт, Берті!

— Давно я вже тебе не бачив. Вип'ємо по чарочці?

— Ні, дякую. Я маю вже за хвилину йти. Я просто зайшов спитати Дживса про його думку щодо мого вигляду. А яка твоя думка, Берті?

Що ж, чесною відповіддю на це питання, звісно, мало бути «яка гидота». Але ми, Вустери, люди тактичні й маємо добре розуміння гостинності. Ми не кажемо своїм друзям у своєму домі, що на них страшно дивитися. Я ухилився від відповіді.

— Я чув, що ти зараз у Лондоні, — безтурботно сказав я.

— О, так.

— Ти тут, напевно, вже кілька років не бував?