Помаранчевий сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли вони повернулися до джипа, Сулайєд зареготав. Він схопив пляшку з водою, яка валялася біля його ніг. Вона була повною лише наполовину. Він відкрив пляшку й вилив усе собі на голову. Вода текла по його волоссю й бороді й замочила сорочку. Його сміх налякав хлопців. Він повернувся до них, демонструючи широку посмішку. У нього були гарні білі зуби, без жодної вади. Він завів двигуна. Амед не наважився сказати, що теж хоче пити. Він шукав очима, чи ще десь завалялася інша пляшка води. Та іншої не було. Сулайєд їхав назад швидше, ніж сюди. Він сказав, перекрикуючи шум джипа і вітер: «Ви хоч тепер зрозуміли, що вам удалося зробити? Ви знайшли шлях аж до того чудного міста. Ви єдині, кому таке вдалося. Усіх інших, хто намагався це зробити, посікло мінами. За кілька днів один із вас повернеться туди. Ти, Азізе, чи ти, Амеде. Ваш батько вирішить. І той, кого оберуть, нестиме на собі пояс з вибухівкою. Він спуститься аж до того чудного міста, й воно зникне назавжди».

Перш ніж залишити їх, Сулайєд додав: «Бог вибрав вас. Бог вас благословив».

Амед відразу сховався в будинку. Азіз іще довго дивився на хмару куряви, яку здійняв джип.

Відтоді, як хлопці почали очікувати повернення Сулайєда, час почав спливати незвично довго. Хвилини розтягувалися, наче зроблені з тіста. Один із братів піде на війну і висадить в повітря військові бараки чудного міста, як назвав його Сулайєд. Вони говорили про це безупину. На кому зупинить свій вибір батько? Чому один, а не інший? Азіз присягався, що не відпустить брата самого, Амед стверджував те саме. Незважаючи на свій молодий вік, вони були свідомі тої честі, якої удостоїв їх Сулайєд. Вони раптом стали справжніми бійцями.

Щоб згаяти час, вони розважалися, підриваючи себе в помаранчевому саду. Азіз поцупив у батька старого ременя, до якого привісив три невеликі консервні бляшанки, наповнені піском, щоб додати ваги. Вони носили його по черзі, приміряючи на себе роль майбутнього мученика. Помаранчі теж гралися з ними у війну. Вони перетворювалися на ворогів, нескінченні ряди воїнів, готових кидати свої вибухові плоди при найменшому підозрілому шумові. Хлопці скрадалися поміж ними, повзали, здираючи коліна. Коли вони активували детонатор — старий шнурок — під дією вибуху викорчувані дерева злітали до неба тисячами шматків, перш ніж впасти на їхні посічені трупи.

Амед і Азіз намагалися зрозуміти, що станеться, коли настане та фатальна мить.

— Думаєш, нам буде боляче?

— Ні, Амеде.

— Ти певний? А Галім?

— Що Галім?

— Так маленькі шматочки Галіма мали розлетітися повсюди.

— Ага, мабуть.

— Гадаєш, це проблема?

— Яка ще проблема?

— Піднятися туди, нагору.

— Подумай сам, Амеде. Не має значення, що відбувається на землі. Справжній Галім, цілий-цілісінький Галім уже там, нагорі.

— Я теж так вважаю, Азізе.

— Тоді чому ти так усім переймаєшся?

— Просто вчора мені наснився сон. Наш батько вибрав мене. Перш ніж піти, я дав тобі свою жовту вантажівку.

— Яку жовту вантажівку?

— Ту, з мого сну.

— У тебе ніколи не було жовтої вантажівки.

— У моєму сні у мене була така. Я дав її тобі. І пішов разом із поясом.

— А я?

— Що ти?

— Що робив я, коли ти пішов?

— Ти грався вантажівкою.

— Якийсь дурнуватий сон, Амеде.

— Сам ти дурнуватий!

Брати кілька довгих хвилин мовчки дивились один на одного . Кожен намагався вгадати, що думає інший. Азіз побачив, як на очі брата навертаються сльози.