Помаранчевий сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Бог благословив тебе двічі, Загеде. Радій, адже він вмістив у живіт твоєї дружини двох схожих синів. Моя дружина померла, народжуючи нашого єдиного сина. Галім — найдорожче, що дав мені Бог. А я вдарив його. Глянь, сліди на його обличчі ще видно. Я вдарив його, коли він повідомив мене про своє рішення. Я заплющив очі і вдарив, немов бив стіну. Я заплющив очі, бо не міг би вдарити свого сина при світлі дня. Коли розплющив очі, то побачив кров. Я знову заплющив очі і вдарив сильніше. Я відкрив очі. Галім не ворушився. Він стояв переді мною прямо, а його очі повнилися червоними слізьми. Хай Бог простить мені. Я лише недостойний грішник. Я не розумів. Я не хотів зрозуміти його рішення».

«А тепер ти розумієш рішення свого сина», — сказав Сулайєд Камалю, перш ніж піти до джипа за поясом.

Поки Сулайєд ходив, Галім нахилився до мене і заговорив, наче відкриваючи якусь таємницю:

«Послухай-но мене, Загеде. До зустрічі з Сулайєдом я проклинав свою матір. Я кляв її за те, що не помер разом із нею. Для чого народжуватися в країні, яка й досі шукає власну назву? Я не знав своєї матері й не знатиму своєї країни. Але на мене звернув увагу Сулайєд. Якось він заговорив до мене. Сказав мені: «Я знаю твого батька, я ходжу ремонтувати взуття до його майстерні. Камаль гарний майстер. Він добре працює. І править справедливу ціну за свою працю. Але він нещасний чоловік. А ти, його син, нещасніший за нього. Галіме, просто промовляти ім’я Бога недостатньо. Я слідкував за тобою під час молитви. Де твоя наснага? Навіщо ставати на коліна поміж твоїх братів і благати іменем Бога? Твій рот такий же порожній, як і твоє серце. Кому потрібне твоє горе, Галіме? Скажи, що може вирости із твоїх скарг? Тобі вже п’ятнадцять, а ти досі нічого не зробив у житті з того, про що говорить Бог. Як на мене, ти не кращий за наших ворогів. Твоя м’якотілість робить нас слабшими і ганьбить нас. Де твій гнів? Я не чую його. Послухай мене, Галіме: наші вороги — собаки. Думаєш, вони схожі на нас, бо в них людські обличчя? Це ілюзія. Поглянь на них очима своїх предків, і побачиш, що таке насправді їхні обличчя. Вони — наша смерть. В одному-єдиному ворожому обличчі ти можеш побачити наше тисячоразове знищення. Ніколи не забувай: кожна крапля твоєї крові в тисячу разів цінніша, ніж тисяча їхніх облич».

Коли Сулайєд повернувся з поясом, в ночі запанувала тиша», — наостанок сказав Загед своїм синам, які слухали його, сидячи в непевній тіні помаранчів.

Вражені розповіддю батька, Амед і Азіз розуміли, що життя в помаранчевому саду ніколи вже не буде таким, як колись. Уже вдруге за останні кілька днів Загед говорив до них настільки серйозно — і це він, завжди скупий на слова. Він важко підвівся, запалив сигарету. Він палив повільно і з кожною затяжкою здавалося, що в його голові крутяться якісь важкі й болісні думки.

«Галім помре, — раптом повідомив Загед, ламаючи сигарету. — Опівдні, коли сонце сяятиме в зеніті, Галім помре».

Загед сів біля своїх хлопців, і вони утрьох мовчки чекали, коли сонце стане просто над їхніми головами. Опівдні Загед звелів синам подивитися на сонце. Вони так і зробили. Їхні очі примружилися. Та вони спромоглися тримати їх розплющеними. Очі наповнилися слізьми. Батько дивився на сонце довше за них.

«Галім тепер біля сонця».

— Чому, — запитав Азіз.

— Одягнуті собаки. Наші вороги — одягнуті собаки. Вони оточують нас. На півдні вони закрили наші міста кам’яними стінами. Туди й пішов Галім. Він перейшов через кордон. Сулайєд пояснив йому, як краще це зробити. Він пройшов через таємний тунель. А потім він зайшов у переповнений автобус. Опівдні він підірвав себе.

— Але як?

— За допомогою пояса з вибухівкою, Азізе.

— Як той, що ми бачили?

— Так, Амеде, як той, що ви бачили у мішку. Послухайте мене, Сулайєд перш ніж піти, підійшов до мене і прошепотів дещо мені на вухо. Він сказав: «У тебе двоє синів. Вони народилися біля підніжжя гори, яка закриває нашу країну з півночі. Мало хто знає таємниці цієї гори краще за твоїх малих синів. Хіба вони не знайшли способу потрапити на той бік? Вони бували там, авжеж? Ти питаєш себе, звідки я це знаю. Мені сказав Галім. А твої сини самі розказали Галіму».

Кажучи це, Загед раптом схопив своїх хлопців за шиї. Він тримав Амеда правицею, а Азіза лівицею. Він відірвав їх від землі. Він був як навіжений. Амеду й Азізу здавалося, що земля затрусилася, що помаранчі тисячами падають з гілок.

«То це правда? — закричав батько. — Що ви розказали Галіму? То що ви сказали тому хлопцю, який щойно підірвав себе?»

Амед і Азіз, не в змозі й слова вимовити, заплакали.

Того вечора Загед зайшов до їхньої кімнати. Вони вже лягли спати. Він схилився над ними. В сутінках його тіло видавалося безформною масою. Він говорив дуже тихо. Запитав, чи вони сплять. Хлопці не відповіли. Але вони не спали. Загед зашепотів далі.

«Мої маленькі чоловіки, — сказав він, — тільки Богу відомо, що діється в моєму серці. І ви теж знаєте. Ви завжди були моєю гордістю. Ви мої відважні сини. Коли бомба поцілила будинок дідуся й бабуся, ви поводилися мужньо. Ваша мати дуже пишається вами. Але вона не хоче розуміти, що відбувається в нашій країні. Не хоче помічати тих небезпек, які на нас чигають. Вона дуже нещасна. Вона не попрощалася з Сулайєдом, коли він ішов. Він впливова людина. Вона зневажила його. Не треба було їй так чинити. Сулайєд іще повернеться, розумієте, він повернеться, щоб говорити з вами. А зараз спіть».

Він поцілував в чоло Амеда. А потім Азіза, як колись в лікарні. Коли він пішов, у кімнаті залишився його запах.

Загед мав рацію. Сулайєд повернувся дуже скоро. Амед відразу впізнав шум джипа. Він вибіг з будинку. Сулайєд дав йому знак підійти. Цього разу він був сам. Він спитав:

— Ти Амед чи Азіз?

— Я Амед.

— Добре, Амеде, піди поклич свого брата Азіза. Я хочу говорити з вами обома.

Амед повернувся до будинку. Азіз іще не вставав. Мати дала йому поспати, бо він хворів. Амед потряс його: «Швидше, одягайся. Приїхав Сулайєд. Він хоче говорити з нами».

Азіз широко розплющив очі, здивовано піднявши брови. Він нагадував маленьку собачку.

— Ти чув, що я сказав? Рухай кінцівками! Я чекаю внизу.

— Зараз, — сонно промимрив брат.

За кілька хвилин Амед і Азіз піідйшли до джипа, сповнені сум’яття і недовіри.