Помаранчевий сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та Амед знав, що брат мав рацію. Через вікно своєї кімнати він побачив матір. Він гукнув її. Та вона не зупинилася. Амеду здавалось, що вона плаче. Він бачив, як вона зникає за амарилісами. Бабуся Шагіна посадила їх рік тому. Зараз вони стали величезними. Їхні відкриті квітки поглинали світло. Амед і Азіз зійшли на перший поверх. Мати не приготувала сніданок. Батько ще не лягав спати, це видно було з його стомленого обличчя. Він сидів на підлозі в кухні. Що він там робив, сам-один? Це вперше хлопці бачили, щоб батько сидів на підлозі в кухні.

— Ви голодні?

— Ні.

Але їм хотілось їсти. Поруч із батьком лежав полотняний мішок.

— Що там? — запитав Азіз. — Це ті чоловіки з джипа забули?

— Вони його не забули, — відказав Загед.

Він зробив синам знак сісти поряд. А потім заговорив про чоловіка з пістолетом-кулеметом.

«Це поважна людина, — пояснив він синам, — він із сусіднього села. Його звати Сулайєд. Він говорив зі мною від щирого серця. Він наполіг, щоб побачити зруйнований будинок ваших дідуся і бабусі. Він молитиметься за спасіння їхніх душ. Благочестивий чоловік. Закінчивши пити чай, він узяв мене за руку. Він сказав вашому батькові: «Як спокійно в твоєму домі! Я заплющую очі, і запах помаранчів наповнює мене. Твій батько Мунір усе життя працював на цій висохлій землі. Тут була пустеля. З божою поміччю твій батько сотворив чудо. Він виростив помаранчі там, де був лише пісок і камінь. Не думай, якщо я прийшов до тебе з пістолетом-кулеметом, то в мене немає очей і вух поета. Я чую й бачу все, що добре і справедливе. Ти гарна людина. У тебе чисто в домі. Кожна річ на своєму місці. Чай, який приготувала твоя дружина, дуже смачний. Ти знаєш, як кажуть, пересолоджений, недостатньо солодкий, добрий чай — якраз посередині. Чай твоєї дружини саме такий. Струмок, який тече між будинками, твого батька і твоїм, він теж якраз посередині. Перше, що видно з дороги — ота краса, яка знаходиться якраз посередині. Загеде, твого батька знали в усій окрузі. Він був справедливим. Тільки праведна людина могла перетворити безлику землю на рай. Птахи ніколи не помиляються, коли йдеться про рай. Вони його швидко розпізнають, навіть коли той ховається в тіні гори. Скажи, Загеде, чи ти знаєш, як називаються ті птахи, чий спів ми зараз чуємо? Навряд. Їх дуже багато, а голоси в них тонкі. Через вікно я бачу крила, які пускають шафранові блискавки. Птахи ці прилетіли здалеку. Зараз їхні насичені кольори зливаються з кольорами помаранчевого саду, в якому ти щойно поховав своїх батьків. А їхній спів звучить як благословення. Та чи можуть оті безіменні птахи приглушити твій біль? Чи можуть вони назвати твою скорботу якось інакше? Ні. Помста — це друге ім’я твоєї скорботи. Тепер слухай-но мене, Загеде. Ще один будинок зруйновано в сусідньому селі. Багато людей гине через ракети й бомби. Наші вороги хочуть захопити нашу землю. Їм потрібна наша земля, щоб звести тут свої будинки і зробити вагітними своїх жінок. Захопивши наші села, вони зможуть рушити на велике місто. Вони вб’ють наших жінок. Перетворять наших дітей на рабів. І тоді нашій країні настане кінець. Вони осквернять нашу землю своїми ногами, своїми плювками. Гадаєш, Бог допустить таке блюзнірство? Ти віриш у це, Загеде?»

Ось що сказав Сулайєд вашому батькові.

Амед і Азіз не наважувалися ні поворухнутися, ні будь-що сказати. Ще ніколи їхній батько не говорив із ними так довго. Загед підвівся. Ступив кілька кроків по кімнаті. Амед прошепотів до свого брата: «Він думає. Коли він ось так ходить, це тому, що він думає».

По довгій хвилі Загед відкрив мішок, який залишили люди із джипа. Всередині був дивний пояс, якого він розмотав. Пояс був настільки важким, що йому довелося підіймати його обома руками.

«Його приніс Сулайєд, — знову заговорив Загед до своїх синів. — Спочатку я не зрозумів, що він мені показав. Галім одягнув пояс. Отоді я й зрозумів, чому ці чоловіки приїхали до мене. Тут увійшла ваша мати. Вона принесла ще чаю. Побачивши Галіма, вона закричала. Перекинула тацю. Чай вилився на підлогу. Одна склянка розбилася. Я сказав вашій матері все прибрати і принести ще чаю. Я вибачився перед Сулайєдом. Вашій матері не слід було кричати».

Азіз хотів доторкнутися до пояса. Батько відштовхнув його. Він сховав пояс назад у мішок і вийшов. Амед і Азіз дивилися, як він зникає в помаранчевому саду.

Тамара нечасто говорила зі своїм чоловіком. Вона просто воліла краще мовчати, ніж звично сваритися. Вони кохали одне одного, як і мали кохати під поглядом Бога і людей.

Часто, перш ніж приєднатися до сплячого чоловіка, вона виходила у сад. Вмощувалася на лавку біля троянд і вдихала насичений запах, який підіймався від вологої землі. Вона дозволяла заколисати себе співам комах, підводила голову і шукала очима місяць. Вона дивилася на нього, як на давнього друга, якого щойно зустріла. Деякими ночами місяць нагадував їй відбиток нігтя на тілі неба. Вона любила ті миті, коли була віч-навіч із безкінечністю. Діти вже спали. Чоловік очікував на неї в спальні, а вона існувала, мабуть, як та зірка, що світить невідомим світам. Споглядаючи небо, Тамара питала себе, чи місяцю відома жага смерті, коли назавжди зникаєш з лиця ночі і залишаєш людей осиротілими, без свого світла. Того слабкого світла, позиченого у сонця.

Тамара не боялася говорити до Бога під зоряним небом. Їй здавалося , що вона знає Його краще, ніж її чоловік. Слова, які вона шепотіла, губилися в дзюрчанні струмка. Та все ж вона мала надію, що вони долинуть до Нього.

Коли чоловіки на джипі залишили їхній дім, Загед наполіг, щоб дати їм помаранчів і попросив дружину допомогти наповнити два великі кошики. Вона відмовилася. Того вечора Тамара довше, ніж зазвичай, залишалася на лавці, на якій вона любила сидіти серед самотності ночі. Вона не наважувалася вимовити слова, які обпікали їй язика. У своїй молитві вона теж залишалася мовчазною:

«Твоє ім’я велике, а моє серце занадто мале, щоб вмістити його у всій повноті. Що тобі до молитов таких жінок, як я? Мої губи ледве дотягуються до тіні твого першого складу. Та, кажуть, твоє серце більше від твого імені. Твоє серце, яким би великим воно не було, така жінка, як я, може почути у своєму серці. Так кажуть, коли говорять про Тебе, і це — суща правда. Та чому ми змушені жити в країні, де час не може робити свою справу? Фарби не встигають вигоріти, штори не встигають пожовкнути, посуд не встигає розбитися. Речі ніколи не живуть відведений їм час, живі завжди повільніші від мертвих. Чоловіки в нашій країні старіють швидше за своїх жінок. Вони висихають, як тютюнове листя. Їхні кістки утримує вкупі ненависть. Якби не ненависть, вони б розсипалися на порох і ніколи більше не піднялися б. А вітер розвіяв би їх у вихорах. Залишилось би тільки схлипування їхніх жінок уночі. Послухай мене, у мене двоє синів. Один — рука, інший — кулак. Один бере — інший дає. Одного дня — один, іншого дня — інший. Я прошу тебе, не забирай обох».

Так молилася Тамара того вечора, коли відмовилась наповнювати два кошика помаранчами, які її чоловік запропонував людям, що приїхали на джипі.

Відтоді, як під час бомбардування була зруйнована сільська школа, Тамара сама стала вчителькою. Щоранку вона казала обом хлопцям сідати на кухні, в темнішому кутку, біля казанів із закіптюженим дном, і з явним задоволенням грала свою нову роль. Питання про переселення школи обговорювали, та в селі так і не дійшли згоди щодо нового місця. Тож протягом кількох місяців родини самі викручувались, як могли. Амед і Азіз не жалілися. Вони любили бувати на кухні, де зі стелі звисали пучки свіжої м’яти, низки головок часнику. Вони навіть чогось навчилися. Амед краще писав, а Азіз, попри госпіталізацію, хоробро боровся з таблицею множення.

Оскільки в хлопців не було більше книжок під руками, Тамарі якось уранці сяйнула думка зробити зошити з використаного обгорткового паперу, й малі кухняні письменники, списували своїми історіями пожмакані сторінки тих забавних книжок. Хлопці швидко включилися у гру. Амед навіть вигадав героя, котрого змушував переживати неймовірні пригоди. Він досліджував далекі планети, рив тунелі в пустелі, клав на лопатки підводних чудовиськ. Він назвав його Доді і наділив двома ротами, одним малюсіньким і одним величезним. Своїм маленьким ротом Доді говорив з комахами і мікробами. А великим ротом наганяв жах на монстрів, з якими звитяжно бився. Та іноді Доді говорив своїми обома ротами одночасно. І слова, які він вимовляв, кумедно перекручувалися, утворюючи нові слова й недоладні речення, які викликали сміх у маленьких майбутніх письменників. Тамара веселилася з ними. Але після тієї ночі бомбардування й смерті дідуся й бабусі саморобні зошити розказували тільки сумні й жорстокі історії. А Доді онімів.

За тиждень після відвідин чоловіків на джипі, до кухні, де без будь-якої охоти працювали у своїх зошитах Амед і Азіз, здалеку долинув голос Загеда. Той кликав їх до помаранчевого саду, в якому працював дванадцять годин на добу, прополюючи, поливаючи й оглядаючи кожне деревце. То не був час його звичної перерви. Амед і Азіз покидали олівці й бігом помчали до батька, і боялися дізнатися, чого він від них хоче. Тамара вийшла з будинку. Загед дав їй знак теж підійти. Вона труснула головою і повернула назад. Загед образив її перед синами. Раніше він ніколи так не робив. Амед з Азізом не впізнавали свого батька. Та коли він заговорив, голос у нього був спокійнішим, ніж зазвичай.

«Погляньте, сини мої, наскільки чистим є світло, — мовив Загед. — Підведіть голови. Бачите, по небу пливе одна-єдина хмаринка. Вона дуже високо і поступово зникає. За якусь мить залишиться тільки тоненька смужка, що розчиняється в блакиті. Гляньте, її вже немає. Дивно. Сьогодні немає вітру. Здається, що гора там, удалині, дрімає. Навіть мухи перестали дзижчати. Навкруги серед тиші дихають помаранчі. Звідки стільки спокою, скільки краси?»

Амед і Азіз не знали, що й відповісти на дивне питання батька. Загед узяв їх за руки і повів до краю саду, туди, де поховав своїх батьків. Він всадовив їх на розпечену землю.

«Дивіться, могила ваших дідуся й бабуся ніби каже, що вони спочивають в мирі. Що такого поганого вони зробили, щоб заслужити таку жахливу смерть? Послухайте мене. Чоловік, який тоді приїздив з Сулайєдом, його звати Камаль. Він батько Галіма».

Амед і Азіз мовчали.

«Галім. Ви ж його знаєте? Не хочете відповідати? Я знаю, що ви знаєте Галіма. Того вечора, коли Сулайєд замовк, до мене заговорив Камаль. Голос у нього був не такий рішучий, як у Сулайєда. Він сказав:

«Загеде, перед тобою великий грішник. Я не гідний бути з тобою поруч. Як сказав Сулайєд, ти гідний син свого батька Муніра, чия репутація вийшла далеко за стіни його дому. Потрібно жити в гармонії з Богом, щоб зробити те, що своїми двома руками зробив твій батько. Як жаль бачити його дім зруйнованим. Як ганебно. Як боляче. Прийми цю малу молитву такого грішника, як я. Я б’ю себе в груди. Я молюся за душі твоїх батьків».

І Камаль тричі вдарив себе кулаком туди, де серце. Ось так», — сказав Загед і повторив жест Камаля.

А ще Камаль сказав мені: