— Ти все ж подумай.
— Немає потреби.
— Я тобі допоміг би.
— Я не зможу! — цього разу він закричав так, що будь-яка можливість дискусії зникла назавжди.
— Не варто було тебе просити про таке, вибач. Я придумаю щось інше. Не хвилюйся, я знайду рішення. Соні не помре. До завтра, Азізе.
Азіз пішов і не попрощався.
Мікаель проводив того дня репетицію у театральній залі Школи — приміщенні-трансформері, здатному вмістити сотню глядачів. Декорації, освітлення і костюми зробили студенти відділення сценографії під наглядом Мікаеля і його колег. Уперше клас прийшов на репетицію п’єси з декораціями, й день видався доволі плідним. Ритм хору був занадто повільним, і слід було переробити добру половину схеми освітлення, яку запропонували Мікаелю. Всі вже покинули залу, втомлені і схвильовані водночас, залишився лише Азіз, якого затримав Мікаель, аби поговорити. Його рішення щодо образу Соні приголомшило молодого чоловіка. Мікаель був розчарований. Після того, як Азіз пішов, Мікаель ще довго залишався посеред декорацій. Увесь ігровий простір було вкрито піском, насипаним на плексигласову підлогу. Там же встановили з півтора десятка софітів. Світло підіймалося від підлоги, освітлювало шар піску, робило його то пекучим, то холодним відповідно до сцен. Світання й сутінки народжувалися в цій пустельній атмосфері. У ході дійства світлові шляхи вимальовувалися у піску, який переміщався відповідно до руху групи. Тож підлога трансформувалася в полотно зі світла, яке посилало публіці свої жахливі таємниці або ж знаки надії.
Сидячи на піску, поглинутий сутінками, Мікаель відчував, як його переслідує привид вигаданого ним найманця. Чи був він лише монстром? Мікаель не був простаком. Він писав текст не лише для того, щоб замислилися його студенти. Він і сам ставив собі питання щодо зла. Надзвичайно легко звинуватити тих, що скоїли воєнні злочини, називаючи їх убивцями і лютими тварюками. Особливо, якщо той, хто судить, живе далеко від тих обставин, які спровокували конфлікт, витоки якого губляться у вирі історії. А як учинив би він за схожих обставин? Був би він здатен, як мільйони інших чоловіків, убивати, щоб захистити власні ідеї, шматок землі, кордон, нафту? Чи змусили б його обставини убивати безневинних жінок і дітей? А може, йому вистачило б мужності ризикнути власним життям й відмовитися виконувати даний наказ знищувати автоматними чергами беззахисних людей?
«Я вам не все розказав, месьє».
Мікаель аж підскочив. Поринувши у власні думки, він не помітив, як Азіз повернувся до зали. Він був власною тінню між рядами крісел.
«Я не дуже добре тебе бачу. Увімкни консоль, там, біля тебе.»
Для репетицій режисерську консоль помістили по центру зали. Так було зручніше відпрацьовувати освітлення й музичний супровід. Щойно Азіз увімкнув консоль, підлога сцени засвітилася і на якусь мить осліпила Мікаеля.
— Гарно!
— Що, Азізе?
— Декорації. Оце світло, яке проходить крізь пісок. Неначе дощ іде навиворіт.
— Так, дощ зі світла, який підіймається від землі. Точно.
— Я не все вам сказав, месьє.
— Про що?
— Про Сулайєда.
— Що ти маєш на увазі?
— Дещо, що я помітив у його роті, пригадуєте?
— Ти хочеш поговорити про своє передчуття?
— Так, оте дещо... то була брехня.
— Підійди-но ближче. Іди до мене на сцену.
Азіз підійшов і сів у пісок. Його обличчя у цьому освітленні виглядало старшим, суворішим.
— Сулайєд був брехуном, месьє. Він брехав нам того дня, коли забрав нас, мене і брата, до свого джипа.
— Що ти хочеш сказати цим?
— Він сказав нам, що гора була замінована. Він сказав, що того дня Бог направляв наші кроки. То була брехня. На тій горі ніколи не було мін. І не Бог порвав мотузку нашого повітряного змія. То був усього-на-всього вітер. І те, що ми побачили по той бік гори, не було військовими бараками. То був табір біженців. Сулайєд маніпулював нами. Він маніпулював нашим батьком. Він маніпулював усіма нами.
— Це жахливо.
— Так, це жахливо.