Камінна оргія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Припини комедію! Він живий. В лікарні. В реанімації. Зараз везу тебе туди. Де твоє пальто, чи куртка, чи що в тебе?

В авто чоловіків колега гучно й соковито вимовляє нецензурні слова, роздратований заторами на дорогах. Він з’їжджає з магістралі у провулки, щоб рухатися швидше, бо зараз саме той нервовий час великого міста, коли всі власники автомобілів неодмінно кудись їдуть.

— Він нас так всіх підводить своєю травмою й своєю реанімацією! Без нього може накритися колосальний проект! А тут іще ти зі своєю презентацією.

Вони з Мариною Перистері ніколи не були на «ти». Дуже мало спілкувалися і ледь були знайомі. Вона й не запам’ятала, як його звуть. Хіба пам’ятала, що куховарку на французький манер звуть мадам Оділь.

Цілком зрозуміло, новина приголомшила письменницю Перистері. Адже крім лиха хвороби знову загострилася проблема непростих стосунків із чоловіком. Багато разів малювалося в її уяві, як вмирає вона. Колеги й друзі Романа виносять труну і ставлять на підвищенні в ритуальній залі. І Роман ридає, сам не свій, і падає на її тіло, і цілує її руки, складені на грудях. Його намагаються відтягти, бо ритуал вимагає нести далі, але він не може відірватися від дружини, яку нарешті покохав. Йому дають кілька хвилин розпачливо полежати на холодній Марині, а потім все-таки лагідно просять діяти згідно з процедурою. Тоді Роман вихоплює з кишені револьвер і стріляє в своїх паскудних колег, які не дають йому прощатися з коханою, перед якою він так завинив. Когось убиває, когось ранить. А потім стріляє в скроню собі й падає замертво на холодну дружину.

Скільки разів після чергового провалу на теренах їхнього подружнього життя Марина ліпила в уяві цей трагічний епізод. А от ймовірна загибель Романа зовсім не вкладалася у жоден таємний Маринин сюжет. Адже якщо гине він, тоді навіки-віків кам’яніє те, що Роман за всі дванадцять років свого шлюбу з Мариною не притерпівся й не пригорнувся до неї.

Поки машина петляє провулками й дворами великого міста в години пік, бо на проспектах і бульварах доводиться лише стояти й дратуватися, спробуємо розібратися, як усе почалося в Романа Таваса й Марини Перистері, внаслідок яких обставин було укладено їхній шлюб і що він являв собою протягом дванадцяти років.

Із чого почати? Певне, з тих далеких часів, коли троє дівчат-студенток факультету релігієзнавства й давніх мов протягом років навчання винаймали разом невеличке помешкання, де, окрім кухні-вітальні-передпокою, було дві спаленьки. В одній — два односпальних ліжка, в другій — одне двоспальне. Дівчата влаштовувалися на нічний сон утрьох у двох спальнях у конфігураціях 2+1 у різних комбінаціях.

Подруг звали Лина, Марина, Ніна, або ЕЛ-еМ-еН, Лямбда-мю-ню, Ламед, мем-нун. Їхнє житло, в якому, попри малий розмір, бувало, влаштовувалися великі студентські вечірки, отримало назву Елеменія.

Згодом у дівчат почали з’являтися хлопці. Тож одна з кімнаток із широким ліжком і крихітним балкончиком була для кохання. В Ніни весь час був той самий кавалер, за якого вона одразу по закінченні університету вийшла заміж і невідомо для чого народила четверо дітей. Лина в ті далекі роки усамітнювалась у «кімнаті кохання» чи не щоразу з іншим, а заміж не вийшла й досі. А в Марини чомусь так довго не розпочиналися ті солодкі історії, заради яких дається молодість. І, на думку подруг, коліжанка іноді ставала нестерпною, недоладно критикуючи і недолугість Ніни, і завелику свободу Лини. Треба було щось робити.

Тож на початку останнього року навчання Лина сповістила своїх співмешканок, що її тодішній кавалер, ім’я й особистість якого на тепер не важливі, прийде на вечерю до Елеменії не сам, а зі своїм другом Романом Тавасом, який також прагне знайти кохану.

Був сонячний день золотої осені. Роман прийшов із величезним букетом бурих хризантем і пляшкою домашнього молодого вина. Вечеря чекала на нього і, якщо раптом, свіжа постіль у кімнаті кохання. За вечерею з вином і промайнув незабутній час їхнього знайомства. В той осінній день під знаком Діви почалося немислиме щастя Марини Перистері, яке завжди було в тісній злуці з так само немислимою печаллю. Марина закохалася в Романа з усім шалом молодої дівчини, в якої нікого не було. А що відчув Роман до Марини? Ох, якби скляні дверцята на чоловічих серцях!

Товариство за столом насамкінець радісно відзначило, що розмова на п’ятьох не клеїться, тож Лина зі своїм тодішнім подякували за вечерю і кудись пішли. Ніна приречено помила посуд і усамітнилася в «двушці». А Роман і Марина проговорили весь вечір і мало не всю ніч, і він виявляв непідробну увагу до того, що розповідала вона. Хоча її гість розказував якісь речі, які можна було вважати неадекватними. Але Марина все те сприймала за істину, вважаючи, що Роман висловлюється дивовижними притчами. Почав з того, що розповів, ніби його батько, відомий науковець Альберт Тавас, посприяв його народженню не так, як це роблять ординарні чоловіки, а виростив його у колбі, як гомункулуса. Отже, матері в нього нема й не було, є лише батько.

А Марина розповіла, що в неї, навпаки, нема батька, є лише мати, жінка, яка зовсім не почувається нещасною без чоловіка. Вона — помітна постать їхнього рідного міста, директорка престижного ліцею, який зажив слави за межами їхнього приморського містечка. Марина росла, ніколи не почуваючись неповноцінною, бо завжди мала не менше за тих, у кого батько був. Навіть не відчувала потреби кудись вирушати на пошуки батька.

— Так, твоя правда, відсутнього батька чи відсутню матір шукаєш, якщо почуваєшся без нього або неї недобре... А от мій друг Купріян із так званої шведської родини. У нього — кілька батьків.

— Ніколи не розуміла, що це таке.

— До його матері ходило три чи чотири мужики, він так і не довідався, котрий із них його батько. Але всі були класні, він з усіма дружив, і всі давали йому гроші, коли просив. До твоєї матері не ходили?

— Не ходили. Але вона ніколи не була роздратованою й дратівливою, як інші самотні жінки.

— А батька ти не знаєш?

— Коли я єдиний раз поставила мамі це запитання, вона вказала на небо, і ми з нею довго сміялися. До того ж маму звуть Марія.

— Так, якщо все гаразд, то приймаєш свою неповну родину як свою зовнішність чи своє ім’я... Мене батько назвав Романом, ім’я означає «римлянин», щоб я зажив римської слави.

— А я мала б зажити морської слави, — відповіла Марина. — Наше місто біля моря. Із наших вікон видно морський порт.

І Марина вказала на фотографію морського порту в її рідному місті, яка висіла в проміжку між буфетом і дверима до однієї зі спалень. Роман підвівся й довго дивився на те справді художнє фото, і то не була чемна увага.

— Справді добре. У вас там дім чи квартира?

— Квартира. Це краєвид з нашого балкона.

— А в нас із батьком дім. Великий дім при південному виїзді з міста, там кілька старих будинків просто біля траси. Знаєш це місце?

— Так, знаю! Я проїжджаю повз ці будинки в автобусі, коли їду до мами. Але ж то такі величезні будинки! І ви там лише вдвох?

Роман невідомо чого роздратувався і гнівно відповів:

— Так, ми там лише вдвох!

Але одразу ж заспокоївся: