Слово свого роду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І я не могла уявити. Щоправда, то було не в потязі і не в туалеті, а в квартирі і у ванній кімнаті, але то те саме. З тим, з ким я туди пішла, не була знайома й п’яти хвилин.

Відчувалося, що жінці і тяжко було це згадувати, і, разом з тим, дуже хотілося полегшити душу. Можливо, вона нікому ще не розповідала про це, бо ніхто не викликав довіри. В мене спливла в пам’яті моя попередня довірлива розмова за кілька років до того з незнайомою жінкою, яка розповідала, що в неї померла дитина. Жінка плакала, дарма що дитина померла вже давно. Я добре пам’ятаю ту емоційну напругу, бо від мене чекали якихось слів, а я не могла знайти їх. Щоправда, несподіване полегшення принесли мої цілком ординарні слова, що дитина стала ангелом на небі. Такої ж сили гостре страждання і власну безпорадність я відчула в розмові з тою гарною жінкою в купе. Хоча об’єктивні причини страждання були, здавалося б, несумірні. І тут «ангел на небі» вже однозначно не допоможе.

— Але ви така гарна, така стильна, — нарешті сказала я їй, — у вас напевне було й багато приємного з чоловіками.

— Я знаю, що я добре виглядаю, як для свого віку, — спокійно відповіла жінка, — але та пригода і досі згадується, як операція без наркозу.

Її руки лежали на столику. Я побачила, що на відповідному пальці в неї була шлюбна обручка. І на інших пальцях гарні каблучки. І, очевидно, її пещені руки й персні на пальцях були такі гарні, як на середньовічних картинах. Вона впіймала мій погляд.

— То було дванадцять років тому. Я тоді жила зі своїм першим чоловіком. Тепер я одружена з іншим, і в нас добрий союз. Та й з тим тоді нібито все було не так і погано.

У купе зайшов провідник, спитав: «Чого бажають дівчата: чай, каву, капучіно, воду, пиво?»

— Давайте по пивцю? — спитала жінка, і я радо погодилась, бо мене вже захопила її сповідь, а під пиво розмова йде краще, ніж за чаюванням.

Отже, була вечірка у великій квартирі. Багато випивки й наїдків, багато людей, які бачили одне одного вперше. Неподалік від моєї співрозмовниці опинився чоловік, якого вона досі не зустрічала. Він наливав їй, чаркувався з нею, клав їй руку на коліно, шепотів у вухо якісь гарячі компліменти. Поряд терлися інші пари, хтось танцював, хтось шукав пляшку. І от він взяв її за руку й підвівся, вона пішла за ним, думала, він кличе до танцю. Повів кудись, міцно притискаючи до себе.

— Ви не подумайте, ніби я аж така праведна! В мене були романи! І божевілля різні були! Мій перший чоловік умкнув мене з вечірки, повіз до себе. Але щоб отак до ванни! Не спитавши імені! Тривалий час ні я не знала, як його звуть, ні він, як мене. І він, до речі, був там із дружиною.

— А ви без чоловіка?

— А я без.

— І вас застукали? — схвильовано спитала я, бо жінка розповідала так емоційно, що я мимоволі уявила собі: стан сп’яніння, повільна приємна музика, гарячі руки чоловіка на плечах, а навкруги всі труться одне об одного, і все затоплюють всепереможні хвилі недиференційованої сексуальності. І раптом крик на інтонаціях нянечки з дитсадочка: «Як вам не соромно!»

— Не застукали. В тому сенсі, в якому ви питаєте. Але до ванни стукали, як щойно ви в той туалет. І тільки-но ми звідти вийшли, туди ввалилася інша пара.

— Але ви казали, він там був з дружиною! Вона могла почати обурюватись, і, зрештою, вважалося б, що правда на її боці.

— Та ні, вона нічого не помітила.

— Може, вона й сама тоді з кимось...

— Може. Мені байдуже.

— То що ж тоді так травмувало вас? — виявила нерозуміння я.

— А з вами таке бувало?

— Ні. Хоча я, так само як і ви, мала різне. І шлюби, і романи, і випадкові зустрічі. Іноді то було добре, а іноді — не дуже.

— Ви знаєте, в мене була одного разу, як ви кажете, випадкова зустріч. Але той чоловік потім відвіз додому, поцілував руку, подякував за приємність, узяв телефон. Я довго чекала, що він озветься. Але не озвався, і поступово все забулося. А цей з тої ванни, куди мене так тяг, аж на руках ніс...

За розмовою ми не помітили, що потяг зупинився. В купе увійшов чоловік, поклав сумку на верхню полицю, спитав, чи можна поки присісти скраєчку на нижню. І поставив свою пляшку пива поряд з нашими майже допитими.

— Ходімо до вагону-ресторану! — вигукнула попутниця.

— А в цьому потязі є?

— Є! поряд з нашим вагоном.

— Куди ви, дівчата? — гукнув він нам навздогін. — У мене в сумці ще є пиво!

Але ми залишили чоловіка з його пивом стелитися на верхній полиці в порожньому купе, отож, я рушила за нею слідом. Вагон-ресторан справді був поряд з нашим вагоном. Ми сіли й замовили по якійсь страві і ще по пиву. Ми сиділи одна навпроти одної, і мені кортіло почути продовження. В неї за спиною шепотілися чоловік і жінка, і я майже певна, що то були ті самі, які, ховаючи очі... ви здогадалися, які саме. Ми чомусь говорили про щось інше, малозначуще, про що й говорять випадкові співрозмовники, і вона ніяк не поверталася до незавершеної оповіді, і я роздратовано слухала про те, на який потяг їй брати квиток, щоб не приїздити серед ночі, але не було квитків на той, який прибуває о сьомій ранку, то ж довелося їхати цим, а цей тому і їде напівпорожній, бо незручний. Мені аж довелося сказати:

— А ті люди у вас за спиною, то, часом, не ті, кого ми нещодавно потурбували?

Вона рвучко обернулася.