Мамелюк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У хресільському бою, кажуть, прославився Хутуні Шарашія, — скромно додав Гіго.

— Істинна правда! — підтвердив Мурзакан. — Хутуні, царство йому небесне, був не людина, а справжній деві[15]. Врізавшись з оголеною шаблею в лави османів, він, немов буряк, порубав шістнадцять турок, але й сам загинув за народну справу.

— Хай святиться його прославлене ім’я, — благоговійно промовив старий, наповнив чаламі, нахилив її і за стародавнім звичаєм окропив вином шматок гомі.

Всі випили за упокій душі Хутуни.

— Ну, й досить, батьку Тагуйє, — сказав гість.

— Ще одну чаламі, дорогий. Вина ще вдосталь, батоно!

— Нехай ніколи не вичерпуються твої запаси. А нам не личить пити більше. У розпалі польових робіт ми з тобою, Тагуйє, мабуть, і так хильнули зайвого. Нехай береже пресвята діва Марія тебе і всю твою родину, — побажав старому гість, налив трохи вина в свою чаламі, випив і підвівся. — Дуже тобі вдячний, Тагуйє. Давно я не їв так смачно. Хай пошле Бог достаток твоїй оселі!

— Нехай господь Бог покарає мене, грішну, за те, що ми наважилися пригощати тебе, батоно, — знову почала виправдовуватися Мзеха.

Мурзакан ще раз подякував господарям, закинув рушницю на спину, скочив на коня і поїхав.

Мзеха з Хвичею, приєднавшись до жінок, котрі приносили в поле обід, у супроводі охорони рушили назад у село.

— Хвичо, будь обережний, — повчав хлопчика Гіго, — сам не виганяй кіз на пасовище і не відходь далеко від дому. Неподалік пустки Беко — висока бузина, там корму на півсотні кіз вистачить... Не бешкетуй і не розоряй пташиних гнізд!

— Будь розумником, синку, моя радосте! — Напучував хлопчика і батько.

II

Пообідавши, Тагуйя та його сини задрімали під шовковицею. Та тільки-но сонце почало сідати, вони швидко встали і знову взялися за роботу.

Настала надвечірня пора. На зелену хвилясту ниву дивилося бірюзове небо. Ніде не було видно ні хмаринки. Повітря, здавалося, застигло — не відчувалося ні найменшого подиху вітерця.

— Ну, і скажена спека! Бережися, бо задихнешся. За гарний прохолодний вітер варто було б віддати тисячу марчілі[16]! — мріяв уголос молодший брат Малхаз.

— Справді, сьогодні задушливий день! — погодився Гіго.

— Так, діти мої, спека нині страшна, — підтвердив старий. — Правда, для нас це важкувато, але зате для врожаю вкрай необхідне. Навіть господь Бог безсилий догодити всім! Що приємне нам, те може зашкодити врожаю, а що корисне врожаю, неприємне нам.

— Ех! Нічого не поробиш, — вирвалося у Гіго, — терпіли раніше, потерпимо і тепер. Інакше нічого буде жувати. Ну, братику! — крикнув він Малхазу і змахнув мотикою.

Малхаз наслідував його приклад. Не відставав від молодих і старий. Знову почувся рівномірний дзвін мотик.

— Закінчимо якось цю смугу, синки, а вже після того й відпочинемо. Мордувати себе теж не годиться, — сказав Тагуйя.

— Спеку я перетерплю, але сьогодні щось нездужаю: все тіло ломить, немов мене відшмагали, — поскаржився Гіго.

— Лежав, мабуть, незручно на грудках землі, та так і заснув, — пояснив старий.

— Ні. Щось нездужаю зранку, відчуваю якусь важкість у всьому тілі. Боюся, що знову почнеться пропасниця...

— Тихіше, тихіше! — зупинив брата Малхаз. Він припинив роботу, зіперся на мотику і почав прислухатися.

— Що, синку? — тривожно запитав старий.

— Чую якісь крики...

Всі троє насторожилися.

— І я начебто теж щось чую, — підтвердив Гіго.

— Здається, собака гавкає, — зауважив Тагуя.

[15] Деві (груз.) — міфічна істота, втілення казкової сили.

[16] Марчілі — грузинська срібна монета.