Мамелюк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так. І собака гавкає.

Інші селяни теж відкинули мотики і прислухалися. З села справді доносився якийсь галас, чувся лемент жінок.

— Ай-ай-ай! Помер хтось, — нерішуче припустив Малхаз.

— Можливо, померла мати Кучу? Нещасна! Вона зовсім старенька, — зауважив Тагуйя. — Коли я був ще малюком, вона вже мала п’ятьох синів. А що таке людина? Всього лише бурдючок з кров’ю. Чи багато їй потрібно, щоб померти?

— Ні. Я ще вчора бачив матір Кучу. Вона і не збиралася вмирати, — задумливо сказав Гіго. — Можливо, щось сталося в сусідньому селі: помер хтось, ось і голосять жінки.

Гамір посилювався. Тепер вже чітко долинали зойки і плач жінок. Одна з них голосила особливо пронизливо й моторошно.

Сини впізнали голос матері.

— О, горе, горе нам! Щось недобре сталося! — вигукнув Гіго, зронивши з рук мотику. Він побіг до шовковиці, схопив рушницю і кинувся до села. Тагуйя й Малхаз помчали за ним. Інші селяни теж покидали мотики і взялися за рушниці. Деякі вдягали на бігу ахалухі[17], інші, схопивши зброю, мчали без верхнього одягу, в одних сорочках.

З протилежного берега річки, волаючи і стогнучи, бігло кілька жінок з розпущеним волоссям. Особливо несамовито волала Мзеха.

— Синку, дорогий, любий синочку! Краще б померла твоя мати, синку Хвичо!.. До-по-мо-жіть!

— Що сталося? Що трапилося? Щойно мій хлопчик був зі мною! — кричав Тагуйя, підбігши до річки; та голос старого обірвався, коліна у нього затремтіли, і він упав.

Селяни кинулися в воду і з гиком попрямували до протилежного берега.

Через півгодини все село було на ногах. Зойки і голосіння жінок, собачий гавкіт і вигуки чоловіків злилися в оглушливий гамір. З іншого кінця селища долинув постріл з рушниці, потім другий, третій.

До заходу сонця залишалося небагато часу. З заходу відчутно повіяло прохолодою. На небі подекуди з’явилися хмари.

Невеликий двір Тагуйї Абедії був переповнений людьми. Біля кіптявої дерев’яної прибудови юрмилися жінки, періодично стрясаючи повітря плачем і зойками.

Чоловіки, майже всі старі, сиділи у дворі під яблунею. Вони з гнівом і гіркотою обговорювали те, що відбувалося.

Дружина Тагуйї, Мзеха, ніяк не могла заспокоїтися. Щоки її були подряпані до крові, вона розпачливо ридала. Жінки марно намагалися заспокоїти бідолашну.

— Мій синочок Хвича, синочок Хвича... Краще б ти викопав мені могилу! Куди бігти, де тебе шукати, хто допоможе твоїй нещасній матері?! — голосила відчайдушно жінка.

— Мзехо, Мзехо, заспокойся, голубонько. Адже ми поки не знаємо, які будуть вісті. Всі наші, у кого тільки є зброя, переслідують викрадачів. Та ще багато людей приєднається до них по дорозі. Тільки безбожник, позбавлений серця, міг скоїти такий злочин. Та не зуміє ж розбійник злетіти на небо! Неодмінно наздоженуть його і відіб’ють хлопчика, — втішала Мзеху гарно вдягнена жінка, мабуть, дружина якогось дворянина.

— Синку мій, Хвичо! Синку Хвичо, надіє моя! — голосив Тагуйя. Схрестивши руки на грудях, простоволосий, він безглуздо метушився по двору.

— Ось тобі і затишшя в країні! Певне, немає нам порятунку. Краще вже всім загинути разом! — сумно повторював лисий сивобородий селянин.

— Краще смерть, ніж таке собаче життя! — погодився інший.

— І навіщо в нас вселяють марні надії, — знову мовив лисий старий. — Нещодавно я побував у Нокалакеві, в палаці Тайї Батонішвілі. Там перебував тоді придворний Геріє. «Ну, як, Учардія, вам живеться?» — запитав він мене. «Е-ех, хіба наше існування можна назвати життям? Хапають, як курей, і продають до Туреччини... А він відповів: Ні, Учардіє, так було в минулому. А тепер у нас спокійно».

У палаці було десятка зо два селян, і всі чули слова Герії. «Даремно ви боїтеся, — запевняв він, — не тільки душу людську, а й козлиного вушка тепер не втратите. Дадіані й цар домовилися та поклялися на хресті й Євангелії, що не дозволять продавати невільників у Туреччину».

Всі ми, селяни, перехрестилися і дякували Всевишньому. «Будьте спокійні, не бійтеся нічого!» — мало не п’ять разів повторив нам Геріє.

— І це суща правда, клянусь життям мого пана, — хрипким голосом продовжував інший старий. — Вже другий Великдень минув відтоді, як наше село справді не втратило і козлиного вушка. А те, що сталося зараз, мабуть, викликане особистою ворожнечею.

— Хто і навіщо може ворогувати з нещасним Та­гуєю? Іншої такої добросердої і правдивої людини у нас, мабуть, і не знайдеш, — зауважив старий.

— Синку Хвичо, синку Хвичо, синку Хвичо!.. — долинали скорботні голосіння Тагуйї.

— А чи знає про викрадення князь? — запитав один із селян.

— Звісно!.. І дуже ображений. «Це знущання, — сказав він, — не тільки над Тагуєю, а й наді мною. Я не буду Вамехом, якщо не провчу викрадача!» Князь послав навздогін за розбійниками свого сина Таріела, — сказав лисий старий.

[17] Ахалухі (груз.) — національний верхній одяг.