Мамелюк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Опинившись у полі, кожна з жінок попрямувала до своїх рідних. До старого з синами підійшла худорлява, середніх років селянка з гордим і рішучим обличчям. За нею ледве встигав хлопчина років семи-восьми. Він ніс на плечі досить великий глечик, але, незважаючи на це, крокував бадьоро та впевнено і якщо не випереджав маму, то й не відставав від неї.

— Хто це? Хто це йде? Мій синочок, мій Хвича, радість моя? — вже здаля ласкаво вітав хлопчика старий. — Синку мій любий, а чи не розгубив ти своїх кіз?

— Замордував мене наш хлопчик своїми проханнями: візьми та візьми мене в поле. Як пригнав кіз, не переставав канючити. Але, по правді кажучи, він допомагав мені: ніс глечик від самісінького дому, — з посмішкою промовила жінка.

Під розлогою шовковицею жінка зняла з плеча кошик і витерла обличчя строкатою ситцевою хусткою.

— Добре, синку, добре, серце моє! Та, дивись, мій любий, бережи кіз, бо у нас не буде ні сиру, ні мацоні[3], яке ти так любиш!.. — ласкаво промовив батько, припинивши роботу і прямуючи до шовковиці.

Всі сіли в затінку дерева.

Мати дістала з кошика каштанове і букове листя і розстелила на землі замість скатертини. Потім вона розклала недавно вийняте з котла, ще тепле просо з устромленими в нього шматочками сиру. Найбільший шматок вона поклала окремо.

— А чалам-каламі[4] не принесла? — запитав старий дружину. — І чому так запізнилася? Твої сини вже було підступили з ножем до горла. Сама розумієш, молоді вони, і вчасно мусять їсти, — жартівливо зауважив старий. — Ех, стара! Підкралася до мене старість, так ти вже й не цінуєш мене... Але бережися!.. За тривалою посухою, як відомо, слідує грім, блискавиця і злива!..

— Ой, щоб тобі... Вже однією ногою в могилі, а все дурниці верзеш, — пробурмотіла дружина, ніяково посміхаючись, і, аби припинити цю розмову, додала: — А про чаламі як я могла забути? — вона нахилилася до кошика. — Ось тобі і чаламі. Чому я запізнилася, запитуєш? У такий проклятий час дякуй Богові, що хоч пізно, та прийшла. В одній родині хворий, іншому треба пшоно молотити на княжому дворі, третьому — ткати вовну. А поки всі зберуться, час і летить. Потім треба чекати охорону. Господи, хіба це життя? Чи доживемо до того дня, коли можна буде без страху носити обід у поле? А переправитися через цю річку, що розлилася, — як чуму подолати. Човен не більший за корито, як усім у ньому вміститися? Ось і чекаєш!

— Досить, досить, люба, чого сиплеш словами, як диякон Саба? — жартівливо сказав старий. — Адже ми з тобою завжди з півслова один одного розуміємо. Гей, синку, Хвичо, налий мені в чаламі соку благословенної виноградної лози. Якщо не промочити горла, шматка проковтнути не зможу.

Жвавий хлопчик з блискучими очима і гострим підборіддям дістав з горлечка глечика пробку із зеленого листячка і налив у чаламі вина гранатового кольору.

Старий узяв повну чаламі і, звівши очі до неба, урочисто вимовив:

— Хвала тобі, Всевишній, хвала! Будь нам покровителем, установи мир на нашій землі, поклади кінець вічним суперечкам і чварам між панами! Покарай, Боже, невірних і возвелич християн. Даруй перемогу царю Соломону і спрямуй на добро всі його справи. Хай живе він довго! Знаєте, сини мої, виявляється, цар видав наказ: якщо хтось наважиться продати в Туреччину полоненого, будь він особою цивільною або духівником, не пожаліє й очі виколе... О-ох, душу віддам за гнучку лозу, за солодкі грона, що дали цей сік! — закінчив старий, випивши вина з чаламі і проводячи рукою по вусах і бороді, щоб змахнути з них краплі вина.

Натруджені селяни з апетитом взялися до їжі. Маленький Хвича сів поруч з батьком і братами і, хоча він вже пообідав вдома, однак, наслідуючи приклад старших, з таким же задоволенням клав до рота шматок за шматком, ніби не їв три дні.

— Хто це може бути, синку? Нумо, подивися, Гіго, хто це може бути? Що це за вершник мчить по дорозі? Ех, як летять роки! Навіть бачити став гірше. Адже не так давно міг за півсотні кроків потрапити в яйце, підвішене на гілці, — з гіркотою згадував старий, — а тепер вершника від пішого насилу відрізняю...

Гіго і Малхаз пильно вдивлялися у вершника.

— Хто б це міг бути?.. Та це ніхто інший, як Мурзакан Ревія! — вигукнув Гіго.

— Звичайно, Мурзакан. Він, дивак, і взимку і влітку носить бурку, — засміявся Малхаз.

— Мурзакан Ревія? Ну, дружино, залишилося ще гомі? А з сиром як? — запитав старий.

— Гомі, мабуть, чогана[5] два буде, а ось сиру замало. Та й не для такого гостя це частування!.. Не збожеволій і не смій запрошувати, — стривожилася дружина.

— Чи твого розуму це справа, дурепо!.. Синки мої, я хочу пригостити Мурзакана вином. Сподіваюся, не відмовиться... Е-хе-хе, ну і втомився ж я! — кряхтячи, промовив старий і неквапливо піднявся назустріч гостю.

Через хвилину-другу породистий скакун зупинився біля розлогої шовковиці.

— Даруй за зухвалість, батоно Мурзакан, — вибачився старий, — але ти виріс у нашій родині і, я сподіваюся, не образиш свою годувальницю, та й на мою сивину зважиш і розіп’єш з нами чаламі вина.

— Із задоволенням, мій дорогий Тагуйє, мій морду[6]. Я радий, що бачу тебе і всю твою родину в доброму здоров’ї. Вельми вдячний за запрошення, — відповів гість і зійшов з коня. Знявши з плечей бурку, він кинув її на сідло і з усмішкою сказав:

— Складати її, прокляту, ліньки, ось і тягаю весь час на собі. Що поробиш?! Такому непосидючому, як я, без бурки не обійтися!

— Правильно, князю, хай продовжить Бог твої дні! Ти, мабуть, чув, що є така приказка: «Якщо тобі ліньки носити бурку в руках, прив’яжи її хоч до сохи і тягни за собою!..» Прошу не знехтувати нашою їжею, батоно! — шанобливо запросив гостя Тагуйя.

— Я чекаю твого привітального слова, — сказав Мурзакан, склавши руки в боки. Він був високий на зріст і плечистий. За спиною у нього висіла чудова рушниця стамбульської роботи. Один пістолет був засунутий за широкий пояс ззаду, а другий — спереду. На боці висіла шабля. Обличчя в гостя було сміливе й усміхнене.

— Ні, ні!.. Життям твоїм клянуся, чи гідний я такої честі! — вигукнув старий.

— Дуже тебе прошу, — наполягав Мурзакан.

— Ні, клянусь життям моїх дітей!

[3] Мацоні — кисле молоко, грузинський різновид кефіру.

[4] Чалам-каламі (груз.) — видовбаний гарбуз, який застосовували для пиття вина.

[5] Чогані (груз.) — дерев’яна лопаточка для перемішування гомі в казані.

[6] Морду — вихователь; чоловік годувальниці.