Мамелюк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ахмед не встиг вийняти з піхов шаблю, як Махмуд проткнув тисяцького своїм мечем.

— О, гяур! О, зрадник! — крикнули мамелюки і схопились за шаблі.

— Вай, нана! — пролунав гучний стогін, і смертельно поранений Махмуд-бей упав на тіло венеціанця».

Це вже вдруге в тій пекельній битві з вуст супротивників пролунав проникливий прощальний вигук грузинською мовою. Хвича-Махмуд повторив зойк наполеонівського воїна, в якому він упізнав нащадка своїх колишніх добрих опікунів.

Останній абзац повісті вмістив невимовну людську, я б навіть сказав, шекспірівського масштабу національну трагедію: «На полі битви серед незліченних тіл лежали хрест-навхрест два мерці. Один був у дорогому арабському вбранні, а інший — у зеленому мундирі венеціанського гвардійця.

Та Богу було відомо, що перший з них не був арабом, а другий — венеціанцем.

Обидва були синами нещасної Грузії».

(Несподіваний збіг: знаменита історична битва біля пірамід (Bataille des Peramides) відбулася 21 липня 1798 року. Дивлюсь на календар свого комп’ютера і бачу: сьогодні, коли пишу цю маленьку передмову, теж 21 липня, і хоча пройшло вже 218 років від тієї битви, наче у вухах бринить грізний голос непереможного тоді ще імператора, який, вказавши на піраміди, виголосив: «Солдати! Ви прийшли в ці краї, щоб вирвати їх з варварства, нести цивілізацію на Схід. І врятувати цю прекрасну частину світу від ярма Англії. Ми збираємося вести бій. Уявляйте, що ці пам’ятники з висоти сорока століть дивляться на вас!» І я також уявляю, як обабіч лінії зіткнення мої далекі земляки готуються знищити один одного, не підозрюючи про це!)

Коли створювався «Мамелюк», звісно, не були відомі теорії психоаналізу Фрейда чи Юнга, але письменник інтуїтивно торкнувся ніжної струни саме підсвідомого (чи несвідомого) і довів вічну присутність рідної мови в незбагненних глибинах людської пам’яті.

Остання фраза земного Ісуса Христа рідною арамейською «Елой, елой, лама сабаткані?» (Боже, Боже, чому покинув ти мене?) в «Євангелії» залишена без перекладу. Останній зойк душі не перекладається...

«Блискучим історичним офортом, створеним рукою майстра епохи Відродження», назвав повість «Мамелюк» видатний грузинський поет Тіціан Табідзе. Прочитавши його, ви переконаєтеся, що класик був правий!

Рауль Чілачава,

21 липня, 2016, Київ

I

За селищем Ушапаті, вздовж річки Техурі, пролягла між двома хребтами досить широка долина. Вона утворилася в результаті багатовікової руйнівної роботи бурхливої річки, яка з давніх-давен розмивала гірські схили, що тяглися обабіч берегів, вкритих густим лісом і кущами низькорослого лавра. Річка створила цю рівну, як долоня, долину, збагатила її ґрунт наносним мулом і підготувала для людини прекрасні місця під ріллю і посіви.

І людина скористалася щедрими дарами природи: важко знайти тут хоч клаптик необробленої землі.

Майже півтора століття тому тут колихалася нива гомі[1].

Місяць косовиці. На чистому бірюзовому небі спокійно пливло величне світило, щедро посилаючи на землю свої живодайні промені. На широкому полі всюди виднілися селяни; знявши верхній одяг, вони в самісіньких сорочках, де поодинці, а де по двоє чи по троє, працювали з мотиками в руках. Залишені подекуди для затінку шовковиці, ясени й інші гіллясті дерева звеселяли місцевість.

В одній частині поля трудилися троє: один з них був зовсім сивий, у другого вже почала пробиватися борода, а в третього ледь намічався пушок над верхньою губою. Це були батько і сини.

— Швидше мотижте, синки! Цю смугу, дасть Бог, до обіду закінчимо, — гукнув старий, — бачите, який погожий видався день!.. Хай згинуть безслідно всі гнобителі наші і всіх добрих християн, як гинуть вирвані нами бур’яни!

— Не розумію, батьку, чому їх тут стільки, — звернувся до старого його старший син Гіго, — адже минулого року ми двічі пропололи цю чортову ділянку, і корінця від плевел не залишили, а нині, дивись, вони знову вкрили поле, немов татарська орда.

— Пам’ять у тебе дірява, — перебив його молодший брат Малхаз, — невже забув, що минулого року ми цей шмат майже не чіпали. А он ту смугу, де росте старий ясен, ми двічі добре пропололи, і тепер там, мабуть, тільки доведеться розрідити густу порость гомі.

— Правильно кажеш, синку, — підтвердив батько, — ми минулого року не зуміли гарно прополоти все поле: спокою не давали ці безбожники, ненависні Господу і людям. Хоч і сива моя голова, слабкі стали руки і ноги, однак і мені довелося йти воювати в Імереті. Пресвята Богородиця, — і старий звів очі до неба, — знищи наших ворогів, усіх тих, хто затіває нескінченні смути, хто влаштовує різанину між братами! Даруй, Господи, перемогу імеретинському царю Соломону... І дав же він жару невірним в хресільській битві[2], чимало перебив басурманів, а зрадника Левана Абашідзе прикінчив, як собаку.

— Так, тоді і мені довелося два тижні змарнувати: допомагав майстрам лагодити сідла для тих, хто йшов у похід, — немов виправдовуючись, сказав Гіго. — Ох, і багато ж довелося пом’яти смердючих ременів, будь вони тричі прокляті! А поле наше так і залишилося непрополеним, тому тепер і потребує подвійної праці.

Всі троє спритно змахнули мотиками, і гостра сталь знову врізалася в просочену мулом землю.

— Чесно кажучи, пора обідати, — зауважив Малхаз.

Старий прикрив долонею очі і подивився на сонце.

— Так, до полудня вже недалеко, — неквапливо промовив він і, перервавши роботу, сперся на мотику. — Адже Івакі і Філу вже пішли в село, щоб супроводжувати жінок, які принесуть нам обід. Мабуть, вони незабаром прийдуть, якщо тільки провідники не забаряться... Та й зібрати всіх відразу важко: один зайнятий тим, інший — цим... А тут ще й хвороби людей замордували. Мати Кучу хвора, її невістка Майя зайнята дітворою, і їй, зрозуміло, нелегко звільнитися вчасно. Дружина Біти теж занемогла!.. А ваша нещасна мати... О, горе мені!.. Обід у неї, мабуть, уже давно готовий, але не могла ж вона одна-однісінька піти сюди... Треба чекати інших.

— Зголоднів хлопець, — пожартував Гіго над Малхазом. — Нумо, глянь, ось і наші йдуть!

І справді, на дорозі, що пролягає берегом Техурі, з’явилися двоє чоловіків, озброєних рушницями, а слідом за ними — близько п’ятнадцяти жінок з кошиками на плечах.

[1] Гомі — злак на кшталт пшона, а також каша, приготовлена з нього.

[2] Хресільська битва — переможна битва грузинського війська проти турків на чолі з імеретинським царем Соломоном І. Відбулася 1757 року.